Плакати міг колишній Васько, а я — солдат… Дихання Наді майже нечутне, її пишне руде волосся розкидане в мене на плечах. Кохана ще спить, а я тихенько повертаюся та йду нечутними кроками на кухню, аби приготувати Лисичці (так з дитинства прозвав її за рудий колір волосся) чай з молоком, по-англійськи.
Надя так любить. Ця звичка залишилася в неї від колишнього американського життя. Що ж, нехай від довгого перебування закордоном у неї буде лише ця звичка, зате кохана — зі мною, і вона погодилася стати моєю дружиною. За це я маю дякувати… війні.
Із Лисичкою ми знаємося з дитинства, вона старша від мене… на годину! Наші матері познайомилися в пологовому будинку, подружилися, і я та Надя з перших днів життя — разом. Усе, як у класичному фільмі — ми бавилися разом у пісочницях, разом пішли в дитсадок, у школу, вступили в один вуз.
Надя завжди була мені як старша сестра, захищала мене, допомагала вчитися. Вона була кращою, успішнішою, талановитішою. Я ж був чемною дитиною, маминим сином, який без дозволу батьків кроку не ступить, тюхтієм. Жаль, що це я зрозумів занадто пізно. А Надя — цілковита протилежність, вогонь. Вона завзято махала кулаками, захищаючи мене від дворових хуліганів, мовчки вислуховувала від учителів нотації, як це погано присвоювати чужу працю, коли давала мені свої домашні завдання, а сама казала, що списала в мене, та й навіть в університеті допомогла мені при вступі, написавши завдання, як завжди, на двох.
Звісно, що в Надю я, відколи себе пам’ятаю, був закоханий. Таємно. Признатися у своїх почуттях мені було не до снаги, я соромився, зрештою, боявся, не знав, як це сприйме Лися. Вона могла й добрячих стусанів надавати, коли їй щось не подобалося чи була не в гуморi. Але навіть із цим я мирився, бо не уявляв собі життя без Наді. Уперше про свої почуття я сказав, коли нам було по 15, на нашому дні народження, який ми завжди святкували разом. Тоді й наважився поцілувати Лисю у щічку та сказати, що вона мені дуже-дуже подобається. Вона лише розсміялася і сказала, аби я викинув усі ці дурниці з голови. “Мені не до кохання, вчитися треба, – по-дорослому відповіла на мої залицяння Надя. – А як захочу закохатися, то вже ж не в тебе, ти мені як брат, а в братів закохуватися – погано”.
Мені було боляче, але я не звик опиратися та щось комусь доводити, домагатися свого, й просто вирішив почекати. Згодом я повернувся до цієї розмови на випускному, ми тоді добряче наклюкалися вина. І я хотів обняти Надю, а в найпотаємніших думках мріяв про близькість. Але тоді дістав ляпаса та почув від Наді міцні матюки. “Ти мені брат і крапка, затям собі це назавжди! — сказала та погладила мене по щоці. — А зараз йди, проспись і ще… знайди собі дівчину”.
Я знову промовчав. Уже в університеті я дізнався, що Надя зустрічається з якимось спортсменом. Кілька днів не міг ані їсти, ані спати. Й тоді, чи не вперше в житті, почав діяти. Я стежив за Надею та боксером Романом, шаленів від люті, коли вони цілувалися в парку, а я, як бовдур, стояв навпроти в кущах.
“А якщо вони вже переспали, а якщо Лися завагітніє і одружиться з Романом? — лізли в голову усілякі нісенітниці. – Ні-ні, цього не може бути!” Моя Надя стрімко вислизала від мене. Вона навіть приходила й хвалилася, якого хлопця вона має та обіцяла мене з ним познайомити. “Я попрошу його, аби показав тобі кілька прийомів, а може й на секцію взяв, не бути ж тобі вічно бабою”, — боляче била словами Надя. Я все терпів та чекав. Навіть до церкви пішов, навчився молитися і щоразу, проходячи повз храм, просив Бога, аби Надя повернулася до мене.
І, напевно, Бог почув мої молитви. Прийшовши без попередження до свого Романа в гуртожиток, вона застала його в ліжку з iншою дiвчиною. Надин обранець сказав, аби вона не робила з цього проблеми. Оскільки з ним не спить, і він шанує її бажання залишитися цнотливою до весілля, йому потрібно з кимось кохатися, бо ж він нормальний здоровий чоловік. Про все це Лися розповідала мені, ридаючи на моєму плечі, усе примовляючи: “Але ж козел, ну скажи, козел…” Я слухняно повторював за Надею, що Роман козел,
навіть нахвалявся натовкти йому пику, на що Надя стурбовано відповіла, аби я навіть думати не смів його зачіпати, бо він мене вб’є.
Ось так роман з Романом закінчився. Більше в Наді нікого серйозного не було. Уперше закохавшись та зіткнувшись зі зрадою й підлістю, Надя зосередилася лише на навчанні. А я радів, що Лися знову проводить увесь свій вільний час зі мною. Вона допомагала мені в навчанні, ми писали курсові й дипломні, ходили в кіно, на студентські вечірки й дискотеки, я прикидався дурником та смішив кохану. Їй, вочевидь, це подобалося, бо ніби й не самотня, і водночас ні з ким. Словом, вірний лицар Вася завжди був при своїй дамі. П’ять років навчання промайнули швидко. Перспектив отримати хорошу роботу в нашому місті після закінчення економічного факультету ми з Лисею не мали. Треба було шукати знайомства, давати хабарі, щоби потрапити на “хлібне” місце. Або ж кудись їхати.
Надя швидко зорієнтувалася, і через канадський бізнес-центр отримала запрошення на стажування у Квебек. Ще студенткою вона ходила на курси англійської та французької мов, брала участь у різних проектах, відсилала закордон свої наукові роботи. Я ж лінувався та “зорі лічив”. І долічився. Надю запрошували їхати за океан, а я залишався. “Ти не уявляєш, яка я рада! Це ж така можливість! О, мені нарешті пощастило!, — кружляла з документами навколо мене Надя. — Ось ще трохи підучуся там і стану менеджером якоїсь крутої фірми, і тобі допоможу. Ну, усміхнися, хіба ти не радий?”
А як я міг тішитися з того, що Надя мене покидає? І я почав стару пісню про кохання. На що Надя відповіла: “Облиш, Васю, це вже навіть не смішно, краще допоможи мені зібратися”. Коли кохана поїхала, світ для мене почорнів. Я вперше запив, і з п’яних очей переспав з Настею iз паралельної групи, яка була давно в мене закохана. На ранок спохмурніло сказав: “Не думай нічого такого. Це був лише…”. Настя обізвала мене останніми словами та більше не з’являлася у моєму житті. Я й не переймався, для мене дні стали однаковими. Я влаштувався у невеличку приватну фірму, занурився у роботу та постійно спілкувався з Лисею, плекаючи надію, що незабаром поїду до неї. Навіть на курси англійської у той же канадський бізнес-центр записався.
Та доля пiдготувала менi неприємний сюрприз. Одного вечора Надя, вчергове захоплено розповідаючи мені про Канаду, навчання, сказала, що зустрічається з якимось Отто. “Він такий, такий… дарма, що німець, але романтик і прагматик водночас. Я з ним чуюся, як за кам’яною стіною. Васю, здається, я закохалася”.
І знову депресія, скільки ж можна мене мучити? Проте цього разу довго сумувати мені не довелося. У країні почався Майдан. І я поїхав до Києва. Чесно кажучи, спочатку для того, щоб забути Надю та її Отто. У перші дні не знав де себе подіти, усе було менi дивне й незрозуміле — люди, гасла, сутички з беркутівцями, адже я мамин синочок й по-справжньому ніколи не бився.
Та все вмить змінилося, коли я потрапив до медичної сотні. І чому мене туди поперло? Й досі не знаю. Проте вже за декілька днів я постарішав на три життя. Зрозумів, що мої сльози-шмарклi, й те, як я жив досі — ніщо в порівнянні з людськими смертями. На Майдані я став іншим, став серйозним, відповідальним, став чоловіком. Про Надю тоді й думати забув. А далі була перемога і війна. Я вже не бачив себе офісним протирачем штанів. Не міг повернутися до спокійної роботи, ранкової кави, пустопорожніх теревенiв та маминої опіки, коли навколо гинули люди. Разом iз товаришами з медичної сотні я поїхав на Схід.
Був у пеклі в Дебальцевому, а потім повернувся додому, аби разом з волонтерами подбати про медикаменти й машини “швидкої” для наших хлопців. Звертався по допомогу до всіх, кого знав. Ми писали листи, зустрічалися з людьми, розповідали, що й скільки потрібно. Люди охоче допомагали, але були й байдужі чиновники, які поприростали дупами до своїх крісел, і скаржились, що в країні криза. Таким хотілося розтовкти вгодовані пики. І раптом я вперше за кілька місяців згадав про Надю. Вона ж може організувати збір коштів та медикаментів серед українських студентів та стажерів у Канаді!
Надя радо відгукнулася, зі сльозами казала, що переживала за мене, коли мама повідомила їй, що я в АТО. Лися пообіцяла допомогти. Дивно, проте мене вже не мучило, з ким Надя і як їй живеться у ситій Канаді. Хвилювало лише, чи дістане вона ліки й гроші. За два тижні мені й побратимам передали значну суму грошей та пообіцяли прислати дві автівки реанімаційної “швидкої”. Я був на сьомому небі від щастя: Надя не підвела. Далі знову були поїздки на Схід, я вже був з волонтерами, мотався туди-сюди.
Після чергового щасливого повернення на мене чекала велика несподіванка. Двері відчинила Лися. “Надю?! Ти? Звідки, як?!”– посипалися запитання. “Ну як звідки? З Канади, буду тепер тобі й хлопцям допомагати”. Майже до ранку ми розмовляли. Надя розповіла, що, збираючи допомогу, відчула страшенну тугу, їй захотілося в ту ж хвилину повернутися і стати потрібною в рідній країні. Отто на це сухо сказав, що вона збожеволіла. Їхати жінці, яка має стипендію, житло та перспективу хорошої роботи з високою зарплатою в країну, де війна, можуть лише пришелепкуваті. А я і є такою пришелепкуватою, бо хочу допомагати, зрештою, хочу бути з тобою”.
Я не вірив своєму щастю. Зближення з Надею було поступовим, колишньої юнацької пристрасті ані в мене, ані в неї не було. З’явилося бажання підтримувати й допомагати один одному й ніколи не розлучатися.
Разом з Надею я поїхав на Схід. Лися була вражена, навіть хотіла піти служити контрактницею, але мені вдалося переконати кохану, що вона й волонтеркою всюди знадобиться. З її умінням переконувати людей зробимо дуже багато. Ми з Надею почали разом жити, я ледь стримувався, аби не заплакати від щастя. Проте плакати міг колишній Васько, а я – солдат, хоча й не на передовій. Я волонтер, чоловік, а чоловіки – не плачуть, вони оберігають свої родини, коханих, країну. Так робитимемо й ми з Надею, так робитимуть і наші діти, які, сподіваюся, народяться вже у мирний час.
На разі, як би це дивно не звучало, я вдячний… війні, що повернула мені кохану та зробила з мене чоловіка.
Читайте також: У Міноборони назвали кількість загиблих бійців внаслідок ранкового штурму бойовиками…
Василь Собко, 33 роки
