Поминки ще не закінчилися, а тітка Світлана вже заявила, що дідусева дача має дістатися лише їй, оскільки вона його рідна донька. Коли я спробувала нагадати про заповіт, двоюрідний брат Кирило лише єхидно посміхнувся, ніби знав щось таке, що могло перекреслити мої сподівання на частку спадщини
Поминки після прощання з дідусем перетворилися на справжній балаган. Раптом з’ясувалося, що кожен хоче прибрати його дачу до своїх рук.
— Ти взагалі хто така? — голос Лесі, моєї старшої двоюрідної сестри, дзвенів від обурення, як розбите скло. — Ти ж тут доглядати за ним не мала часу!
— А ти, Лесю, що тут робиш? — відповіла я, намагаючись зберегти спокій, хоча всередині кипіло. — Приїхала за триста кілометрів, щоб тепер розповідати мені, кому дістанеться дідусева хата?
— Мені, очевидно! Я ж найстарша внучка!
— Очевидно? Хто це вирішив? — я зробила крок до неї, і, здається, гості, які сиділи за довгим столом у вітальні, ледь не попадали зі стільців від несподіванки.
— Це просто смішно! — втрутився Кирило, мій інший двоюрідний брат, розмахуючи рукою. — Ви всі тут сперечаєтесь, а я єдиний, хто дійсно потребує цієї дачі. У мене двоє дітей, мені потрібно місце для відпочинку, це ж очевидно!
— А мені потрібні гроші! — вигукнула Світлана, їхня мати і моя тітка. — Я його рідна донька, а ви, внуки, взагалі можете помовчати. Це моя спадщина!
Я відчула, як до горла підкотив клубок, а в голові промайнула думка: невже все, що було між нами, наша родина, означало лише це? Дідусева хата, його накопичення, все це перетворилося на поле битви. Я думала про це, стоячи посеред вітальні, на якій ще кілька годин тому було тихо й сумно, а тепер, після того, як не стало Миколи Петровича, усе перетворилося на справжній цирк.
Я завжди згадувала дідуся Миколу з теплотою. Він не був ідеальним, як і всі ми, але був добрим і справедливим. Жив він у нашій столиці, у невеликій двокімнатній квартирі, яка була наповнена книгами та ароматом його улюбленого чаю. А ще у нього була дача за містом, не розкішний особняк, а старенька, але затишна хатка з великим садом. Саме за цим садом він доглядав, як за власним дітищем, і коли він поїхав з квартири, то перебрався на дачу.
Моя мама, його молодша донька, завжди була його улюбленицею, хоча вона ніколи не вимагала доказів його любові. Я ж була його наймолодшою внучкою. Я жила найближче до його дачі, всього за годину їзди громадським транспортом. Останні п’ять років, коли дідусь почав слабнути, я була єдиною, хто регулярно навідував його. Не щотижня, звичайно, бо робота і моє життя вимагали уваги, але принаймні раз на місяць я приїжджала, привозила ліки, продукти, допомагала з прибиранням і просто розмовляла з ним. Я знала його сусідів, знала, де він ховав запасний ключ і як користуватися його старою газонокосаркою.
Інші родичі, Леся, Кирило та Світлана, жили далеко. Леся та Кирило, діти моєї тітки, іншої дідусевої доньки, жили за триста кілометрів і приїжджали лише на великі свята або коли їм щось було потрібно. Світлана, моя тітка, жила ще далі, майже за тисячу кілометрів, і востаннє я бачила її років десять тому.
Коли дідуся не стало, це стало для мене справжнім горем. Я була єдиною, хто організував прощання, обирала костюм, замовляла транспорт. Я телефонувала всім родичам, щоб повідомити цю сумну новину. І знаєте, як це буває? Вони всі знайшли час приїхати. Всі, хто не мав часу на дідуся останні роки, тепер були тут.
Поминки відбувалися в орендованій залі. Це був досить великий зал із довгими столами, які були накриті білими скатертинами. Було близько тридцяти людей. Спочатку все йшло досить спокійно, люди тихо розмовляли, згадували Миколу Петровича, казали, яким він був добрим. А потім хтось, здається, Леся, тихенько запитала:
— А що буде з дідусевою хатою?
Це було як спусковий гачок. Наче невидима стіна впала, і всі усмішки зникли.
— Ну, це очевидно, що вона має належати мені, — одразу заявила Світлана, тітка. — Я його рідна донька, і я старша. Я планую її продати і купити собі меншу квартиру ближче до моря.
— Продати? — втрутився Кирило. — Тітко Світлано, ви жартуєте? Я сам хочу там жити. Я можу її викупити, але за ціною, нижчою за ринкову.
— Нічого ти не викупиш, — гаркнула Леся. — Я найстарша внучка, і саме мені дідусь завжди обіцяв цю хату. Я тут виросла, проводила кожне літо. Я маю на неї право більше, ніж ви всі.
Я сиділа мовчки, не вірячи своїм вухам. Вони говорили про дідусеву дачу, ніби це був якийсь приз у лотереї, забувши про те, що це місце, де пройшло наше дитинство, місце, де він провів свої останні роки.
— Дідусь ніколи нічого нікому не обіцяв, — нарешті сказала я, мій голос тремтів, але був досить гучним, щоб заглушити їхню суперечку. — Він завжди казав, що заповіт буде сюрпризом.
— Який сюрприз? — Світлана подивилася на мене з презирством. — Ти ж тут доглядати за ним не мала часу! Ти взагалі хто така?
І тут пролунав той самий діалог, з якого почалася ця розповідь. Слово за слово, образи почали літати по залі, як отруйні стріли. Леся згадала, що я колись давно не приїхала на дачу, коли дідусь захворів, а я пригадала їй, що вона не телефонувала йому на день народження. Кирило почав кричати про свої фінансові труднощі, а Світлана — про свої права як доньки.
Я почувала себе, ніби мене виставили на посміховисько. Це була наша родина, люди, яких я знала все життя. І тепер вони готові були розірвати один одного на шматки через дачу, вартість якої навіть не була відома. Я не могла більше цього витримувати. Я підвелася зі свого місця і попрямувала до дверей.
— Куди ти зібралася? — гукнула мені Леся.
— Додому, — відповіла я, не обертаючись. — Мені тут більше немає чого робити. Розберіться самі зі своєю жадібністю.
Коли я вийшла, я відчула полегшення. Я йшла швидко, чуючи за спиною крики та образи. Я не знала, чим закінчилася ця «зустріч», але мені було все одно. Я сіла в таксі та поїхала додому, думаючи про дідуся. Він заслуговував на краще прощання, на кращі спогади.
Через два дні мій адвокат, якому я передала всі документи, повідомив мені новину. Микола Петрович дійсно залишив заповіт. І його рішення було настільки несподіваним, що воно застало зненацька всіх.
Дідусь заповів свою квартиру і всі накопичення своїй доньці, Світлані, але з однією умовою: вона повинна була доглядати за дачею до того моменту, поки не знайдеться покупець. А дачу він заповів розділити на три рівні частини між мною, Лесею та Кирилом. Ми повинні були самі вирішити, що з нею робити — продати чи залишити собі.
Світлана, дізнавшись про це, була, м’яко кажучи, засмучена. Вона хотіла отримати все. Леся та Кирило спочатку обурювалися, що їм доведеться ділити, але потім, коли зрозуміли, що інакше вони можуть втратити все, почали домовлятися. Вони зателефонували мені і запропонували продати дачу.
Я погодилася. Я не хотіла більше сперечатися. Після всього, що сталося, я зрозуміла, що ця дача, як і будь-яке майно, не варта зруйнованих стосунків. Ми домовилися, що я займуся продажем, оскільки живу найближче. Гроші мали бути розділені між нами трьома. Світлана на це погодилася.
Ось так завершилася історія з дідусевою спадщиною. Наша родина не розпалася, але й не стала ближчою. Ми отримали те, що дідусь вважав за потрібне нам залишити, але якою ціною? Чи варто було дідусеве бажання бачити своїх онуків та доньку поруч такого болю та образ? Чи справді, коли йде близька людина, ми забуваємо про все, крім матеріальних благ?
А ви як думаєте, чи можна після таких подій відновити довіру та сімейні зв’язки?
