Кожну останню п’ятницю місяця чоловіки отримували зарплату. Так було заведено в колгоспі. Баби товпилися біля контори, щоб встигнути відібрати гроші. Вочевидь, що все відібрати не виходило, але більша частина все ж таки завжди була відвойована.
Після того, як шумно й з криками гроші в чоловіків відбиралися, дружини бігли додому готуватися до зустрічі чоловіків. А готуватися треба було серйозно.
По-перше — прибрати з дороги все, об що чоловік міг би спіткнутися. По-друге — постелити ліжко, щоб можна було йому одразу впасти. Постільну білизну — якусь гіршу, бо падали чоловіки зазвичай в одязі й чоботях. Ну, а все колюче, ріжуче — сховати з очей. Дітям нагадати, щоб не визирали. Ну от, в принципі, й усе. А найголовніше — налаштувати себе на терпіння, щоб не дай Боже не відповісти чогось у гніві.
До вечора баби вибиралися на колоди біля хати Наталі. Несли з собою насіння, шиття, сиділи, базікали, чекали своїх чоловіків. Ніхто йти їх розігнати не наважувався, бо сидіти іноді доводилося аж до ночі.
Цього разу, як завжди, розпочалася розмова з дітей. Потім — про урожай, потім — як зазвичай — перейшла на чоловіків.
— Любко, — жіночка з веснянками, не гарна й через те зла, сказала. — А уявіть, от жили б ми в місті. Чоловіки суцільна інтелігенція, ніхто не п’є. Ну, якщо тільки на свята, але кулаками вже точно ніхто не махає.
Баби засміялися.
— Ну ти й скажеш — чоловіки, та не п’ють! Розсмішила.
— Та ні. Ну а правда. Ось пам’ятаєте, торік приїжджали до нас із міста, як їх там — дачники, кімнату у Семенівни винаймали. Так він не те щоб бити її — він навіть ніколи грубого слова не сказав. Усе «люба», «кохана» — і не вживає.
Олена, сусідка Наташи, відмахнулася.
— Явно хворий якийсь. І потім, ми ж не знаємо — може, він у чомусь іншому дурень, жадібний, чи ще що.
— Який же він жадібний? У магазині все смачне скупив, а вона-то — страшко.
Наталя сказала:
— Та вже, баби, треба закінчувати це. А от чому ми з вами не п’ємо після зарплати й не лускаємо своїх чоловіків, як напиваємося?
А баби всі разом повернулися до неї.
— Чого ви так дивитеся, Наташ? А що, ідейку ти підкинула нормальну?
Наталя раптом усміхнулася.
— А не злякаєтеся?
Любка перелякано сказала: — Баби, та ви що, білини об’їлися, чи що? У селі завжди так було. Чоловіки після зарплати напиваються, дружин своїх женуть, а потім пробачення просять і місяць пашуть.
— То й нехай пашуть. Ми ж працювати їм не забороняємо. А часи зараз інші, не те, що колись у середньовіччі було. То треба щось міняти. Прийшла пора.
Баби згуртувалися навколо Наталі й почали складати план.
— Ох, жах-то… А… а як взагалі дах у них з’їде?
— Ну, тоді тікати.
Наталя встала.
— О, дивіться — повзуть! Пам’ятаємо — сьогодні намагаємося не нарватися. Тільки якщо чіплятися буде. Люб, чула?
— Так, чула. Я чула. Терпіти не можу його пияцьку пику. Гаразд, заради спільної справи спробую.
Наталя плеснула в долоні.
— Усе, баби — по місцях! Завтра збір тут же, о дванадцятій дня.
— Ой, жахіття…
Вони швидко розходилися по домівках зустрічати своїх годівників після того, як ті «день зарплати» відзначили.
Степан увійшов у дім, відчинивши двері з ноги.
— Жерти давай!
Наталя спокійно кивнула на стіл:
— Поставлено. Їж.
Степан хмикнув:
— От дресура дала свої плоди.
Правда, бувало так тільки раз на місяць, а в інший час він намагався особо дружину не чіпати. Розумів, що й вона працювала, та й за дітьми дивилася, ну й взагалі дім вела. А в ці дні з чоловіками набалакається, наслухається історій, як вони дружин в кулаці тримають — і груди просто розпирає.
Степан сів, навмисне уронив виделку. Окаянна затьмарювавла розум.
— Підніми.
Наталя подивилася на нього здивовано:
— А ти що, так обезсилів, що виделку підняти не можеш?
Степан грюкнув по столу.
— Підніми! Чоловіки кажуть — у них дружини мало не вклоняються, коли вони додому приходять, а тут по два рази повторяти доводиться.
Наталя хмикнула, взяла дойницю й вийшла за двері. Степан тут же схопився, зачепився за стілець — той з гуркотом упав — і кинувся за дружиною. Із спальні вискочили перелякані хлопчаки.
— А ну стій!
Він, як вихор, злітав з ґанку, схопив дружину за рукав — і відірвав його. Але Степанові здалося, що він недостатньо грізний. Розмахувався — і зустрівся поглядом з Наталею. Рука зависла в повітрі, і цієї затримки їй вистачило, щоб схопитися за вила.
Степан подався назад.
— Ти що? Гей, ти що?
Але вона йшла на нього, дивилася в очі, не кліпаючи. На ґанку плакали діти. Наталя розмахувала й притисла ними його до паркану. Вила були для стіг — усього три зуба, тож шия Степана опинилася акуратно між зубцями.
— Я казала тобі — хочеш пити в день зарплати з чоловіками — пий.
Степан кивнув.
— Казала тобі — терпіти побої не буду.
Степан кивнув.
— Я тобі якийсь привід так себе вести дала?
Степан заперечно похитав головою.
Хміль вивітрився з голови миттєво — разом із звуком, що входили в дерев’яний паркан зубці. Наталя витягла вила, кинула їх на землю й пішла заспокоювати хлопців.
— Ну чого розревілися на все село? А коли самі балуєтеся? Ми з татом он не плачемо.
Старший, витираючи сльози, запитав:
— А ви що, балувалися?
— Ну, звичайно.
Наступного дня чоловіки прокидалися вдома з болючою головою й із здивуванням виявляли біля себе дітей.
— Тату, їсти хочемо!
— Тату, у Петьки палець подряпався!
— Тату, а Мишко мишу спіймав і тепер у кишені її носить!
— Тихо ви! Мамка де?
Майже в кожній хаті лунав цей крик.
— Та мамка пішла. Сказала — буде тільки ввечері. Сьогодні ти в няньках.
Чоловіки дивувалися, хапалися за голову, йшли годувати дітей і знаходили записки. Читали, широко витріщали очі, піднімали брови й бігли на вулицю.
Хвилин через двадцять на вулиці зібралися всі ті, хто вчора ледь до дому дотягнув.
— І в тебе так написано, і в мене! Що за чортівня? Що значить «пішли зарплату відзначати»? Чоловіки, схоже, вони нам помститися вирішили. Зізнавайтеся — хто вдома вчора бешкетував?
Степан закашлявся. Чоловік Любки теж відвів очі вбік.
— Тату, ми їсти хочемо!
Поступово їх оточувала дітвора. Гам ставав просто нестерпний. Чоловіки, знову хапаючись за голови, підштовхували один одного.
— Треба терміново їм щось дати, щоб замовкли… І щоб голова нарешті перестала тріщати.
Усі вони протягом дня збиралися піти пошукати жінок — ну, щоб влаштувати їм, щоб не повадно було. Але то мишка від Мишка втекла, на кота напала, а кіт із переляку Ванькові лице обідрав.
То Дашка вирішила пошити на машинці мамину сукню й ненароком пришила до ганчірки пальця Стьопці, який допомогти їй хотів. То Олежка й Нінка вважали себе справжніми кухарями, поки тато з мокрим рушником на чолі лежав, висипали у відро з водою всю муку в домі й весь цукор. А потім, злякавшись, що влетить, вирішили сховати відро — та все перевернули і прямо на новий килим.
Тут уже сусідка баба Катя кричала, погрожувала писати заяву дільничному, бо малята не тільки до неї в полуницю залізли, так вони ще й козу осідлали, а та з переляку по всіх грядках помчала — майже весь урожай положила.
До вечора чоловіки ледь виповзли на колоди.
— Як, як у них виходить за всім цим стежити, та ще й на роботу ходити?
Любкин чоловік, у якого було четверо, відповів:
— Відьомство, не інакше, — і подивився з тугою на синющий палець.
Поки він намагався подрімати хвилин п’ятнадцять, його хлопці, близнюки, вирішили випробувати на його пальці, як мишоловка защипується. Перевірили. Коля підскочив майже до стелі, а донька, добра дівчинка, у цей момент на диван сковорідку з сирими яйцями поставила — хотіла в тата запитати, чому вона їх положила, а вони в яєшню не перетворюються. Мало того, що на спині тепер круглий і синій відбиток сковорідки, так ще й сорочку самому прати довелося, щоб Любка не бачила, як він із дітьми не впорався.
— Не, чоловіки, треба, мабуть, зав’язувати нам із цими святкуваннями. Ви уявіть — а от якщо вони кожного разу от так, у відплату, йтимуть гуляти на день? Я хотів сьогодні на рибалці посидіти, а от зараз думаю — просто б присісти.
Чоловіки з тривогою спостерігали, як з хвірток з’являлися діти. Дехто навіть здригався перелякано, але діти, мабуть, уже зробили шкідливого все, що могли, і тому спокійно грали в піску. Деякі, такі як Колька, навіть дихати боялися, щоб уваги не привернути.
— А я вчора Наташку свою вдарити хотів.
Чоловіки перелякано подивилися на Стьопку.
— Та ну, за що?
— Виделку на підлогу кинув, хотів, щоб підняла.
— Во дурак, самому не підняти?
— Та підняти-то… Але як у голові щось переклинило після наших розмов. І от що я думаю, чоловіки — а вони, мабуть, теж нам кістки цілий день миють. Ви уявіть — що вони зараз з’являться такі самі, як ми вчора.
На колодах повисла тиша. Кожен згадував, як поводив себе вчора, і як минулої зарплати поводив себе — і нічого доброго в пам’яті не спливало.
— Стьоп, то чим закінчилося вчора? Вдарив?
— Ні, не встиг. Вона вила схопила й до паркану мене прицвяхувала. Я от усю ніч думав — з ким я поруч живу. От якби хоч на сантиметр убік — не було б мене з вами тут. Лежав би зараз у гарній домовині.
Знову помовчали. Хтось сказав:
— Здається мені, що терпіння у наших баб закінчилося.
Коля встав на найвищу колоду.
— Чоловіки, ідуть! Що робити будемо?
Степан підскочив:
— Я додому! Ваня, Слава, додому ходімо!
— Коля теж швиденько своїх зібрав і до хати кинувся.
За дві хвилини на колодах нікого не було.
Жінки зупинилися.
— Ну що, баби, по домах.
— А знаєте — і нехай наші день п’ють. Я навіть потерпіти згодна.
— Ой, якщо ми собі завжди такі вихідні робити будемо…
— А що?
— І я за вихідні. На піцу не вийшло — несмачна зараза, але зате як душевно погуляли й покупалися, і позасмагали. Баби, я років двісті просто так на сонечку не лежала.
— Ну все, все, ідемо здаватися. Пам’ятайте — ніхто винуватим себе не почуває. Ми відпочивали так само, як вони.
Любка увійшла до дому першою. Перед дверима почала нервувати, але взяла себе в руки.
— Колько накривав на стіл.
— О, мама наша прийшла! А ми занудьгували!
Він підлетів, поцілував дружину — чого років десять уже точно не робив. Люба ледь не зомліла.
— Люб, ти руки-то помий, зараз вечеряти будемо. Ми з хлопцями картоплі наварили, салату настругали.
Жінка помила руки, обережно сіла на стілець. Коля сам розклав усе по тарілках, молодшим допоміг ложки правильно взяти, сам сів поруч із дружиною.
— Я, Люб, от що тут подумав… Давай-но на наступні вихідні до міста поїдемо. З мамкою домовся, щоб із хлопцями посиділа.
— Навіщо це?
— Ну як? Хлопцям велосипеди купимо. Гроші-то є, а то їм, схоже, зовсім зайнятися нічим. Та й тобі якихось суконь нових, черевиків… А то ходиш у чомусь старому. А ти в мене гарна маєш бути.
Люба, щоб ніхто не бачив, ущипнула себе під столом. «Ні, болить — отже, не сплю».
Наташа вдома спостерігала майже таку саму картину. Правда, вона з чоловіком не розмовляла. Він то їй одного підкладе, то другого.
— Наташ, ну не мовчи, а? Ну да, взагалі дурень. Сам не знаю, що на мене найшло. Ну хочеш — хочеш, зовсім пити кину?
Вона хитро посміхнулася.
— А зможеш?
Степан схопився.
— Ти що, не віриш? Слово чоловіка!
І тут-то він запнувся, подивився на Наталю й із тугою подумав, що співати тепер точно не зможе. «Слово — залізне». А своє слово він завжди тримав, бо два хлопці в нього росли.
Вранці, коли пастух збирав корови в поле, баби зустрілися на колодах.
— Ну як, у кого?
Любка почервоніла:
— У мене прямо медовий місяць. П’ятого б не народити такими темпами.
Баби розсміялися.
— Мені мій пообіцяв телевізор новий, щоб серіали дивитися.
— А мені мій пообіцяв…
— А мені, — Наташа ліниво промовила, — а мені мій пообіцяв ніколи не пити. Слово чоловіка дав.
Баби присвиснули.
— Оце ти його…
— А я не змушувала. Сам він. Піду, поки діти сплять — справ ще багато.
Наталя блиснула очима й поспішила до дому.
Олена простягнула:
— Телевізор, звичайно, круто… Але не пити… От я дурна. Я ж не знала, що таке замовити можна.
Любка усміхнулася.
— Ну, Стьопка пити не буде — глядиш, дивлячись на нього, й інші не будуть. Ех, заживемо, бабоньки!
Жінки рушили по дворах. Дома їх чекали чоловіки. Іноді непутющі, але все одно найкоханіші. І не треба їм ніяких міських. Свої — у сто разів кращі.
