— Плазмовий телевізор для твоєї сестри важливіший за внесок на нашу іпотеку і кросівки для твого сина? Чудово! Тоді, дорогий чоловіче, я організую тобі цілий місяць дієти на вареній картоплі, поки ти не згадаєш, що у нас є власна сім’я!
Софія Приймак, 35 років, енергійна власниця невеликої ІТ-студії, кинула погляд на електронний годинник на плиті: 21:00. Вона мала закінчити презентацію для важливого клієнта, але її відволікав гучний діалог, що долинав із вітальні. Там сидів її чоловік, Андрій, інженер-будівельник, і його молодша сестра, Олена.
— Розумієш, Андрію, без цього просто нікуди, — наполягала Олена драматичним шепотом, який, утім, чула вся квартира. — Усі сусіди вже мають, а ми з Ігорем… як неандертальці, чесне слово. Ми повернемо, справді! От тільки Ігор роботу знайде — і одразу повернемо тобі борг.
Софія зітхнула.
— Повернемо, — пробурмотіла вона собі під ніс, — Як тільки сніг у липні випаде.
За два роки шлюбу з Андрієм вона засвоїла головне правило його родини: Приймаки беруть, але ніколи не віддають. І Андрій, добрий до безпорадності, був цим абсолютно розбитий.
Чоловік нервово ходив по килиму.
— Оленко, ти ж знаєш, я б із радістю, — затинався Андрій. — Але в нас зараз із Софією… напружено. Ми збираємо на іпотеку. Це наш останній шанс до підвищення відсотків.
— Ой, ці ваші іпотеки, — махнула рукою Олена, ніби відганяючи муху. — Це ж не горить! Післязавтра внесете. А тут людині треба, зараз, негайно! Ти що, хочеш, щоб твій племінник, маленький Михайлик, дивився мультики на старезному, вицвілому екрані? Це ж шкідливо для дитини!
Софія стиснула кулаки. Вона знала, що Олена намагається виманити гроші на новий плазмовий телевізор із діагоналлю 65 дюймів, про який та говорила вже пів року, посилаючись на “потреби племінника”.
Андрій нарешті здався.
— Добре, добре. Я перекину тобі зараз. Тільки, Оленко, це… це останнє. До зарплати мені треба купити нові кросівки сину.
Олена сяяла.
— Ти найкращий брат у світі! Кросівки? Не переживай, знайдуться ті кросівки! Подруга здається, щось таке казала. Її син з них вже виріс. Кросівки, правда, добряче поношені. Але твоєму Тарасику ж не.на весілля йти? Перекинеш гроші мені на картку, добре? . Все, цілую, біжу! І дякую, ти наш рятівник!
Вхідні двері грюкнули. У Софії в голові зашуміло. Вона вимкнула ноутбук, зачинила його з гучним стуком і зайшла до вітальні. Андрій сидів на дивані, зітхаючи з виглядом людини, яка щойно продала свою нирку, але задоволена тим, що зробила добро.
— Перекинув? — запитала Софія спокійно-холодним голосом.
Андрій здригнувся.
— Соню, ти чого не спиш? Так, перекинув. 20 тисяч, як домовлялися… Оленка ж просила, у них там, каже, горить.
— Що горить? Екран, мабуть. Новий, 65 дюймів? — Софія склала руки. — Андрію, ти розумієш, що ти тільки-но зробив?
— Зробив добру справу, — ухилявся він. — Це ж сестра, вона поверне. Це ж родичі!
— Родичі? Ти знаєш, що вони з тих 40 тисяч гривень, які ти давав їм на ремонт машини пів року тому, повернули нуль? І ти вирішив дати їй ще 20 тисяч на плазмовий телевізор, знаючи, що через це ми не зможемо купити синові навіть кросівки, а про іпотеку взагалі мовчу?
Андрій встав, відчуваючи себе загнаним у кут.
— Ну Соню, це ж тимчасово! Я закрию це питання, я знайду, де позичити!
— Ні, Андрію, — її голос став настільки тихим, що він злякався. — Ти ніде не будеш позичати. Тому що цього разу ти будеш розсьорбувати цю кашу самостійно. Ти знаєш, як це називається? Неконтрольоване жертвоприношення заради неіснуючої поваги.
Софія підійшла до нього впритул.
— З завтрашнього дня, поки ти не знайдеш ці 20 тисяч, або не домовишся з Оленою, у що я не вірю, ти будеш їсти те, на що ти сам залишив собі гроші після своїх “добрих справ”.
Андрій ніяково посміхнувся.
— А це, мій дорогий, варена картопля з олією. Сніданок, обід і вечеря. Цілий місяць, якщо знадобиться. А ми з Тарасиком будемо їсти те, що ми заробили, залишили й запланували. Це картопляний тест, Андрію. Ти маєш нарешті зрозуміти: допомога родичам — це чудово, але не тоді, коли ти забираєш останнє у своєї власної сім’ї, щоб профінансувати чиюсь жадібність.
Андрій був шокований.
— Ти не можеш так зі мною! Це ж шантаж! Це не по-людськи!
— Шантаж? А забирати у своєї дитини кросівки, щоб сестра могла дивитися серіали на 65 дюймах — це по-людськи? Ти сам вирішив, що тобі важливіше, — твердо відповіла Світлана. А тепер — спати. Завтра на сніданок тебе чекає гарний, скромний, але чесний картопляний початок.
Наступний тиждень став для Андрія справжнім випробуванням. Сніданок — картопляне пюре з олією. Обід — варена картопля в мундирах. Вечеря — знову пюре.
Софія готувала для себе і сина звичні страви: борщ, котлети, сирники. Андрій сидів поруч, намагаючись не дивитися на ароматну їжу. Тарасик, бачачи, що батько їсть лише картоплю, запитував:
— Тату, а ти тепер індіанець?
— Ні, синку, я просто вирішую одне важливе фінансове питання, — похмуро відповідав Андрій.
Найбільш болючим моментом був похід у магазин за кросівками для Тарасика. Андрій розплачувався з картки, на якій залишилося лише на найнеобхідніше, і відчував, як стискається його серце.
— Чому ти не подзвониш Олені? — якось запитала Софія.
— Вона не бере слухавку. Ігор не відповідає, — Андрій із соромом опустив голову.
— Звісно, не відповідає. Вони, мабуть, дивляться новий телевізор, — констатувала Софія. — Вони знають, що ти добра душа, і що ти не будеш на них тиснути.
Андрій зрозумів, що його дружина мала рацію. Він завжди дозволяв родичам маніпулювати собою. Його батьки, люди старої школи, з дитинства вкладали в нього установку: родичам треба допомагати, незалежно від власних потреб. А Віра з Ігорем, будучи людьми, м’яко кажучи, не обтяженими совістю, цим постійно користувалися.
На восьмий день картопляного марафону Андрій був уже виснажений. Він схуд, став дратівливим і, головне, нарешті злий.
— Соню, я так більше не можу, — сказав він, відсуваючи тарілку.
— Можеш. Просто ти нарешті зрозумів, що це не ти їм потрібен, а твої гроші, — відповіла Світлана. — Ти маєш поговорити з ними. У моїй присутності. Інакше це не закінчиться ніколи.
Андрій вагався, але Софія була рішуча. Вона сама набрала номер Віри й рішуче натиснула на гучний зв’язок.
— Оленко, привіт. Це Світлана. Андрій поруч. Слухай, у нас термінове питання: нам потрібно внести останню частину іпотеки, і у нас не вистачає 20 тисяч. Ми не можемо закрити внесок, розумієш? Тож ми чекаємо, що ти повернеш нам те, що брала. Включно з 40 тисячами на ремонт авто. Ви мали їх повернути 6 місяців тому.
На тому кінці зв’язку повисла пауза. Потім почувся голос Олени, вже не такий солодкий.
— Світлано, ти що, з глузду з’їхала? Зараз? Ти ж знаєш, що грошей нема! Ми ж тільки-но телевізор купили! Які 60 тисяч, де я візьму?
— Чудово, — незворушно відповіла Світлана. — Тобто телевізор тобі важливіший, ніж дах над головою для брата, який тобі весь час допомагав? Ти усвідомлюєш, що через твій телевізор наша родина залишається без квартири?
— Не драматизуй! — закричала Олена. — Завжди ти все псуєш! Ти завжди була жадібною! Це ж Андрюшин обов’язок — допомагати сестрі! Він сам мені дав!
— Він дав, а ти взяла, знаючи, що це його останні гроші. Це називається шахрайство на довірі, Олено. І це останній раз, коли ти, твій чоловік чи твої діти щось отримуєте від нас, поки ви не повернете все. Андрію, ти щось додаси?
Андрій вперше за тиждень відчував не сором, а праведний гнів. Він побачив ситуацію очима Софії: вони справді користувалися його добротою.
— Олено, ти мене засмутила, — тихо сказав він. — Я не думав, що ти можеш бути такою. Поверни гроші до кінця місяця. Інакше я більше ніколи не буду мати з вами нічого спільного. Ні дзвінків, ні допомоги, ні різдвяних зустрічей. Взагалі нічого. Це не шантаж. Це самозахист моєї родини.
Олена кинула слухавку.
— Ну, тепер ти знаєш, чого варте їхнє слово, — сказала Софія. — Тепер давай думати, де взяти гроші.
Наступного дня Андрій пішов на роботу іншим. Він був упевнений у своїй правоті й розповів про ситуацію своєму керівнику, Павлу Андрійовичу. Той сам пережив подібну сімейну драму, тому вислухав його з розумінням.
— Андрію, ти чесний працівник. Я бачу, що ти зрозумів свою помилку, — сказав він. — Я не можу дати тобі премію, але можу дати аванс у розмірі 20 тисяч гривень. Повернеш із наступної зарплати.. Але наступного разу, як тільки ти захочеш допомогти родичам на чийсь плазмовий телевізор, спочатку порадься з дружиною. У вашій родині гроші планує той, хто за них відповідає.
Андрій був на сьомому небі від щастя. Він одразу зателефонував Софії.
— Соню, я все вирішив! Павло Семенович дав аванс! Ми встигаємо з іпотекою!
Софія не стримувала посмішки.
— Бачиш, чесність і відповідальність завжди перемагають варену картоплю.
Увечері вони разом із Тарасиком поїхали до банку. Зробили внесок. Коли Андрій вийшов із банку з чеком, він відчував не полегшення, а справжню гордість.
— Софійко, дякую тобі, — сказав він, обіймаючи дружину. — Ти врятувала нашу сім’ю. І ти маєш рацію: будь-яка допомога має бути усвідомленою, а не жертвою.
— Це наше нове правило, Андрусю, — сказала Софія. — Ми допомагаємо, якщо можемо, і якщо це не загрожує нашому майбутньому. І обов’язково обговорюємо це разом. Якщо ти знаєш, що повернення не буде — ти чесно кажеш, що ти даруєш. І тоді ми вирішуємо, чи можемо ми це собі дозволити.
За тиждень, коли Андрій уже доїдав свою останню тарілку картоплі (залишок авансу пішов на погашення боргу перед собою), вони сиділи у вітальні. На їхньому столі лежали документи на іпотеку та чек.
— Ти мене провчила. І це було чесно, — сказав він.
Світлана посміхнулася.
— Я зробила це не зі зла, Андрію, а тому, що наша родина — це найдорожча інвестиція.
Вони вирішили налагодити фінансове планування, спільно створюючи бюджет.
Через місяць, перед Різдвом, Олена все ж таки зателефонувала. Тихим, винним голосом вона сказала, що Ігор знайшов підробіток і вони повертають 5 тисяч гривень.
— Ми знаємо, що цього недостатньо, — сказала Олена. — Але ми повернемо все. І пробачте за телевізор. Ми, мабуть, не дуже розумно вчинили.
Андрій подивився на Світлану. “Я не вірю, що вони зрозуміли. Але тепер у нас є правила”, — сказав він дружині.
Світлана кивнула, розуміючи, що справжній хеппі-енд полягає не в поверненні грошей, а у відновленні здорових кордонів і стосунків у їхній власній родині.
