— Подивися, до чого ти мене довела! Геть із моєї квартири, у тебе є своя — там і живи, а тут я тебе бачити не бажаю!
Микола важко дихав, опустившись у крісло. Навколо панував хаос, який він сам створив за останні пів години. Перекинуті стільці, уламки розбитого торшера, скалки колись улюбленого сервізу, що його вони купували разом із Мар’яною на десятиріччя весілля. Він подумки привітав себе — роль розгніваного чоловіка, чия чаша терпіння не просто переповнилася, а вибухнула, вдалася на славу. Сил продовжувати це безглузде «валяння Ваньки» більше не було. Виявляється, влаштовувати неабиякі «концерти» — це виснажлива праця, що потребує не лише голосових зв’язок, а й повної відсутності совісті.
Але, судячи з блідого обличчя Мар’яни, вона повірила. Вона стояла біля стіни, затиснувши долонею рота, і її очі були сповнені такого непідробного болю, що Миколі на мить стало ніяково. Але він швидко відігнав це почуття. Перед очима стояла Христина — молода, амбітна, з хижим блиском в очах, яка чітко дала зрозуміти: «Або ти вирішуєш питання з дружиною негайно, або я зникаю».
— Пойшла геть! — гаркнув Микола, хоча всередині відчував лише втому. — Куди хочеш, туди й іди! Мені без різниці. З мене вистачить!
— Колю, куди ж я піду в такий час? — її голос був ледь чутним, тремтячим.
— У тебе є власна квартира! Трикімнатна! У центрі! От і живи там! — він обвів руками розгромлену кімнату. — Подивися, до чого ти мене довела! Я ніколи таким не був, це все ти! Збирай речі й провалюй!
Мар’яна дивилася на нього і не впізнавала. За 25 років спільного життя вони сварилися, як і всі, але він ніколи не піднімав на неї руку, ніколи не ламав меблі. Вона подумала, що в нього стався якийсь психічний зсув. У такому стані йому краще не перечити — ще, чого доброго, вдарить. Вона почала тремтячими руками складати в сумку найнеобхідніше, навіть не підозрюючи, що цей «зсув» має конкретне ім’я та по батькові — Христина Юріївна.
Щойно двері за Мар’яною зачинилися, Микола миттєво змінився. Агресія зникла, поступившись місцем суєтливому задоволенню. Він схопив телефон і набрав номер, який останні місяці був для нього головним.
— Все, кохання моє, — видихнув він. — Квартира в нашому розпорядженні. Вийшло точно так, як ми планували. Поїхала. З речами. Та не хвилюйся ти за неї, вона до сина подалася, до Павла. Там їй і місце, буде з невісткою на кухні товктися, онуків чекати. А ми з тобою… нарешті ми будемо вдома. Я завтра ж подаю на розвід. Слава Богу, ділити нам нічого — квартири у кожного свої.
На іншому кінці дроту Христина Юріївна задоволено посміхалася. Вона була майстром маніпуляцій. Саме вона переконала Миколу, що Мар’яна — «тихий тиран», який роками пив його кров, і що лише радикальний розрив звільнить його «творчу натуру». Насправді її цікавили високі стелі сталінки на Арбаті та статус дружини власника такої нерухомості. Вона знала, що квартира Мар’яни зайнята сином, і це було частиною її плану — максимально ускладнити життя колишній дружині, щоб та навіть не думала претендувати на щось спільне.
Мар’яна йшла вулицею, не відчуваючи ніг. Вона знала, що в її квартирі живуть Павло і Ліза. Вони тільки-но почали будувати своє гніздечко. Як вона з’явиться там із валізами? Вона одразу згадала всі ці анекдоти про злих свекрух, які приходять і руйнують життя молодим. Ліза подумає, що вона приїхала спеціально, щоб контролювати кожен крок.
Приїхавши до сина, вона не стала влаштовувати сцен.
— Жити з вами я не буду, — сказала вона Павлу, намагаючись посміхатися зів’ялими губами. — Не хвилюйтеся. Я просто залишу сумки. Я три роки не була у відпустці, начальник давно пропонував. Поїду у Ворохту. Вже й квиток купила — верхня полиця до Іркутська.
Павло дивився на матір і бачив її наскрізь. Він бачив розбите серце, яке вона намагалася прикрити розмовами про гори
— Мамо, що він зробив? — тихо запитав син.
— Нічого, синку. Просто ми стали чужими. Так буває.
Мар’яна пішла на вокзал, а Павло залишився стояти посеред кімнати, стиснувши кулаки так, що побіліли кісточки. Він знав характер матері — вона ніколи не вижене їх, вона швидше буде жити на вокзалі. А батько… батько вирішив скористатися цією добротою.
Наступного вечора, коли Микола вже розливав вино для Христини Юріївни, у двері зателефонували. Наполегливо, довго. Микола роздратовано відкрив і завмер. У передпокій, змітаючи все на своєму шляху, ввалився Павло з чотирма величезними, непомірно важкими валізами. За ним ішла Ліза з коробками.
— Як це розуміти, сину? — Микола вибіг із вітальні, намагаючись закрити собою прохід до спальні, де була Христина.
— А так і розумій, тату. Ти вигнав маму, мама приїхала до нас і вигнала нас. Сказала, щоб духу нашого в її квартирі не було, і відправила за місцем реєстрації. А я, як ти знаєш, зареєстрований тут. Тож, Лізо, занось речі в мою дитячу кімнату!
Христина Юріївна вийшла в коридор, підібравши поли халата.
— Колю, хто ці люди? Які валізи? Ми так не домовлялися!
— Ой, а ви, мабуть, Христина Юріївна? — Ліза широко відкрила очі, в яких читалося фальшиве захоплення. — Ви ж тепер наша нова свекруха! Як приємно! Я навіть ваше по батькові вивчила, щоб не осоромитися. Ви не хвилюйтеся, я дівчина тиха, але за порядком стежитиму. А то дивлюся — пил у вас тут, посуд немитий…
Микола з подивом дивився на валізи. Вони займали половину прихожої.
— Павле, це всі ваші речі? — з надією запитав він. — Та що ти, тату! Це тільки на перший час. Решту завтра вантажівкою привеземо. Мама дала нам три дні на переїзд.
— Як вона могла вас вигнати? Вона ж мати! — закричав Микола, відчуваючи, як план Христини обертається проти нього. — От і я кажу — вовчиця! — підтакнув Павло, ховаючи посмішку. — Напевно, з глузду з’їхала на старість років. Каже: «Ідіть до батька, хай він вас годує».
Христина не була готова до такого повороту. Її сценарій передбачав розкішне життя в центрі, а не гуртожиток із «вагітною» невісткою (Ліза дуже вчасно згадала про «токсикоз» і почала голосно шмигати носом).
— Колю, зроби що-небудь! Вижени їх негайно! — вимагала вона на кухні.
— Як я їх вижену? Він тут прописаний! Це і його дім теж! — Микола був на межі істерики.
— Тоді дай їм грошей! Нехай знімають квартиру! Микола вибіг до сина:
— Павле, я дам вам грошей на апартаменти! Тільки не залишайтеся тут! — Ні, тату, — відрізав Павло.
— Сьогодні даси, а завтра передумаєш. А ми люди молоді, нам стабільність потрібна. Ми тут назавжди вирішили лишитися. Тим паче, я єдиний спадкоємець. Треба звикати до власності.
Христина Юріївна, почувши слово «назавжди», почала збирати свою сумочку.
— Я пішла. Повернешся, коли тут буде порожньо. І не дзвони мені!
Микола кинувся за нею, але двері зачинилися. Він залишився один на один із сином, невісткою та чотирма валізами, забитими старими ганчірками для ваги (як він згодом дізнається).
Микола не витримав і тижня. Постійні «поради» Лізи щодо господарства, присутність сина в кожній кімнаті та відсутність Христини Юріївни зламали його. Він сам запропонував Павлу угоду.
— Добре, синку. Я міняю цю квартиру. Тобі з Лізою та мамою — по однокімнатній у центрі, а мені — двокімнатну в спальному районі. Тільки б цей жах закінчився.
Павло погодився. Він домігся справедливості. Мама отримала власне житло, де ніхто не міг її образити.
Але справжня драма чекала на Миколу пізніше. Коли він, задоволений, зателефонував Христині Юріївні й повідомив, що тепер у них є окрема двокімнатна квартира в спальному районі, вона лише холодно відповіла:
— У спальному районі? Миколо, ти справді такий наївний? Ти думав, мені потрібен ти? Мені потрібен був статус.. А квартира на околиці в мене і своя є. Прощавай, ти виявився ще більшим невдахою, ніж я думала.
Мар’яна повернулася з Карпат іншою жінкою. Озеро випило її сльози, а гори дали сили. Вона увійшла в свою нову однокімнатну квартиру, де пахло свіжістю та новою сторінкою життя. Але вона була не одна.
На тій самій верхній полиці поїзда вона познайомилася з Костянтином. Він теж їхав «нагорі», втікаючи від власної життєвої драми. Виявилося, що три доби розмов під стукіт коліс вартують десятиліть мовчання в одному ліжку з Миколою. Костянтин виявився людиною, яка цінувала в Мар’яні не її трикімнатну квартиру, а її здатність щиро сміятися навіть після того, як світ розвалився.
Микола іноді бачив Мар’яну в місті — вона виглядала молодшою на десять років, тримаючи під руку високого сивого чоловіка. Він хотів підійти, щось сказати про «справедливість», але бачив, як вона дивиться на супутника, і розумів: його «вистава» закінчився повним провалом, а Мар’яна нарешті знайшла свій справжній дім, де замки захищають від зла, а не створюють його.
