Мій ранок розпочинався як завжди: метушня, збори на роботу, ніжний поцілунок Олега перед виходом. Але вже біля зупинки я згадала про забутий гаманець і, зітхнувши, повернулася, щоб забрати його.
У передпокої я застигла. Зі спальні долинали приглушені голоси – Олег і його мати, пані Валентина.
«Знову прийшла з самого ранку», – промайнула роздратована думка. Та наступна фраза змусила мене похолонути.
– Сину, ти ж сам бачиш – вона тебе не кохає. Лише використовує твої 50 тисяч щомісяця! А Софійка,– пані Валентина перейшла на шепіт, – я впевнена, що вона не твоя.
Я притулилася до стіни, відчуваючи, як підгинаються ноги. В голові гуло. Я чекала, що Олег зараз обуриться, захистить нас із донькою. Але у відповідь почула лише нерішуче:
– Мамо, припини.
– Що припини? Я мати, я бачу! Подивися на дівчинку – жодної твоєї риси! А вдача – викапана вона. Уперта, норовлива.
Далі я не могла слухати. Тихенько підійшла до дверей, обережно їх зачинила, а потім голосно грюкнула і вигукнула:
– Любий, я гаманець забула!
У спальні запала тиша. Коли я увійшла, усе виглядало майже ідеально: пані Валентина «випадково зайшла» провідати сина, а Олег нібито збирався на роботу.
– Ой, Оксаночко! – защебетала пані Валентина. – А я ось зайшла дізнатися, як ви тут.
«Нічого, – подумала я, натягуючи посмішку. – Я вам влаштую перевірку батьківства. Таку, що надовго запам’ятаєте».
Робочий день тягнувся безкінечно. Я сиділа за комп’ютером, механічно відповідаючи на листи, але думки були далеко. Перед очима стояла ранкова сцена, у вухах звучав підступний голос свекрухи. «Двадцять років разом, – думала я, – а вона й досі не заспокоїться».
Під час обідньої перерви я зачинилася в кабінці вбиральні і дала волю сльозам. Не від образи, від жалю.
Згадала, як на світ з’являлась Софійка, як Олег тримав мене за руку, як плакав, побачивши доньку. А тепер що? Дозволяє своїй матері сіяти сумніви?
– Нізащо, – прошепотіла я, дивлячись на своє відображення у дзеркалі. – Я не здамся так просто.
Увечері я навмисне затрималася на роботі, дочекавшись, поки пані Валентина піде – вона завжди заходила після шостої «провідати внучку». Вдома я була незвично мовчазною. Олег кидав на мене стурбовані погляди, але заговорити не наважувався.
– Втомилася? – нарешті запитав він.
– Трішки, – відповіла я. – Знаєш, я тут подумала… Може, нам варто зробити ремонт у дитячій? Софійка росте, їй потрібно більше місця для навчання.
– Зараз не найкращий час для витрат, – почав він, але замовк під моїм поглядом.
– Так, звісно. Твоя мама права – я лише й думаю, як витратити твої 50 тисяч.
Він зблід:
– Що ти маєш на увазі?
– Нічого, любий. Абсолютно нічого.
Вночі, коли Олег заснув, я дістала стару коробку з документами. Там зберігалося все: свідоцтво про шлюб, про народження доньки, медичні картки. А ось і воно – заява про встановлення батьківства з його власноручним підписом.
«Побачимо, – думала я, фотографуючи документ, – хто кого переграє».
Наступного дня я взяла відгул. Відвідала нотаріуса, завірила копії документів, а потім заїхала до банку. Виписка з рахунку показала всі мої внески в сімейний бюджет за останні п’ять років. І, варто сказати, немалі – по 30 тисяч щомісяця.
Увечері я зателефонувала свекрусі:
– Пані Валентино, приходьте завтра на вечерю. Нам потрібно дещо обговорити. Усій родині.
Цілий день я готувалася до вечері, як до судного дня. Зварила улюблений борщ свекрухи – хай порадіє. Спекла яблучний пиріг за особливим рецептом, який вона ніколи не могла повторити. Накрила стіл парадним сервізом – її подарунком на наше весілля.
Софійка гасала поруч, допомагаючи розставляти тарілки:
– Мамо, а чому бабуся сьогодні прийде? У неї ж не день народження.
– Інколи, сонечко, дорослим потрібно поговорити.
– Знову з’ясовувати стосунки будете? – зітхнула донька.
Я обійняла дівчинку:
– Ні, люба. Просто розставимо всі крапки над «і».
О шостій вечора пролунав дзвінок у двері. Пані Валентина з’явилася при повному параді – в новому костюмі й із фірмовою посмішкою зверхності.
– Оксаночко, як смачно пахне! – защебетала вона, проходячи на кухню. – Сподіваюся, не магазинні напівфабрикати? А то ти вічно заклопотана.
– Що ви, мамо, все власними руками. Як ви вчили.
Олег прийшов останнім. Він виглядав напруженим, ніби передчував щось недобре. Я помітила, як тремтіла його рука, коли він наливав собі воду.
– Доню, – звернулася я до Софійки, – іди пограйся у своїй кімнаті. У нас справді розмова для дорослих.
Коли двері за дівчинкою зачинилися, я дістала теку з документами й поклала перед собою. Пані Валентина миттю напружилася.
– Що це в тебе? – запитала вона надміру бадьорим тоном.
– Оце? Просто деякі папери. Знаєте, пані Валентино, я подумала – ви маєте рацію. Давайте справді розставимо всі крапки в питанні батьківства.
– Що значить «розставимо крапки»? – свекруха зблідла, але швидко опанувала себе. – Я завжди казала, що треба зробити тест.
Я повільно відкрила теку:
– А навіщо нам тест, пані Валентино? У нас є дещо цікавіше.
Я дістала перший документ – завірену копію про те, що мій чоловік на всі 99.9 відсотків є татом Софійки.
– Ось тут, – я показала свекрусі папери, – Результати тесту.
– Це нічого не означає! – заявила свекруха.
– Мамо, – раптом озвався Олег. – Досить.
– Що досить? Я намагаюся відкрити тобі очі! Ця жінка.
– Ця жінка, – перебив він, – моя дружина. І мати моєї дитини.
Я дістала наступний документ:
– А ось виписка з банку. Щомісяця я вкладаю в сім’ю не менше, ніж Олег. Тож розмови про те, що я «сиджу на шиї», можете припинити.
Пані Валентина почервоніла:
– Як ти смієш! Я.
– Ні, це ви як смієте! – я нарешті дала волю почуттям. – Двадцять років ви намагаєтеся зруйнувати нашу сім’ю. Двадцять років сієте сумніви, маніпулюєте!
– Сину, ти чуєш, як вона зі мною розмовляє?
– Чую, мамо. І згоден із кожним словом.
У кімнаті запала напружена тиша. Пані Валентина дивилася на сина так, наче бачила його вперше.
– Ти зраджуєш рідну матір? – її голос тремтів від обурення.
– Ні, мамо. Я припиняю зраджувати свою сім’ю.
Він підвівся і підійшов до мене, поклав руку на плече:
– Я мав зробити це давно. Пробач мені, Оксано.
Пані Валентина різко встала:
– Отже, ось як? Вона налаштувала тебе проти мене! Вона.
– Досить! – його голос прозвучав несподівано твердо. – Це ти намагалася налаштувати мене проти дружини й доньки. Ти псувала наші стосунки своїми натяками й підозрами. А я був надто слабким, щоб зупинити тебе.
– Як ти можеш, – почала свекруха, але замовкла, побачивши вираз його обличчя.
– Можу і мушу. Ідіть, мамо. І доки ви не навчитеся поважати мою сім’ю, нам краще не бачитися.
У цей момент двері дитячої прочинилися, і звідти виглянула Софійка. Її очі були повні сліз:
– Тату, ви що, справді з бабусею більше не спілкуватиметеся?
Мені стало шкода малої. При всіх недоліках свекрухи, дівчинка любила бабусю.
– Іди сюди, сонечко, – покликала я доньку. – Бабуся просто трохи втомилася. Їй потрібен час, щоб подумати про свою поведінку.
Свекруха вискочила із квартири грюкнувши дверима
Минуло три роки. Ми з Олегом і Софійкою жили своїм життям, відгородившись від пані Валентини. Вона не змінилася – попри всі докази, документи й навіть тест, який чітко підтвердив, що Олег є батьком Софійки на 99.9%, свекруха вперто продовжувала повторювати, що я не гідна її сина, а донька – не його.
Після того вечора ми припинили спілкування. Софійка спочатку сумувала за бабусею, але з часом її смуток згас – ми з Олегом оточили її теплом і любов’ю, щоб заповнити цю порожнечу.
Та одного вечора Олег повернувся додому з похмурим виглядом.
— Мамі зле, – сказав він тихо. – У неї серйозна недуга, потрібен постійний догляд. Я хочу, щоб вона жила з нами, Оксано. Так буде краще – вона буде під наглядом.
Я рота відкрила від здивування. Серйозно? Пустити її в наш дім? Після всього, що вона зробила? Після двадцяти років наклепів, після того, як вона намагалася зруйнувати нашу сім’ю?
Я дивилася на Олега, а в голові крутилися спогади: її уїдливі слова, її шепіт про Софійку. Але Олег благав:
— Вона моя мама. Я не можу залишити її саму.
Я стою перед вибором. Чи можна пробачити людину лише тому, що вона стала безпорадною? Я не знала відповіді. Софійка, почувши нашу розмову, підійшла й тихо спитала:
— Мамо, бабуся справді житиме з нами? – Її очі блищали надією. Попри все, вона любила бабусю і не розуміла, куди та ділась із її життя. Я обійняла її, але відповіді не мала.
Чи варто пробачити людину, яка роками завдавала прикрощів, лише через її немічність? Де межа між милосердям і справедливістю?
Чи змогли б ви впустити у свій дім таку людину як моя свекруха? Мені її щиро шкода, але чи варто відчиняти двері перед нею? Голова ж у неї і досі ясна.
Головна картинка ілюстративна.
