Жила в одному селі сім’я: тато, мама, і донька Марійка. Весела донечка і працьовита, мама з татом не могли натішитися своєю єдиною дитиною, тому що більше діточок не мали.
Виховували любов і повагу до людей. Роки летіли, неначе птахи у вирій. Марійка після закінчення школи вирішила вступати до університету, успішно склала екзамени. Батьки пишалися донькою, виросла статна з довгим каштановим волоссям, красуня. Хлопці проходу не давали, але, Марійка і не дивилася в їхню сторону. Одна мрія — вчитися. Поринула в студентське життя з головою, так, що забула і про те, що, обіцяла батькам приїжджати на вихідні, допомагати по господарству. Згадувала, коли закінчувались гроші, тоді дзвонила, просила вислати, і, обіцяла, що наступного разу обов’язково приїде.
В селі Марійку більше ніхто не бачив. А батьки їздили до донечки в місто і приїжджали хмурі, невеселі, мовчазні. Не розповідали односельцям нічого – соромно.
А що розповіси, що зовсім пустилась берегу їхня єдина дочечка, Марійка. Університет не закінчила, через те, що ступила на хитку стежку, з якої неможливо зійти так просто. З того часу Марію ні разу не було видно на порозі рідної хати.
Пройшли роки, постаріли батьки, а надія на зустріч з донькою жевріє. Так сталося, що занедужали обоє разом, а допомогти нема кому, хоча ж і виростили доньку в любові. А по сусідству жили молода сім’я: чоловік Андрій та його дружина Валентина.
Попросили старенькі, щоб доглядала Валентина за ними, а у подяку вони відпишуть в спадок свій будинок. Порадились молодята, про те, що живуть вони по сусідству, тому і двір можна буде розширити, буде де тримати господарство, ось так і погодились.
Зажили в мирі та злагоді. Валентина ходила до дідуся з бабусею, доглядала, приносила їсти, ніколи не ділила за чиї кошти куплено продукти, адже знала, що спадок дістанеться їм. Аж тут дідусь пішов у засвіти. Провели його його сусіди з усіма почестями. Та не пройшло і сорока днів, як пішла за ним і бабуся.
Ось пішов Андрій оформити спадок, щоб загородити два будинки одним парканом, але в сільській раді повідомили, що вони до спадку не мають ніякого відношення. Чоловік від здивування не зміг і слова мовити. Чомусь, не могли вони подумати, що старенькі здатні на такий вчинок. Не йшли й перевіряти чий то дім, адже ж вірили людям, бо самі на таке ніколи б здатні не були. Так і пішов звідтіля. Виявилося, що спадок належить доньці Марійці на яку старенькі дім ще за життя і переписали.
А Марійка тут, як тут. Як тільки дізналася, що не стало батьків, то на першому ж автобусі приїхала забирати свій спадок. Не впізнати в жінці, яка з’явилась, ту красуню, якою була раніше.
Місяць жила у батьківській хаті усе що могла спродала, геть вікна повиймала навіщось. І повіялось собі далі життя за вітром пускати.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
