Протишокове спрацювало ідеально, і цьому на початку війни не могло бути жодної альтернативи. Але наразі ми, здається, починаємо вигрібати цілком очікувану та неминучу побочку від дії надпотужного антистресу.
Арестович став фантастично ефективним протишоковим препаратом, притому саме для далекої від фронту телеаудиторії. Він геніально заспокоїв в першу чергу істерики (незалежно від статі та гендеру істеричок – серед них навскидку здається таки більше було у штанях, аніж у спідницях, але наразі ми не про це), втішив покинутих Винником постбальзаківських вовчиць, та дуже доклався до того, що ми гідно витримали перший шок від війни та не “потекли” на самому початку вторгнення, як власне від нас очікували рашисти.
Широка публіка, далека від реалій фронту, отримала не лише заряд позитиву та оптимізму, але і викривлену картинку реальності та надмірні очікування. А особливістю помилкової картинки світу є те, що рано чи пізно вона вступає у суперечність із реальністю.
Публіка починає потроху усвідомлювати і те, що
– «цей дощ надовго»,
– ми також несемо немалі втрати
– російські ракети ще не закінчились на безкрайніх складах Мордору
– попри величезні втрати ворог ще дуже багато де продовжує наступати
– на більшості ж напрямків обидві сторони закопуються у землю та починається довга і марудна позиційна війна.
Тому, анонси майбутніх перемог створюють ефект завищених очікувань, і потім зіткнення із суворою реальністю війни призводять до розпачу та зневіри. А від зневіри та розпачу один крок до психологічного зламу та криків про «мир на будь-яких умовах». Саме цього очікує від нас орда, і саме до такого сценарію вона найкраще готова.
Насправді для тих, хто хоч трохи розуміє війну, не відбувається нічого непередбачуваного та тим більше нічого сумного та катастрофічного.
Орки засвоїли низку уроків та почали цілеспрямовано нищити не лише аеродроми, а і нафтобази, склади, заводи з ремонту бронетехніки та зброї, та розташування наших підрозділів навіть за межами відомих раніше військових частин? Звісно ж, вони перейшли до плану Б, як тільки зрозуміли що їм не світить захопити всю цю інфраструктуру цілою для своїх потреб. Тепер у них настанова не на трофеї, а на знекровлення нас, а для цього в першу чергу потрібно щоб ми лишились без пального для транспорту, без боєприпасів та без можливості поновлювати пошкоджену техніку.
Можливо, нам ще доведеться воювати і в умовах дефіциту пального, і з пробілами у асортименті боєкомплекту, і інколи відмовлятись від того чи іншого плану через брак необхідної техніки. Це – реальна війна, а не комп’ютерна гра, на ній завжди так.
Але отаку не кіношну, жорстоку та важку війну все одно хтось завжди виграє, і наразі це практично з гарантією будемо ми. Якщо, звісно, не посипемось та не зламаємось психологічно від того, що у нас «раптом» не вийшло завідомо неможливе, але навіяне переможними мас-медіа – блискавично та з мінімальними жертвами розгромити найбільше після Другої світової армійське угруповання у Європі.
До речі про психологічний злам. Частина розгубленості у масах пов’язана з тим, що попри реляції про повну деморалізацію ворога орки «чомусь» масово не тікають, не здаються в полон в таких кількостях, як ми б вважали за правильне, і вперто продовжують де реальний наступ, де його безнадійну спробу, але ж по любому продовжують.
А на що ви сподівались, мої любі котики та зайчики? Рішення у Мордорі приймають не перелякані орки у окопі, а дехто у бункері. І ми самі створили ситуацію, коли цей у бункері опинився перед загрозою нищівної поразки в Україні. Для нього і його режиму ця поразка з очевидністю означає дуже швидкий кінець їхньої двадцятилітньої диктатури, а враховуючи особливості політики у рашкостані це дорівнює і фізичному кінцю.
Це розуміємо і ми, і пуйло, тож ціна питання надзвичайно висока. Замість швидкої блискучої перемоги окупаційній армії тепер поставлено завдання задавити нас за будь-який час та за будь-яку ціну. Завдання для контингенту цілком провальне, але воно поставлене, і як завжди у армії буде виконуватись доти, доки його неможливість не стане абсолютно очевидною для останнього виконавця. Для орків у окопах поки що далеко не очевидні навіть 5% тої інформації та тих установок, якими оперуємо ми і на яких базована наша впевненість у перемозі. Натомість установки командування та покарання за їхнє невиконання там цілком очевидні, тож очікувати на швидке «прозріння» та масове розкаяння окупантів було б дуже наївно.
Загалом, ситуація проста та зрозуміла. Ми воюємо із дуже сильним (хай і переважно за рахунок чисельних а не якісних характеристик), абсолютно безжальним та аморальним, не мудрим але і геть не до кінця безтолковим, і на рівні командного складу високомотивованим ворогом.
Такі базові установки за визначенням виключають швидку та легку перемогу – але не перемогу взагалі.
Такого ворога можна і треба перемогти, і у нас власне нема іншого вибору. Ми надто добре розуміємо ціну нашої поразки у війні, де ворог ставить метою ліквідацію нашої країни та нації. Нас влаштовує лише перемога, і мир на наших умовах – таких, які назавжди унеможливлять наступні спроби ворога виконати програму нашого знищення.
Ніщо у написаному вище не слід сприймати як песимізм – навпаки, автор тексту впевнений оптиміст, притому оптиміст добре поінформований.
Просто спринтовий забіг остаточно завершився. Ми виграли його абсолютно переконливо, але це вже у минулому. Вже щонайменше тиждень триває наш марафон, і триватиме він ще не один місяць. А в марафоні потрібне інше налаштування дихання – повільне, розмірене, добре прораховане.
За матеріалами Євгена Дикого,, колишнього командира взводу батальйону “Айдар”, голови Національного антарктичного наукового центру.
Фото скрін з відео.
03/27/2022.
