— Половину твоєї дачі я віддав сестрі. Їй зараз важко, а у тебе всього багато, — чоловік думав, що все продумав. Але не так сталося, як гадалося.
Анна приїхала на дачу у суботній ранок, як завжди на початку сезону. Травень видався теплим, і вона вже уявляла собі ці спокійні вихідні в саду: розкладе зимові речі на веранді, висадить розсаду міні-помідорів, яку цілу весну вирощувала на підвіконні.
Ця дача дісталася їй від бабусі багато років тому — невеликий будинок під Києвом, який колись більше нагадував сарай, ніж житло. Але це було їхнє місце. Їхнє з Ігорем. За останні роки вони перетворили ту перекошену халупу на затишний літній будинок: укріпили фундамент, перекрили дах, провели воду й електрику, утеплили стіни. Ігор, треба визнати, працював не шкодуючи сил. Кожні вихідні, кожна відпустка — лише дача.
— Ми ж для себе стараємося, — казав він тоді, тягнучи мішки з цементом. — Для нашої родини.
Анна припаркувалася біля хвіртки — й одразу зрозуміла: щось не так. На подвір’ї стояла чужа машина — пошарпана, з дитячими наліпками на задньому склі. З дому доносилися голоси й дитячий сміх.
У серці щось стиснулося. Вона дістала телефон і набрала Ігоря.
— Ти де? — запитала без привітання.
— На роботі. А що?
— На дачі хтось є.
Пауза. Занадто довга.
— Ігор?
— Слухай, Ань, це Олена з дітьми. Тимчасово.
— Що значить «тимчасово»? — голос Анни став тихим і небезпечним.
— Віталій від неї пішов. Розлучення. Їй з хлопцями немає куди подітись, а на оренду грошей немає…
— І ти вирішив поселити їх на моїй дачі?
— На нашій дачі, Аню. Вона ж моя сестра!
Анна мовчки відключилася й рушила до дому. На веранді сиділа Олена — сестра Ігоря, жінка років тридцяти п’яти з вічно винуватим виразом обличчя й унікальним талантом перетворювати власні проблеми на чужі. Поруч гралися двоє хлопчаків — п’яти й семи років, які вже встигли розтягти іграшки по всій веранді.
— Привіт, Аня, — Олена підвелася, ніяково усміхаючись. — Ігор не попередив?
— Ні, не попередив.
Анна зайшла до будинку. До свого будинку. Там стояли чужі сумки, на її кухні сушилися чужі речі, у її спальні на ліжку лежав чужий одяг.
— Ми тут зовсім ненадовго, — лепетіла Олена, йдучи слідом. — Поки житло не знайдемо. Ти ж знаєш, як у нас із Віталіком… він попросив мене з дітьми просто на вулицю.
— А батьки? — Анна намагалася говорити рівно, хоча руки тремтіли.
— Ти ж знаєш, мама хвора. Та й місця там зовсім немає…
Мати в Ігоря й Олени справді була нездорова, але аж ніяк не настільки, щоб не прийняти доньку з онуками. Просто жінка завжди вміла знайти тисячу причин, чому саме Ігор має розгрібати її проблеми.
Анна вийшла на подвір’я й знову набрала чоловіка.
— Ігорю, приїдь. Негайно.
— Аню, я ж на роботі…
— Я сказала — негайно.
Олена сіла в машину й поїхала у місто. Їй потрібно було охолонути, обміркувати все, не сказати зайвого при дітях.
Ігор з’явився за дві години. Зустрів дружину біля хвіртки — винуватий, але впертий.
— Ну навіщо ти одразу так гостро відреагувала? — почав здалеку. — Там же діти, їм нікуди подітись…
— Що відбувається, Ігорю?
— Половину твоєї дачі я віддав сестрі, — сказав він, і в голосі забринів виклик. — Їй зараз важко, а у тебе все є.
Анна відчула, як щось всередині неї обірвалося. Не через самі слова — через інтонацію. Через це поблажливе “у тебе ж все є”, ніби вона якась принцеса, а не жінка, яка працює на рівних і має повне право на власний простір.
— Половину моєї дачі?
— Нашої дачі. Якщо ти забула — я робив ремонт. Чотири роки свого життя вклав.
— З власної ініціативи.
— Що значить — з власної? Ми ж разом вирішували!
— Ми вирішували зробити ремонт для себе, для нашої родини. А не для того, щоб ти потім займався торгівлею квадратними метрами.
Ігор витягнув із кишені теку з документами. Анна впізнала її — він завжди акуратно складав туди всі чеки на покупки для дачі.
— Ось, — простягнув він їй кілька аркушів. — Усі витрати за чотири роки. Будматеріали, інструменти, оплата роботи. Думаю, через суд можна спокійно повернути половину.
Анна взяла папери, переглянула. Він справді все зберігав. Кожен цвях, кожен мішок цементу, кожну банку фарби. Він усе це планував. Заздалегідь.
— Тобто ти хочеш розлучитися зі мною через дачу?
— До чого тут це? Аню, я просто хочу допомогти сестрі!
— Допомогти сестрі за мій рахунок. Як завжди.
Анна пам’ятала їхню п’ятирічну історію з Оленою. Коли та вперше розлучилася, Ігор позичив їй гроші на орендовану квартиру — їхні спільні заощадження, відкладені на відпустку. Потім Олена «забула» повернути борг. Коли в неї викрали машину, бо вона не зачинила дверцята й залишила ключ усередині, Ігор просто так віддав їй свій автомобіль, з братніх почуттів. Коли в Олени виникали проблеми на роботі, він влаштовував її до себе в компанію. Вона пропрацювала три місяці й звільнилася, посварившись із цілим відділом.
— Олена — доросла жінка, мати двох дітей, — спокійно сказала Анна. — Нехай сама вирішує свої проблеми. А зараз почався дачний сезон, і я не маю наміру ділити свою невелику дачу з кимось іншим.
— Але ж це і моя дача теж! Я ж робив ремонт!
— Ти робив ремонт як подарунок дружині. З власної ініціативи. Ніхто тобі нічого не винен за те, що ти поліпшив майно, яке дісталося мені у спадок.
— А якщо я через суд стягну свої витрати?
Анна уважно подивилася на нього. На цього чоловіка, за якого багато років тому вийшла заміж. Який присягався в коханні, говорив про родину, про дітей, про спільне майбутнє. А тепер стояв перед нею з папкою чеків і погрожував судом.
— Знаєш що, Ігорю, — тихо сказала вона. — Я в тобі розчарувалася. Глибоко й остаточно.
— Аню…
— Із квартири теж можеш виїжджати. Знімайте з сестрою житло на двох. А я подаю на розлучення.
Ігор зблід.
— Ти що, серйозно?
— Абсолютно.
— Через Оленку?
— Не через Олену. Через тебе. Через те, що ти готовий обмежувати власну дружину заради сестри. Через те, що ти чотири роки збирав чеки, щоб потім виставити мені рахунок.
— Аню, зачекай. Я не це мав на увазі…
— Ти сказав саме те, що думав. І зробив саме те, що давно запланував.
Вона розвернулася й пішла до будинку. Олена сиділа на веранді, удаючи, що читає журнал, але Анна бачила — вона дослухалася до кожного слова.
— Олено, — звернулася до неї Анна. — У тебе є дві години, щоб зібрати речі.
— Ань, ну як же… діти…
— Діти не винні, що у них така мати. Але це не мої проблеми.
Ігор наздогнав її на порозі.
— Аню, пробач. Я погарячкував. Давай поговоримо спокійно.
— Пізно.
— Ні, ще не пізно! Ми ж можемо все обговорити, знайти компроміс…
— Ігорю, ти прийшов до мене з чеками. Ти поселив на моїй дачі людей, не запитавши дозволу. Який тут може бути компроміс?
— Я ж не хотів тебе образити…
— Хотів. Інакше не збирав би чотири роки ці чеки.
Вона зайшла в будинок, узяла сумку й вийшла.
— Куди ти?
— До Маші. А ти вирішуй із «своєю» родиною, де вам тепер жити.
За тиждень Ігор зняв двокімнатну квартиру на околиці. Олена з дітьми переїхала до нього — тимчасово, звісно ж, поки не знайде роботу й не встане на ноги. Анна подала документи на розлучення.
— Ти справді вирішила? — запитала її подруга Маша, в якої вона жила перші дні після сварки.
— Ще й як.
— Але ж ти його любиш?
Анна замислилася. Любила? Напевно. Але любити людину й жити з нею — не одне й те саме. Особливо якщо ця людина вважає тебе власністю, а твоє майно — спільно нажитим.
— Знаєш, Машо, я зрозуміла одну річ. Ігор одружився не зі мною. Він одружився з жінкою, яка мала майно. А я думала, що він одружився з жінкою, яку любить.
Вона повернулася на дачу в суботу. Сама. Дім зустрів її тишею і чистотою. Олена, слід віддати їй належне, прибрала перед від’їздом. Анна ходила по кімнатах, торкалася стін, які вони з Ігорем фарбували разом, дивилася на підлогу, яку стелили вдвох, на вікна, які вибирали разом. Було важко. Але не так важко, як вона очікувала. Вона відкрила всі вікна, увімкнула музику, дістала з машини розсаду помідорів. Життя тривало.
Маша приїхала в неділю з пирогами.
— Ну як? Не шкодуєш?
— Ні, — чесно відповіла Анна. — Дивно, але ні.
Вони сиділи на веранді, пили вино, дивилися на сад. Було тихо і спокійно.
— А що з Оленою?
— Ігор телефонував, казав, що вона влаштувалася продавчинею в магазин. Переїхала в однокімнатну квартиру з дітьми.
— Швидко стала на ноги.
— Коли немає вибору — стаєш швидко.
Анна усміхнулась. Олена справді виявилася цілком самостійною, коли поряд не було нікого, хто розв’язував би її проблеми.
— А Ігор як?
— Ігор намагається повернутись. Дзвонить, просить зустрітися, поговорити.
— І що ти?
— А що я? Говорити більше немає про що. Усе вже давно сказано.
Маша налила ще чаю.
— Знаєш, я тобі заздрю.
— Розлученій жінці?
— Вільній жінці. Тій, яка може жити для себе.
Анна подивилась на подругу. Маша вже п’ятнадцять років у шлюбі, двоє дітей, чоловік, будинок, дача. Ззовні — ідеальна сім’я.
— У тебе проблеми?
— Не те щоб проблеми… Просто іноді здається, що живеш не своїм життям. Для чоловіка, для дітей, для всіх, тільки не для себе.
Анна кивнула. Вона розуміла. Роки шлюбу навчили її багатьом речам.
— А тепер ти живеш для себе, — продовжила Маша. — І це прекрасно.
Літо видалося гарним. Анна щовихідних приїжджала на дачу — сама або з подругами. Читала книги, які роками відкладала «на потім». Працювала в саду — не тому, що треба, а тому, що хотілося. Спілкувалася з людьми, які були їй справді цікаві.
У серпні вона вирішила зробити ремонт у міській квартирі. Спершу хотіла просто переклеїти шпалери в спальні — змити спогади про Ігоря. Але згодом вирішила переробити все. Її дім мав стати по-справжньому її.
Ігор періодично телефонував. Спочатку вимагав зустрічі, потім просив вибачення, потім пропонував «залишитися друзями». Анна відповідала ввічливо, але коротко. Минуле залишилося в минулому.
— Аню, ми ж стільки років разом прожили, — сказав він під час однієї з таких розмов.
— Так. І я вдячна тобі за ці роки. Вони мене багато чого навчили.
— Чого саме?
— Того, що означає бути собою.
Після розлучення, яке оформили у вересні, Ігор ще кілька разів намагався відновити стосунки. Надсилав квіти, з’являвся біля дому, телефонував із пропозиціями «просто поговорити». Анна була ввічлива, але тверда.
— Чому? — запитав чоловік востаннє. — Ми ж підходимо одне одному.
— Ігорю, ти хороша людина. Але ти — не моя людина.
— Що це означає?
— Це означає, що я хочу бути з тим, хто любить мене, а не моє майно. Хто бачить у мені партнера, а не молодшого члена родини. Хто розв’язує сімейні питання зі мною, а не за мене.
Він замовк.
— А якби я тоді спитав тебе про Олену?
Анна задумалась.
— Знаєш, можливо, ми й справді знайшли б компроміс. Допомогли б їй інакше — грошима, пошуком житла, роботою. Але ти вирішив поставити мене перед фактом, а потім ще й казав про суд.
— Я ж хотів як краще…
— Ти хотів як зручніше. Для себе. А це велика різниця.
Восени Анна записалася на курси італійської мови — про це вона мріяла вже кілька років. Взимку планувала поїхати до Італії — сама, собі на радість. Маша заходила часто, іноді приїжджала на дачу на вихідні.
— Ну що, як справи на особистому фронті? — незмінно питала вона.
— Ніяк, — відповідала Анна. — І це прекрасно.
— Не хочеш заміж?
— Поки що ні. Я тільки-но навчилася жити сама. Хочу спробувати ще.
Це була правда. Вперше за багато років Анна почувалася вільною. Не чиєюсь половинкою, не доповненням до чиєїсь історії, а самостійною, повноцінною людиною.
Іноді вона згадувала Ігоря. Він, загалом, був непоганим чоловіком. Але не розумів однієї простої речі: шлюб — це союз рівних, а не поглинання одного іншим.
І ще вона думала про те, що, можливо, й сама не була ідеальною дружиною. Надто м’якою, надто поступливою. Дозволяла Ігорю приймати рішення за двох, а потім ображалася на наслідки.
Але тепер це вже не мало значення. Тепер у неї було своє життя, свій дім, своя дача, свої плани і мрії. І ніхто не міг забрати в неї половину цього життя.
Половина дачі… Анна усміхнулася, згадавши ті слова. Ігор так і не зрозумів, що втратив не половину майна, а ціле життя. Їхнє спільне життя, яке могло б бути щасливим, якби він навчився поважати не власність, а людину. Але це вже була не її історія. Її історія тільки починалася.
