— Послухай мене! У вас великий будинок, місця повно! На двох вам занадто багато! Я до вас переїду жити, свою квартиру здам!
Досі, коли памʼять повертає мене до тих чотирьох довгих, тягучих, мов болотяна трясовина, років життя поруч із матір’ю мого чоловіка, всередині щось стискається в тугий, колючий вузол. Ніби хтось невидимий хапає серце і стискає його крижаною долонею. Кажуть, час лікує — але це не про мене. Час лише навчив дивитися на ті події без тремтіння, без безсонних ночей від образи, зате з холодною хвилею спогадів, які розповзалися всередині при самій лише згадці про неї. І все ж, десь глухо озивається та дівчинка в мені, яка тоді щодня сподівалася: може, сьогодні вона не прийде, може, сьогодні не скаже нічого образливого… Але ні. І тепер я знаю: таким людям і століття не вистачить, щоб стати хоча б трохи людянішими.
Коли я вперше побачила Іллю, здавалося, сам Всесвіт підлаштував ту зустріч — інакше не скажеш. Він був високий, підтягнутий, з тією легкою усмішкою, від якої мені стало і тепло, і ніяково водночас. Ми зіткнулися на весіллі спільної подруги, коли мій телефон, ніби навмисне, зісковзнув зі столу й покотився під стільці. Поки я нишпорила серед ніг гостей, Ілля присів поруч, допоміг знайти його й усміхнувшись сказав:
— Добре, що це телефон, а не туфля, — і підморгнув.
Я розсміялася, і розмова закрутилася сама собою — невимушено, легко, ніби ми давно знайомі. Уже за кілька днів він запросив мене на побачення — у затишне кафе з живою музикою і мерехтливими гірляндами. Тоді я вперше подумала, що, можливо, це й є початок моєї справжньої казки.
Через пів року після нашого знайомства Ілля влаштував мені справжнє свято душі — пропозицію, яку я й досі згадую з теплом. То був вечір, коли міський горизонт забарвився багрянцем заходу, а ми стояли на даху висотного будинку. Він став на одне коліно, простягнув маленьку оксамитову коробочку, і його очі світилися так, ніби я — центр усього його Всесвіту. Кільце я тоді зняла лише один раз — коли майстер зменшував його під мій палець. Потім навіть спала з ним, як із талісманом щастя.
Ми обоє працювали не покладаючи рук, збираючи на своє затишне гніздечко. Але на старті подружнього життя вирішили тимчасово пожити в орендованій квартирі. Як не дивно, ідеальне житло знайшлося саме в тому районі, де жила його мама — Марія Степанівна. Тихі двори, парк неподалік, старі липи вздовж алей — усе здавалося зручним. Допомога поруч, для Іллі — рідні місця. Але я й уявити не могла, наскільки оманливою буває така близькість, коли за нею ховаються липкі пальці контролю і погляд, що сканує кожен твій крок.
Спершу я навіть раділа, мов дитина. «Буде поруч — якщо що, завжди допоможе», — мріяла я тоді, ніби потрапила у казку. Уявлялася свекруха з рисами актрис зі старих фільмів — стримана, з втомленим, але добрим поглядом, у фартусі, що пахне ваніліном і варенням. Я бачила, як вона пече пироги, навчає мене родинних премудростей, як ми разом сміємося над буденними дрібницями. Здавалося, поруч буде не просто родичка, а мудра наставниця, майже друга мама. Але реальність змінила ці ілюзії. І я зрозуміла: таких, як вона, ще потрібно пошукати.
Перші тижні все було спокійно, по-доброму тихо, як затишшя перед бурею. Вона з’являлася з пакетом покупок — приносила баночку варення, кілька банок огірків, домашні закрутки з кришечками, розмальованими химерними візерунками. Я зустрічала її з усмішкою, кликала на чай, розкладала на стіл частування, намагаючись усіма силами налагодити хоч якийсь теплий зв’язок.
Ми теревенили про погоду, про сусідів, про її дачу. Але під цією ввічливістю щось ховалося. Тоді я ще думала, що це втома чи вікове. У її голосі прослизали крижані нотки — як протяг через щілину у вікні. Іноді вона кидала фрази, що звучали ніби невинне зауваження, але після них ставало якось не по собі. Наприклад:
— Людо, а ти завжди так ріжеш огірки? Вони у тебе всі криві, як після землетрусу.
Або:
— Ти хліб ніколи не пробувала сама пекти? Бо куплений — це для тих, хто нічого не хоче робити.
Я всміхалася, не сперечалася. Ілля теж не звертав уваги, списуючи все на її характер. Але з часом вона приходила все частіше. Могла зʼявитися о восьмій ранку у вихідний, коли ми ще спали.
— А чого це ви так довго спите? Уже сьома ранку, а ви, що собі дозволяєте? Людо, господиня має вставати на світанку!
Я прокидалася з відчуттям провини. Почала вставати раніше, аби тільки не чути її докорів. Але навіть якщо я вставала о шостій — вона вже могла сидіти на кухні, наче ночувала за дверима.
— От так краще, — казала вона з кривою посмішкою. — А то з такими замашками, твій чоловік швидко від тебе піде.
Потім почалися причіпки до прибирання.
— Що за безлад у ванній? Волосся у зливі! Ганчірка суха! Як ти взагалі тут живеш? Чекаєш, поки пліснява сама бактерії переборе?
Тоді Ілля ще намагався згладжувати:
— Мамо, не втручайся, будь ласка. Ми самі розберемося.
— Самі? Та якби не я — у вас би тут уже щурі завелися!
З кожним тижнем її візити ставали довшими. Я поверталася з роботи — а вона вже вдома, миє підлогу, перебирає мої речі, перекладає все в шафах.
— Ви що тут робите?! — не витримала я якось.
— Допомагаю. Бо ти ж не здатна нормально прибрати. Ілля не повинен так жити.
Я обурювалася всередині. Але Ілля дивився винувато й шепотів: «Потерпи, може, їй просто самотньо».
Потерпи. Кожного разу, коли Ілля шепотів це слово, я відчувала, що ні до чого доброго це не доведе. Терпіти… Тобто закривати очі й ковтати образи — знову й знову, день за днем. Терпіти її випади, коли вона з кислою гримасою оглядала випрасуваний мною одяг й кидала: «Це що за прасування? Схоже, ти більше ганчіркою по підлозі возила, ніж праскою водила». Терпіти її критику борщу, який, за її словами, був неїстівним. Терпіти її погляди, коли вона кривилася при вигляді мого волосся: «Ти хоч гребінець бачила? Ходиш, як дворовий кіт після зливи». Терпіти — коли вона обговорювала мене у присутності Іллі, ніби я — порожнє місце, ніби мене й не існує.
Обговорювала при його друзях, при сусідах, при випадкових знайомих, розписуючи, яка я погана господиня, і як її син оступився, зв’язавшись зі мною. А я сиділа й почувалася як килимок біля дверей — наче й потрібна річ, але по тобі все одно ходять черевиками.
— Подивися, кого він собі взяв, — шепотіла вона тітці Олені з п’ятого поверху. — Не господиня вона.
Через півтора року я зрозуміла, що починаю її уникати. Я перестала відчувати себе вдома. Це вже був не наш з Іллею простір — це була її територія, де я жила тимчасово.
Я пропонувала переїхати — знайти іншу квартиру. Але Ілля відкладав:
— Ну ще трохи, давай піднакопимо — і відразу з’їдемо. Навіщо гроші на оренду витрачати в іншому районі?
Я рахувала дні. Ми з Іллею багато працювали, брали підробітки, навіть вечорами. І нарешті — ми накопичили на перший внесок і вибрали будинок у передмісті.
Я тоді, пам’ятаю, стояла біля вікна в орендованій квартирі, притиснувшись чолом до прохолодного скла, й дивилася на будівництво, куди вдень нас возив рієлтор. У серці вирувала буря емоцій: захоплення, передчуття, легке хвилювання — як перед першим побаченням. Хотілося і плакати, і сміятись одночасно — від щастя, від того, що ми нарешті на порозі нової сторінки. Я згадувала, як золотаве сонячне світло ковзало по ще порожній, зарослій травою ділянці, як вітер повільно гойдав стебла — ніби кликав нас туди.
У голові складалася тепла картинка майбутнього: я й Ілля, босоніж по траві, на задньому дворі потріскує вугілля в мангалі, розноситься аромат шашлику, а поруч — розквітає бузок. Сміх, легкість, відчуття свободи — все це здавалося таким реальним, ніби я могла простягнути руку й торкнутися цього життя. І в той момент я вперше за довгий час повірила: все обов’язково буде добре.
Коли ми купили будинок — я вперше за довгий час відчула спокій. Ми вирішили не казати Марії Степанівні до останнього — щоб не втручалася.
Переїзд нагадував втечу з якогось шпигунського фільму. Ми пакували речі ночами, намагаючись не шуміти — ніби думали, що вона відчує це й з’явиться, як завжди, без попередження. У день, коли останні коробки вже зникли в надрах вантажівки, я стояла біля під’їзду, тримаючись за перила, й не могла позбутися думки, що от-от вона вибіжить — з докорами, з тим самим поглядом, яким пронизувала мене наскрізь.
Але ніхто не вибіг. Ніхто не закричав. Я вдихнула — вперше за роки на повну — й раптом розплакалася, так, що не могла стриматись. Я залишала не просто орендовану квартиру. Я йшла з неволі, коли кожен ранок починався з образи. Я прощалася з цим життям.
Ми переїхали в дім — і ніби знову навчилися дихати. Кожна дрібниця здавалася святом: я з захватом перебирала тканини, шила легкі фіранки з квітковим візерунком, обирала тарілки — не просто посуд, а справжні історії для кожної вечері. Навіть Ілля, зазвичай спокійний і байдужий до деталей, перетворився на майстра: стукав молотком у дворі, збиваючи лаву з добротного дуба, натираючи її до блиску, щоб ми могли ввечері пити чай і дивитися на захід сонця.
У саду пахло свіжою тирсою, травою і надією. Ми знову сміялися — легко, щиро, як на початку нашого кохання. Кожен день був відкриттям — ми будували не просто дім, а фортецю щастя.
Через місяць ми запросили Марію Степанівну. Я хвилювалася — раптом знову щось скаже, зіпсує…
— Ну що, — оглядалася вона, — будинок великий. Багато кімнат. Навіщо стільки?
— Хочемо дітей, — усміхнулась я. — Щоб у кожного була своя кімната.
— Ага… А поки дітей немає — значить, і для матері місце знайдеться.
— Що? — не зрозуміла я.
— Переїду до вас, — випалила вона, мов це було щось цілком очевидне. — Он скільки простору, кімнати порожні! А я в місті зовсім сама. Хоч поживу на природі.
Я зблідла. Я бачила, як і в Іллі витягнулося обличчя.
— Мамо, ні. Ми хочемо жити вдвох. У тебе є своя квартира.
— Ого! Рідна мати, значить, тобі більше не потрібна? А вона тобі дорожча?! — тицьнула вона пальцем у мій бік. — От побачиш, колись вона тебе залише! А я поруч буду.
— Ніхто мене не залишить, мамо. Але ти з нами жити не будеш.
Вона тоді пішла обурена. А я стояла за дверима, слухала її висловлювання, й відчувала, як у серці розцвітає квітка байдужості. Мені було все одно. Бо я знала: тепер вона кричить за стінами мого дому. Мого справжнього, чистого, вільного дому, куди її голос більше не дістанеться. Мені й справді байдуже. Бо вперше в житті я знала: я вдома. Без неї.
Минуло три роки. У нас з Іллею з’явилася донька. Ми щасливі. Марія Степанівна так і не з’явилася. І я рада. Бо не хочу, щоб у цей дім, де пахне пирогами, де лунає дитячий сміх, знову увірвався запах вічно незадоволеної, чужої жінки.
