— Почекай. Ти зараз серйозно? Ти пропонуєш мені віддати мої гроші, на які я працювала рік без вихідних, твоєму брату, бо він знову «вляпався»?
Тамара відкинулася на спинку офісного крісла й потерла втомлені очі. За вікном уже давно панувала густа київська ніч, підсвічена лише вогнями ліхтарів та поодинокими вікнами сусідніх багатоповерхівок. Годинник показував половину на дев’яту вечора. Колеги розійшлися ще години три тому, залишивши по собі порожнечу та запах кави.
В офісі горів лише її настільний світильник, вихоплюючи з темряви екран ноутбука. Жінка поглянула на календар, що висів на стіні. Ще місяць. Всього один місяць до відпустки. Вона зітхнула й знову втупилася в монітор. Цифри розпливалися, але вона змушувала себе зосередитися. Презентацію потрібно було зробити до завтрашнього обіду. Керівництво не визнавало жодних переносів.
Цілий рік вона працювала в такому режимі. Наднормові стали нормою, вихідні перетворювалися на робочі забіги, а відгули накопичувалися, наче пил, який неможливо витерти. Тамара втомилася до межі — фізично й морально. Але думка про відпустку гріла душу краще за будь-який обігрівач. Море, сонце, Одеса чи, можливо, Турція… Ніяких звітів, ніяких дзвінків від шефа. Тільки шелест хвиль і теплий пісок під ногами.
Телефон завібрував. Повідомлення від чоловіка, Василя: «Коли будеш? Вечеря холоне». Вона швидко набрала відповідь: «Ще годинку максимум. Не чекай, їж без мене».
Василь був непоганим чоловіком. Спокійний, домашній. Він не бурчав через її затримки, підтримував, коли вона приходила виснажена, готував вечері й прибирав. Вони прожили разом п’ять років. Рівний, стабільний шлюб. Можливо, їм не вистачало іскри, але була впевненість у завтрашньому дні. Принаймні, так їй здавалося.
Минув ще тиждень. Тамара викреслювала дні в календарі, як школярка перед літніми канікулами. 21 день до свободи. Настрій покращувався, попри втому. Навіть причіпки начальника більше не жалили так боляче.
— Ти прямо світишся, — зауважила колега Світлана, заходячи з кавою. — Що сталося?
— Відпустка скоро, — посміхнулася вона
— О, я пам’ятаю це відчуття. Куди поїдеш?
— На море. Ще не вирішила точно куди, але обов’язково до води. Хочу цілими днями просто лежати й слухати шум моря.
Світлана пішла, а Тамара відкрила вкладку з готелями. Туреччина, Болгарія, Єгипет… Вона зупинилася на Туреччині. Гарний сервіс, тепле море, прийнятні ціни. Вона не шукала п’ятизіркової розкоші. Головне — чистий пляж і спокій. Увечері вона показала варіанти Василю.
— Дивись, оцей готель прямо на першій лінії. Пляж власний, відгуки чудові. Василь глянув на фото, кивнув.
— Непогано. Бронюй, якщо подобається.
— Почекаю ще трохи, раптом знижки будуть.
Залишалося два тижні. Тамара прокинулася вранці з посмішкою. Вперше за довгий час їй було легко вставати. На роботі вона літала, закриваючи завдання одне за одним. Навіть шеф похвалив її за продуктивність.
Вона нарешті визначилася з готелем — затишний номер з неймовірним басейном. Залишалося дочекатися премії та відпускних. Коли сума нарешті прийшла на карту, Тома мало не закричала від радості. Премія була навіть більшою, ніж вона очікувала. Грошей вистачало на все: поїздку, готель, розваги і ще залишилося на шопінг.
Вона одразу зателефонувала Василю:
— Гроші прийшли! Все, сьогодні ввечері бронюю!
— Добре… — голос чоловіка здався їй натягнутим. — Давай ввечері поговоримо. На роботі завал та аврал.
Тамара відчула легкий укол тривоги, але відмахнулася. Напевно, просто втомився. Додому вона повернулася близько сьомої вечора, тримаючи в голові плани про купальники та сонцезахисний крем. Василь сидів на дивані, похмурий, втупившись у телефон.
— Привіт! Щось сталося? — вона поцілувала його в щоку.
— Ігор зателефонував, — Василь не підняв очей.
Ігор був молодшим братом Василя. Легковажний, безвідповідальний, вічний «шукач пригод», який завжди знаходив лише проблеми. Тамара ставилася до дівера прохолодно — надто багато клопоту він створював родині.
— І що він хотів цього разу? Знову гроші на черговий «геніальний стартап»? — Він вліз у борги. Серйозні
— Треба 30 тисяч гривень віддати борг.
Тамара присвиснула.
— Ого. І як це він так зміг? — Кредити, якісь фінансові піраміди… Класика. Коротше, йому погрожують.
— Сумно, звісно, — Тамара похитала головою. — Але що ти можеш зробити? У тебе ж немає таких грошей. Василь нарешті підвів погляд. Важкий, вимогливий погляд.
— У мене немає. Але у тебе є. Ти ж сьогодні отримала премію й відпускні. Там якраз нормальна сума.
Тамара завмерла. Повітря в кімнаті раптом стало густим і гарячим.
— Почекай. Ти зараз серйозно? Ти пропонуєш мені віддати мої гроші, на які я працювала рік без вихідних, твоєму брату, бо він знову «вляпався»?
— Він мій брат, Томо! Йому можуть нашкодити!
— То нехай іде в поліцію!
— Поліція не допоможе в таких справах, ти ж знаєш.
— Вася, я працювала як проклята! — голос Тамари зірвався на крик. — Я відмовлялася від свят, я не бачила білого світу! Все заради цієї відпустки!
— Відпустку можна перенести! Море нікуди не дінеться, поїдеш наступного року! От я ж не їду завсім, і не скиглю. Не виїзний я, а ти егоїстка! Сім’я має бути важливішою за готель!
Василь схопився з дивана, обличчя його почервоніло. Тамара відчула, як її затрусило.
— Сім’я? Ігор — це твоя родина, яка тільки те й робить, що тягне з нас соки. А я — твоя дружина. Мої інтереси тебе не хвилюють? Весь вечір Василь провів на телефоні з матір’ю, Валентиною Петрівною. Тамара чула його виправдання: «Мамо, я намагаюся… Гроші є, але Томка не дає… Так, я знаю, що йому страшно».
Близько опівночі він зайшов на кухню.
— Давай спокійно поговоримо. Ігор молодий, він помилився. Він обіцяє, що це востаннє.
— Я це чую останні п’ять років. Моя відповідь — ні.
Наступні дні перетворилися на пекло. Василь маніпулював, тиснув на жалість, звинувачував у жорстокості. Увечері він знову почав:
— Мама плаче. Каже, якщо ми не допоможемо, вона продасть свою хату в селі. Ти цього хочеш? Щоб літня жінка залишилася без нічого через твою впертість? — Ні, я хочу, щоб твій тридцятирічний брат нарешті став чоловіком і відповів за свої вчинки!
Василь розлютився. Він схопив її телефон, на якому була відкрита сторінка бронювання.
— Ти про гроші думаєш, коли людину б’ють?! Я вимагаю, щоби ти допомогла йому!
— Вимагаєш? — жінка випрямилася. — Ти не маєш права вимагати. Це моя зарплата. І це мій відпочинок.
— Тоді їдь у свою відпустку! Бачити тебе не хочу! — вигукнув він.
— З задоволенням!
На третій день протистояння Василь прийшов із новиною: Ігорю нашкодили. Колектори прийшли прямо до під’їзду.
— Ти задоволена? — кинув він їй в обличчя.
— Мені шкода. Але я не буду рятувати його ціною свого життя й здоров’я. Бо якщо я зараз віддам ці гроші, я просто зламаюся на роботі. Я більше не витягну.
— Я не можу жити з людиною, яка ставить гроші вище за життя близьких, — сказав Василь, почавши пакувати речі.
— Тоді йди. Йди до мами, до Ігоря. Рятуй їх, але без моїх ресурсів. Я втомилася бути для тебе лише гаманцем, який зручно мовчить.
Василь пішов, грюкнувши дверима. Тамара залишилася стояти в тиші. Її руки тремтіли, серце калатало, але в глибині душі розливалося дивне, майже забуте відчуття — спокій. Вона захистила себе.
Через тиждень вони подали на розлучення. Василь не заперечував — він був занадто ображений. Процес пройшов швидко. У них не було спільних дітей чи майна, яке варто було б ділити в суді. Квартира була Тамари.
Жінка сиділа біля вікна кафе. Телефон завібрував. Повідомлення від невідомого номера: «Томо, це Василь. Нам треба поговорити. Ігорю зовсім зле». Вона видалила повідомлення, не дочитавши. Більше ніяких боргів. Ніяких чужих проблем.
Готель у Туреччині виявився справжнім раєм. Коли вона вперше зайшла в тепле море, вона закрила очі й просто стояла, дозволяючи хвилям змити з неї втому останнього року і біль розлучення. Вона плавала, засмагала, читала книги й вечорами гуляла набережною, куштуючи місцеве морозиво. Вона не відчувала самотності. Вона відчувала себе.
Через два тижні вона повернулася додому — засмагла, сильна й щаслива. Квартира зустріла її тишею й чистотою. Ніякого Василя, ніяких його претензій.
Через три місяці вона випадково зустріла колишню свекруху на ринку. Валентина Петрівна виглядала втомленою.
— Томо… — покликала вона. — Ти зовсім не шкодуєш? Ми ж були родиною.
— Ми були родиною, поки ваш син не вирішив, що моє життя належить не мені, а боргам Ігоря, — спокійно відповіла Тамара. — Я не шкодую ні про що.
— Жорстка ти…
— Ні, Валентино Петрівно. Я просто навчилася казати «ні», коли на мене намагаються повісити чужий хрест.
Тамара пішла геть, міцно тримаючи свою сумку. Попереду була нові робочі завдання, але тепер вона знала: вона працює на себе.
