Я сиділа на кухні своєї нової квартири, тримаючи в руках чашку трав’яного чаю. Скляні двері балкона пропускали м’яке вечірнє світло, і я милувалася видом на Київ.
Моя трикімнатна квартира в новобудові була моєю гордістю – результатом восьми років наполегливої праці в Німеччині. Але того вечора, коли мама постукала у двері, я ще не знала, що ця гордість стане приводом для нашого остаточного розриву.
– Олено, ти вдома? – її голос був як завжди різким, ніби вона вже готувалася до суперечки.
Я відчинила двері. Мама стояла з сумкою в руках, одягнена в стару синю сукню, яку я пам’ятала ще з дитинства. Її погляд одразу ковзнув повз мене, оглядаючи квартиру.
– Добрий вечір, мамо. Заходь, – я намагалася звучати привітно, хоча в душі уже заворушився неспокій.
Вона пройшла до вітальні, уважно розглядаючи все: від білосніжних стін до дизайнерських меблів. Її брови зійшлися на переніссі.
– Нащо тобі така велика квартира? – запитала вона, навіть не сівши.
– Для життя, мамо. Для мене, для майбутньої сім’ї, – відповіла я, намагаючись стримати роздратування.
– Сім’ї? – вона пирснула. – Ти? Дітей? Я тебе благаю, Олено. Тобі 38 років. Вже пізно. І хлопця в тебе немає.
Я відчула, як жар підіймається до щік. Її слова завжди мали силу пробирати мене наскрізь, ніби я досі була тією десятирічною дівчинкою, яка найбільше в житті оминала її осуду.
– Діти завжди були моїм пріорітетом, мамо, – відповіла я тихо, але твердо.
– Не вигадуй дурниць! Яка з тебе мама? – вона склала руки. – Подивися на Каріну. У неї троє дітей, чоловік, а живуть вони в однокімнатній квартирі. Їм тісно, важко. А ти тут у палаці сама. Віддай квартиру сестрі! Її діти – твої найближчі родичі. Вони ще, може, колись за тобою доглядатимуть.
Я не витримала і розсміялася. Сміх був гірким, але він допоміг стримати сльози.
– Мамо, ти серйозно? Каріна навіть не визнає мене, коли ми випадково стрічаємося. А ти хочеш, щоб я віддала їй квартиру, яку я заробила сама?
– Ти завжди була чужою, Олено, – сказала вона тихо, – Завжди думала тільки про себе.
– Іди, мамо, – я вказала на двері. – І більше не дзвони.
Вона пішла, не озираючись. А я залишилася стояти посеред вітальні, відчуваючи, як тремтять руки. Той день став останнім, коли ми говорили. Але її слова про те, що я не гідна бути матір’ю, досі звучали в моїй голові.
Моє дитинство було як стара пожовкла фотографія – сповнене спогадів, які я намагалася заховати подалі. Я росла в невеликому містечку на Черкащині, де всі знали одне одного. Мама була місцевою зіркою – вродлива, енергійна, завжди в центрі уваги.
Вона працювала в школі, вела драмгурток, і всі її обожнювали. А от я була татовою донечкою – тихою, сором’язливою, з любов’ю до книжок і малювання.
– Олено, чому ти не як Каріна? – часто питала мама, коли я ховалася в своїй кімнаті замість того, щоб виступати на шкільних концертах. – Подивися, як вона співає! Уся школа в захваті.
Каріна, моя молодша сестра, була її гордістю. Вона мала золоте волосся, великі блакитні очі і голос, який зачаровував усіх. У школі її називали принцесою, і вона цим насолоджувалася. Я ж була непомітною – із каштановим волоссям, яке вічно вибивалося з коси, і звичкою уникати людних місць.
– Мамо, я не хочу співати, – казала я, коли вона намагалася затягнути мене на сцену. – Мені подобається малювати.
– Малювати? – вона зітхала. – Олено, з цього грошей не буде. Ти як твій батько – мрійник, а не практична людина.
Тато був моїм героєм. Він працював інженером на заводі, заробляв небагато, але завжди знаходив час, щоб читати мені казки або майструвати щось разом. Я любила, коли ми гуляли лісом і він розповідав про дерева чи птахів. Але мама вважала його невдахою.
– Нічого ти не досягнеш з таким характером, – казала вона мені. – Сидітимеш без грошей, як твій тато.
Коли мені було десять, мама виставила тата з дому. Я пам’ятаю той вечір: він стояв у коридорі з валізою, а я тримала його за руку і плакала.
– Олено, я завжди буду поруч, – сказав він тихо. – Навіть якщо не тут.
Але мама заборонила нам бачитися. Вона казала, що він поганий приклад, що я маю бути сильною, як вона. Ті слова були несправедливими, але я навчилася ховати свої почуття.
З Каріною ми теж не були близькими. Вона вдавала, що мене не існує, коли ми перетиналися в школі чи на вулиці. Я відчувала себе невидимкою.
Коли мені виповнилося вісімнадцять, я вступила до університету в Києві. Це був мій квиток до свободи. Я мріяла покинути дім, де почувалася чужою, і довести, що можу бути успішною. Мама не вірила в мене.
– Ти думаєш, що в столиці тобі все вдасться? – казала вона, коли я пакувала валізи. – Там таких, як ти, тисячі.
– Я впораюся, мамо, – відповіла я, хоча в душі боялася, що вона права.
Університет став моїм новим домом. Я вивчала економіку, підробляла офіціанткою, а вечорами читала книжки про саморозвиток. Я хотіла стати сильною, незалежною, не такою, як тато, якого мама вважала слабким. Але її слова про те, що я ніколи не буду щасливою, переслідували мене.
Після університету я залишилася в Києві, працювала в міжнародній компанії. Життя йшло своїм плином, але особисте не складалося.
Був один чоловік, Андрій, з яким я планувала весілля. Ми зустрічалися два роки, він був добрим, але щось у мені не дозволяло повністю відкритися.
– Олено, ти ніби боїшся бути щасливою, – сказав він якось за вечерею. – Чому ти завжди тримаєш дистанцію?
– Не знаю, – зізналася я. – Мабуть, боюся, що все розвалиться.
І воно розвалилося. Ми розійшлися, і я знову почула в голові мамин голос: «Ти ніколи не будеш щасливою».
Коли мені запропонували роботу в Німеччині, я не вагалася. Це був шанс почати все з чистого аркуша. Я переїхала до Мюнхена, працювала в маркетинговому відділі великої компанії.
Життя там було іншим – спокійним, розміреним, але водночас сповненим можливостей. Я заробляла дуже непогано, що дозволяло мені подорожувати, купувати гарний одяг і відкладати на майбутнє.
– Олено, ти виглядаєш щасливою, – казала моя колега Анна, коли ми пили каву в офісі. – Чому не залишишся тут назавжди?
– Може, й залишуся, – відповідала я, хоча в глибині душі відчувала, що Україна кличе мене назад.
За вісім років у Німеччині я стала іншою людиною – впевненою, самостійною. Я навчилася цінувати себе, але мамині слова все ще іноді спливали в пам’яті.
Я майже не спілкувалася з рідними. Каріна мала вже трьох дітей, жила з чоловіком у тісній квартирі, але я не відчувала потреби їй допомагати. Вона ніколи не була мені сестрою.
Повернення в Україну було несподіваним. Мені запропонували очолити філію компанії в Києві з зарплатою 5000 доларів на місяць. Я не могла відмовитися. Купила квартиру простору, світлу, з видом на місто. Це був мій дім, моя перемога.
Але візит мами все змінив. Її слова про те, що я не гідна бути матір’ю, що я маю віддати квартиру сестрі, розбурхали старі жалі у мені. Я не могла повірити, що вона так легко знецінила мої досягнення.
Після того, як вона пішла, я сіла на диван і заплакала. Але потім вирішила, що більше не дозволю їй впливати на мене. Я знайшла тата через соціальні мережі. Йому було 62, він жив у селі, працював на городі. Ми зустрілися в кафе в Черкасах.
– Оленко, ти виросла такою сильною, – сказав він, тримаючи мою руку. – Я завжди знав, що ти досягнеш більшого.
– Тату, чому ти не боровся за мене? – запитала я, відчуваючи, як сльози підступають.
– Я намагався, але твоя мама. Вона була сильнішою, – він зітхнув. – Але я ніколи не переставав думати про тебе.
Відтоді ми почали спілкуватися регулярно. Тато став моїм найбільшим союзником.
Я завжди знала, що хочу бути мамою. Я могла виростити малюка, дати усе необхідне. Тож залишалось тільки зважитись. Зрештою я таки досягла свого. Не буду розповідати усього. тато мого сина ніколи не дізнається про те, що став батьком. Та й навряд, для нього те важливе.
Коли тест показав дві смужки, я відчула радість, змішану зі сум’яттям. А що, якщо мама мала рацію? Що, якщо я не впораюся? Але я відганяла ці думки. У мене була підтримка тата, подруг, колег. Я була готова.
Тепер, коли я при надії, я чомусь часто думаю про маму. Мені прикро, що вона не буде частиною життя моєї дитини. Але чи варто шукати примирення? Її слова досі у голові звучать, і я не впевнена, що вона зміниться.
– Тату, як ти думаєш, чи варто мені поговорити з мамою? – запитала я, сидячи в нього на веранді.
– Оленко, ти маєш вирішити сама, – відповів він. – Але пам’ятай: ти не мусиш доводити їй нічого. Ти вже довела собі, ким ти є.
Я задумалася. Може, все ж зателефонувати матері. розповісти, що скоро вона стане бабусею?
А чи не потрібно? Все одно, я ніколи не була для неї кимось.
Як вчинити?
Головна картинка ілюстративна.
