По 150 євро на онуків, — таким був “королівський” подарунок свекрухи після того, як вона повернлася в Україну. Та вже наступного дня її молодша донька Маруся хвалилася, що отримала від матері не лише фірмові подарунки, а й набагато соліднішу суму
— Ну і що це таке, Вікторе? — я ледве стримувала голос, щоб не зірватися на крик, хоча всередині мене все кипіло. — Поясни мені, чому коли твоя мати приїхала до нас, вона поставила на стіл одну-єдину плитку шоколаду, дала дітям по сто п’ятдесят євро і все? А на вчорашній вечері у Марусі вона викладала цілий бенкет і дарунки, на які можна було купити невеликий автомобіль!
Віктор стояв посеред вітальні, винувато розводячи руками. Його обличчя виражало суміш розгубленості та втоми. Він розумів, що я права, але не знав, як це виправити.
— Олено, заспокойся. Я знаю, що це виглядає негарно…
— “Негарно”? Ти називаєш це “негарно”? — я обійшла його і зупинилася, дивлячись прямо в очі. — Це кричуща несправедливість! Я вже три роки тягну твою бабусю, твою бабцю Катерину Григорівну, яка в такому стані, що я не можу відійти далі, ніж на п’ять хвилин. Я втратила роботу, я втратила свій соціальний простір, я перетворилася на доглядальницю! І це моя “винагорода” від твоєї матері, яка закинула рідну матір і тепер насолоджується життям на іншому континенті?
— Я поговорю з мамою, обіцяю, — він схопив мене за плечі, намагаючись заспокоїти. — Вона, мабуть, просто… не подумала.
— Вона чудово подумала! Вона завжди робить так, що Марусі дістається найкраще, а ми отримуємо по залишковому принципу. Вона завжди любила молодшу доньку більше! Моє терпіння вичерпано.
Насправді, моя історія зі свекрухою Світланою Петрівною та її матір’ю, бабцею Катериною Григорівною, почалася ще до того, як ми з Віктором одружилися.
Світлана Петрівна, жінка енергійна і рішуча, виїхала на заробітки до однієї зі скандинавських країн, здається, десь десять років тому. Вона поїхала, коли її молодша донька, Маруся, тільки-но вступила до коледжу. До того часу Світлана Петрівна вже давно була розлучена з чоловіком, Віктором-старшим, який був особою вільною від зобов’язань і давно вже не підтримував жодних стосунків з родиною.
У Скандинавії вона, кажуть, швидко влаштувалася, знайшла собі чоловіка — місцевого підприємця — і тепер працює у його туристичній компанії, займаючи досить високу посаду. Життя у неї там склалося, як вона сама казала, на відмінно.
Тут, в Україні, залишилися ми: Віктор, я, а також бабця Катерина Григорівна, яка жила з Марусею в двокімнатній квартирі. На той час ми з Віктором самі тільки-но починали, жили на орендованій квартирі й мріяли про власне гніздечко.
Протягом років бабця Катерина, жінка з важкою долею і вольовим характером, почала здавати. Не фізично, а розумово. Спочатку це були дрібниці: забула вимкнути плиту, залишила кран відкритим. Але згодом все стало набагато гірше. Вона могла розповідати вигадані історії, плутати людей, іноді навіть ставала досить непередбачуваною. У неї діагностували вікову деменцію.
Маруся, яка народила за цей час двох дітей, жила з чоловіком і бабцею у тісній квартирі. Звичайно, доглядати за бабцею в умовах, коли двоє маленьких дітей потребують уваги, було неймовірно складно.
Саме тоді Світлана Петрівна вирішила проявити свою “допомогу”.
— Я хочу, щоб ви, Вікторе й Олено, забрали мою маму до себе, — сказала вона по відеозв’язку, коли ми вже почали планувати купівлю власного житла. — У вас трикімнатна квартира, ви ще тільки двоє, місця вам вистачить. А Марусі з дітьми дуже важко.
Ми якраз знайшли ідеальний варіант трикімнатної квартири, але нам не вистачало чималої суми. І тут Світлана Петрівна запропонувала:
— Я додам вам половину суми. Це буде мій внесок у ваше сімейне життя і, скажімо так, плата за догляд за моєю мамою.
Ми з Віктором тоді довго радилися. З одного боку, це була величезна сума, яка вирішувала наше житлове питання. Мої батьки, прості селяни, які віддавали нам останнє, допомагаючи овочами та консервацією, грошей таких, звичайно, дати не могли. З іншого боку, ми розуміли, що беремо на себе величезний тягар. Але почуття обов’язку перед матір’ю Віктора і, чесно кажучи, спокуса мати власне житло переважили. Ми погодилися.
Життя з бабцею Катериною Григорівною швидко перетворилося на випробування, яке я ніколи не могла собі уявити. Вона стала повністю залежною від мене. Я мусила припинити працювати на улюбленій роботі, бо залишати її саму було просто небезпечно.
Наприклад, одного разу я зайшла на кухню і побачила, як вона витягує з холодильника яйця, складає їх у сковороду і намагається запалити газ, абсолютно забувши про те, що потрібно додати олію чи хоча б розбити їх.
Або ще, одного разу, коли я залишила на столі свіжоспечений пиріг, повернулася і побачила, що вона ріже його кухонними ножицями, стверджуючи, що “ніж надто тупий”. Це постійний контроль, постійне напруження, жодної хвилини спокою. Ночі перетворилися на ходіння по квартирі: вона могла співати народні пісні о третій ночі або розповідати вголос свою історію життя.
З Віктором ми почали віддалятися. Після цілого дня, проведеного в такому режимі, я була виснажена і не могла думати ні про що, окрім сну.
І ось, минулого тижня приїхала Світлана Петрівна. Вона нечасто буває в Україні, раз на пів року, може, раз на рік. Вона має тут невелику квартиру, яку купила, щоб нікого не “обтяжувати” під час своїх візитів. Це її “острівець спокою”.
Звичайно, її приїзд — це завжди привід для “сімейних урочистостей”. Перший візит завжди до нас, другий — до Марусі.
Позавчора вона приїхала до нас. Ми накрили стіл, як могли: смачна домашня їжа, яку я готувала в перервах між доглядом за бабцею. Світлана Петрівна посиділа дві години, запитала, як здоров’я мами, з’їла шматочок мого фірмового м’яса і підсумувала свій візит.
— Ось, діти, — сказала вона, дістаючи з сумочки одну-єдину плитку елітного чорного шоколаду, — це вам до чаю. А ось моїм онукам, — вона вручила конверти, — по сто п’ятдесят євро кожному, на кишенькові витрати.
І все. Жодного слова про те, як мені важко, жодного слова вдячності, жодної пропозиції допомоги мені з бабцею, поки вона тут. Ніби я, Олена, це просто частина інтер’єру.
Вчора ж відбулося застілля у Марусі. Я поїхала туди з Віктором і дітьми, залишивши бабцю Катерину на сусідку, яку я на кілька годин найняла.
І те, що я побачила на столі у Марусі, вибило мене з колії. Я просто отетеріла від кількості і якості.
Світлана Петрівна викладала на стіл цілий набір:
Два великих лотки з рідкісними заморськими делікатесами, які навіть у наших супермаркетах рідко зустрінеш.
Пляшка дуже дорогого червоного напою, яку вона хвалилася, що купила в елітному магазині “спеціально для зятя”.
Два великі фірмові пакети з брендовими речами.
Коробочка з оригінальним флаконом парфумів для Марусі, які коштують, як моя місячна зарплата на колишній роботі.
І, звичайно, конверти для дітей Марусі, які, як я пізніше дізналася, були на двісті євро більші, ніж для моїх!
Це був не просто подарунок, це була демонстрація. Демонстрація любові, пріоритетів і, зрештою, фінансових можливостей. Це було відверте “Я люблю і ціную Марусю більше, а ви, Вікторе й Олено, і так мені зобов’язані за квартиру”.
Коли ми повернулися додому, я відчула, що ця ситуація — це остання крапля. Я трималася багато місяців, розуміючи, що наша квартира куплена завдяки її грошам. Але чи може борг бути довічним? Чи може він коштувати мого здоров’я, моєї кар’єри, мого нормального сімейного життя?
Розмова з Віктором була неминучою.
— Вікторе, я втомилася, — я сиділа на кухні, і від розпачу в мене трусилися руки. — Я не можу більше. Твоя мама бачить, як ми живемо, як я не сплю ночами, як я ледве тримаюся. І ця демонстрація у Марусі… Вона знецінює всі мої зусилля. Вона відверто показує, що вважає нас “обслуговуючим персоналом”.
Віктор сидів навпроти, опустивши голову.
— Олено, я розумію, — тихо сказав він. — Я бачу, як тобі важко. Я знаю, що ти пожертвувала дуже багато. Я теж відчуваю себе винним.
— Отже, я ставлю ультиматум, — мій голос був твердим, хоча всередині я тремтіла. — Це більше не може так тривати. Я хочу повернутися до нормального життя, на роботу, до людей. Є три варіанти, і всі три ти повинен озвучити своїй матері.
Я підняла палець, перераховуючи.
— Перший варіант: Маруся забирає свою бабцю, тобто маму Світлани Петрівни, до себе. У неї двокімнатна квартира, але і двоє дітей. Вона теж донька Світлани, хай вона тепер несе свій хрест.
Віктор зітхнув.
— Ти ж знаєш, як Марусі важко…
— А мені легко? — я різко перебила його. — Другий варіант, і він найреальніший. Світлана Петрівна віддає Катерину Григорівну до хорошого приватного пансіонату для літніх людей. У неї фінанси дозволяють це зробити. Вона там буде під цілодобовим наглядом фахівців, і всі будуть задоволені. Це її обов’язок перед власною матір’ю.
— Я думаю, це найкращий вихід, — кивнув Віктор.
— І третій варіант, — я продовжила. — Якщо вона відмовляється від двох попередніх, тоді Світлана Петрівна повинна почати мені платити за мою роботу. Не раз на пів року якісь дрібниці, а гідну, щомісячну оплату, яка відповідає зарплаті професійної доглядальниці. Вона повинна компенсувати мені втрачену кар’єру і мій час.
Я замовкла, дивлячись на нього.
— Я не відступлюся, Вікторе. Я не хочу бути жертвою цієї ситуації і цієї несправедливості. Я вимагаю поваги до своєї праці.
— Я тебе підтримую, Олено, — Віктор підійшов до мене, обійняв і поцілував у чоло. — Ти маєш повне право вимагати цього. Я поговорю з мамою сьогодні ж.
Наступного дня Віктор зателефонував Світлані Петрівні. Я сиділа в іншій кімнаті, але чула його схвильований голос. Розмова була напруженою і довгою.
— Мамо, Олена вже на межі. Вона не може більше… — я чула паузи, в яких, мабуть, говорила Світлана Петрівна, підвищуючи голос. — Ні, це не просто втома. Це виснаження. Вона змушена була кинути роботу. — Я ж сказав, що так не піде. — Ми більше не будемо жити в такій ситуації.
Потім він виклав їй усі три варіанти. Я чула, як Віктор чітко сказав про пансіонат і про щомісячну плату.
Коли він поклав слухавку, обличчя його було блідим.
— Ну що? — запитала я, нетерпляче.
— Вона сказала, що їй потрібно подумати. Сказала, що це несподівано для неї і що вона цього не очікувала. Вона нібито звикла до того, що ми… згодні на все. Але я сказав їй, що це моє остаточне рішення, інакше я теж перегляну наші стосунки з нею.
— І що тепер?
— Тепер чекаємо. Вона пообіцяла дати відповідь завтра, коли приїде до нас “на серйозну розмову”. Вона сказала, що її “образливе ставлення” було не навмисним, а просто “необдуманим”. Я в це не вірю, але подивимося.
Я подивилася на нього. Я була вдячна йому за підтримку, але всередині мене все ще сиділа гірка образа. Я готова була боротися за свою свободу і своє життя.
Я не знаю, чим закінчиться ця історія. Завтра буде вирішальний день, і відступати я не збираюся. Навіть якщо це означає зіпсувати стосунки зі свекрухою. Чи варті наші стосунки того, щоб я принесла в жертву себе?
А як ви думаєте, чи варто мені наполягати на своїх вимогах, чи я просто “зажерлася” і повинна бути вдячна за квартиру?
