Ох, та ніч у свекрів мені запам’яталася надовго. З родичами чоловіка у мене від самого початку були складні стосунки. Ніби й старалась я підтримувати ввічливий тон, але іноді здавалось, що це неможливо. І не я одна відчувала цей тиск. Мій чоловік, Микита, втік з дому у шістнадцять років, як тільки випала нагода поїхати до міста на навчання.
— Ти ж знаєш, що це все через маму, — якось зізнався він мені після весілля. — Вона завжди вважала мене своїм маленьким хлопчиком і, здається, яким би дорослим я не був, її ставлення не зміниться.
Звісно, свекруха не раз підкреслювала, що Микитка — її «дитинка». І якби ж це обмежувалося лише словами. Іноді мені здавалось, що вона просто не усвідомлює, що її син уже дорослий чоловік і давно має свою сім’ю.
Одного разу, коли ми робили ремонт у своїй квартирі, чоловік несподівано запропонував:
— Знаєш, сьогодні ж фарбували стіни, тебе ж, напевно, нудить від того запаху. Може, поїдемо до батьків? Переночуємо там, а завтра повернемось?
— Ти впевнений? — я подивилась на нього з сумнівом. — Ти ж знаєш, як я почуваюся в їхньому домі…
— Ну, ми ж ненадовго, тільки переночувати, — заспокоював він. — А завтра фарба вже вивітриться.
Микита, як завжди, хотів зробити краще для мене. Тому я погодилася, хоча всередині щось щеміло. Коли ми приїхали, вечеря минула напрочуд спокійно. Свекруха, хоч і кидала на мене погляди, намагалася тримати ввічливу маску. Я, зі свого боку, просто відчувала себе стомленою від напруження, яке завжди відчувається у їхньому домі.
Коли ми нарешті дісталися до кімнати й лягли спати, я подумала, що ніч мине спокійно. Зморена, я швидко заснула, сподіваючись, що ранок настане якнайшвидше. Але посеред ночі мене розбудило щось дивне. Відкривши очі, я відчула незнайомий запах і побачила силует над ліжком. Якийсь тягар нависав наді мною, наче тінь. Розплющивши очі, я спершу не могла зрозуміти, що відбувається. Але швидко розібралась — це була моя свекруха, яка старанно поправляла ковдру на Микиті. Я лежала там, приголомшена. Вона навіть не помітила мене, ніби я — пусте місце.
Не стримуючи обурення, я різко прошепотіла:
— Що ви тут робите?
Вона здригнулась, але відразу зібралась:
— Ой, а ти чого не спиш? Мій Микита вночі завжди розкривається, — відповіла вона таким тоном, наче пояснює щось самозрозуміле. — Я завжди вночі заходжу, ковдру йому підтискаю, щоб не змерз. Він і так часто хворіє…
Я відчула, як у мене накипає гнів, якого вже не могла контролювати.
— Ваш Микита? — не стрималась я. — Це мій чоловік, і я можу сама про нього подбати. І якщо він розкриється, я сама поправлю йому ковдру. Навіщо ви взагалі тут?
Свекруха дивилася на мене з таким поглядом, ніби я — маленька дитина, яка нічого не розуміє.
— Ой, та заспокойся, — махнула вона рукою. — Я ж тільки хотіла, щоб він не застудився.
Зранку я вже ледве стримувала свої емоції. Сказала чоловікові, що більше ніколи не хочу тут залишатися.
— Ми що, малі діти, чи що? Я сама можу тобі ковдру поправити! Що це взагалі було? Ходить посеред ночі, ніби ти їй досі належиш…
Микита мовчки вислухав моє обурення, обійняв мене й прошепотів:
— Вибач, кохання моє. Я навіть не знав, що вона так зробить. Більше ми у батьків ночувати не будемо, обіцяю.
Мене трохи заспокоїли його слова, але осад залишився. Я зрозуміла, що свекруха просто не бачить меж і не хоче розуміти, що її син виріс і не потребує її опіки. Тільки пізніше було продовження, яке мене повністю збила з пантелику. Чоловік пішов по хліб, а свекруха йому крикнула з вікна:
— Микито, вдягни шапку, на дворі холодно!
Бабусі, які сиділи біля під’їзду на лавці, з цікавістю дивилися на вікна, щоб зрозуміти, хто там кричить. Чоловік удав, що не почув, адже це соромно. Тільки жінка не вгамовувалась, вона щосили вигукнула:
— Микито, шапку вдягни!
Від її крику люди почали переглядатися, а хтось тихенько сміявся. Мені так ніяково стало. Моєму Миколі вже давно за сорок перевалило, а свекруха ставиться до нього, як до малої дитини. “Як так можна?” — промайнула думка.
Чоловік пришвидшив крок та зник за будинком. Напевно, йому також було ніяково від турботи матері. Тим більше, що магазин знаходився у нашому ж будинку, тільки зі сторони дороги. Ми тоді вдвох зробили висновок, що не хочемо більше залишатися у свекрухи, а тим більше з ночівлею.
З того дня я стала рішучіше відстоювати наші кордони, а Микита підтримав мене у цьому. Ми рідше стали навідуватись до його батьків, і кожного разу, як чули її «ой, мій синочок…», обоє мовчки переглядалися, розуміючи один одного без слів.
