Ми з Оленою зустрічалися вже понад року, і здавалось, усе в нас було ідеально. Друзі заздрили, мовляв, знайшов свою половинку, що ще треба? Я й справді думав, що це та сама, єдина, з якою варто будувати майбутнє. Я навіть почав планувати, як зроблю їй пропозицію. Купив обручку, збирався вже вибирати дату пропозиції, а потім вирішив запросити її до себе додому. Хотів, щоб вона познайомилася з найважливішою людиною у моєму житті, з моєю донькою, Зоряною. Мені здавалось, це важливий крок, адже якщо вона мене любить, то повинна прийняти й мою донечку.
Вона прийшла у вечір п’ятниці, гарно вбрана, з усмішкою до вух, з тортиком у руках. “Ну, як, ідеальна жінка”, – подумав я, відчиняючи двері. Зоряна весело підбігла до нас, як тільки ми зайшли, і я щиро усміхнувся, дивлячись на них обох. Але Олена раптом почала крутити носом, ледь переступивши поріг.
— А це ще хто? – скривилася вона, поглянувши на доньку, немов побачила якогось чужинця.
— Кохана, це моя донька, Зоряна. Це найдорожче, що є у моєму житті, – відповів я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно, хоча вже тоді у душі почала рости тривога.
— І вона живе з тобою? А мати її де? – продовжила вона вже з ноткою невдоволення у голосі.
Я спробував зберегти спокій, але було видно, що Олена відреагувала не зовсім так, як я очікував.
— Оленко, давай пізніше, – прошепотів я, намагаючись не зіпсувати вечір. — Це довга історія.
Олена повернулася до мене з нахмуреними бровами й саркастичною посмішкою.
— Звісно. Що, самому важко? Тому ти так поспішаєш? Ну, ні! Мені цього не треба, — відрубала вона, і в її голосі чулася зневага, від якої мені стало по-справжньому прикро.
— Послухай, Олено, ти ж знала, що у мене є дитина, – обурено сказав я, намагаючись стримати себе. — І це Зоряна, моя донька, а не перешкода чи якийсь тягар, якого треба позбутися!
— Ну от, бачиш, ти сам це визнав, – зітхнула вона, закотивши очі. — Юро, мені здається, що ти надто прив’язаний до минулого. Якщо ти справді хочеш будувати сім’ю, ти повинен зосередитися на нас, а не на якихось старих зобов’язаннях!
Тут я просто втратив дар мови. “Старі зобов’язання”? Моя донька — це “старі зобов’язання”? Я зціпив зуби, намагаючись не сказати зайвого, але в мені вже кипіло.
— Олено, це не просто “старі зобов’язання”. Це моя донька, — ледве стримуючи гнів, прошепотів я. — Якщо ти не можеш зрозуміти цього зараз, то, мабуть, нам дійсно не варто продовжувати наші стосунки.
Вона, здавалося, зовсім не зрозуміла, що я маю на увазі. Замість того, щоб задуматися над моїми словами, вона просто зневажливо засміялася.
— Ну от і все, значить, ти залишишся з нею! – вигукнула вона з сарказмом. — Я думала, що ти хочеш чогось серйозного, а такий же, як усі. Знаєш що? Мені цього не треба!
Її слова вразили мене. Раптом я відчув, ніби стою на краю прірви. Я вже більше не міг стримувати себе.
— Знаєш що, Олено? Добре, що це сталося до весілля, якого не буде. Ще одна річ, яку я зрозумів — ти не та, з ким я хочу будувати своє життя, — сказав я і, глибоко вдихнувши, відвернувся.
Зоряна, яка стояла неподалік і з якої я намагався приховати весь цей конфлікт, раптом обійняла мене. І це було саме те, що мені було потрібно у цю мить. Я не зміг більше стримати сліз, але це були сльози полегшення. Нарешті, я зрозумів, що кохання — це не просто гарні слова й ілюзії щасливого майбутнього. Кохання — це повага, розуміння і готовність приймати людину такою, якою вона є, з усіма її “зобов’язаннями”, як сказала Олена.
Олена ще деякий час постояла біля дверей, немов чекаючи, що я передумаю й покличу її назад. Але ні, я цього не зробив. Замість цього я, міцно тримаючи доньку за руку, тихо промовив:
— Підемо, Зорянко. Ми й без цього проживемо.
Я з гордістю усміхнувся, дивлячись на неї. Дочка підняла голову, глянувши на мене своїми великими, довірливими очима, і запитала:
— Тату, а та тьотя більше не прийде?
Я розсміявся, намагаючись зберегти спокій:
— Ні, сонечко, вона більше не прийде.
