Пів року тому Галина Василівна переїхала до нас на два місяці, поки тривав її ремонт, але вчора я побачила її нові меблі, які вона замовила з доставкою саме до нашої квартири. Олег знову проігнорував мої запитання, але я вже знала, що цей морок назавжди не затягнеться
Мені здавалося, що ми з Олегом ідеальна пара. П’ять років спільного життя, успішна кар’єра в нас обох. Ми довго збирали гроші на власне житло, відмовляючи собі в багатьох речах, і нарешті купили простору двокімнатну квартиру в новобудові. Це був наш маленький рай, створений власними зусиллями, наш спільний простір, де ми планували будувати сім’ю. Ми навіть почали думати про дитину.
Усе змінилося, коли в наше життя увійшла його мама, Галина Василівна. Вона завжди жила сама в маленькій квартирі на околиці, але після того, як ми переїхали, її житло потребувало ремонту, і Олег наполіг, щоб вона пожила з нами.
— Таню, це ж лише на два місяці, поки в неї в квартирі зроблять усі роботи, — переконував мене Олег, — Вона ж моя мама. Ми не можемо її залишити.
Я погодилася. Зрештою, що таке два місяці, подумала я. Я не очікувала, що ці два місяці перетворяться на пекло, в якому я живу вже пів року. Галина Василівна виїжджати не поспішає, а Олег усе відкладає розмову про її повернення до себе, мовляв, тут вона почувається краще.
Перше, що почало мене обтяжувати, це ставлення до наших фінансів. Ми з Олегом завжди вели спільний бюджет. Жодної копійки не було зайвої, і ми ретельно планували всі витрати. Але Галина Василівна, здається, не розуміла слова “бюджет”.
Одного дня я повернулася з роботи і побачила, що наші нові, світлі фіранки, які я довго вибирала, замінені на важкі оксамитові штори, які, здавалося, крадуть усе світло в кімнаті.
— Галино Василівно, що це за зміни? — здивовано запитала я.
— А, Танюшо, це я купила, — безтурботно відповіла вона, — Ті були якісь надто прозорі, не по феншую, як то кажуть. Ці я взяла в магазині, як раз була знижка.
— Але ж ми не планували зараз витрачати гроші на штори. І я не люблю такий колір.
— Ну, як то не планували? Це ж для дому! Це ж я для вас стараюся. Я ж не буду в хаті, де живу, дивитися на таке, що мені не подобається.
Згодом я перевірила наш спільний рахунок. Зникла пристойна сума, якої вистачило б на місяць наших комунальних платежів. Я дізналася, що так, “зі знижкою” вона купила ці штори, а також найдорожчий кухонний комбайн, бо “сусідка Зінаїда такий має, і мені треба”.
Вечором я спробувала поговорити з чоловіком.
— Олеже, ти бачив, що мама зробила?
— Що вона зробила?
— Вона витратила велику суму на штори й комбайн, не порадившись з нами. Це наші спільні заощадження. Навіть не просто заощадження, це наш місячний запас грошей.
— Ну, а що тут такого?
— Як що? Вона ж не працює, не вносить гроші в бюджет. Вона просто бере і витрачає наші кошти, — я намагалася говорити спокійно, але в голосі відчувалося тремтіння, — Ми ж планували ці гроші використати на оплату рахунків.
— Таня, ну не будь такою дріб’язковою. Це ж мама, вона хотіла, щоб було гарно. Ти завжди така економна, тобі шкода для власного дому.
— Мені не шкода, мені не подобається, коли хтось, крім нас двох, розпоряджається нашими грошима без нашого відома.
— Це наша сім’я. І не треба мені казати, як поводитися з мамою. Я заробляю, і я дозволяю їй купувати те, що вона хоче.
Олег був непохитний. Він завжди захищав її, навіть коли вона була відверто не права. Але найбільше мене виснажували її постійні гості. Наша квартира перетворилася на такий собі клуб за інтересами для її приятельок. Щодня після обіду до нас приходили дві-три жінки.
Найчастіше це були Людмила Петрівна і Зінаїда Григорівна. Вони сідали на кухні, і починалися гучні розмови про новини, про родичів, про минуле. Голоси лунали по всій квартирі, не даючи мені спокійно працювати чи відпочивати.
Я працюю віддалено, і мені часто потрібна тиша для важливих дзвінків і зосередження. Я купила шумоізоляційні навушники, але навіть вони не допомагали від цього постійного гамору. Вони сиділи годинами, а Галина Василівна вимагала від мене гостинності.
— Танюшо, неси нам на стіл усе, що є, — просила вона, коли я намагалася тихо прослизнути повз кухню, — Чай, печиво, ягідне варення, те, що ти робила минулого тижня. Будь чемна, ти ж господиня в цьому домі.
Я виконувала її прохання, але з кожним разом відчувала, як у мені закипає обурення. Це був мій дім, моя праця, а мене примушували бути офіціанткою для її друзів, які з’їдали наші запаси і порушували мій робочий графік.
Одного разу мені довелося проводити дуже важливу відеоконференцію, від якої залежала доля мого проєкту. Я замкнулася у вітальні і попросила Олега попередити маму, щоб вона і її гості були тихшими.
— Добре, Таню, я скажу, — запевнив мене чоловік.
Конференція почалася. Я говорила з партнерами з іншої країни, і в цей момент на кухні пролунав гучний сміх і різкий звук падіння чогось важкого. Потім Галина Василівна ввімкнула на повну гучність якусь стару пісню і почала наспівувати. Мої партнери на тому кінці дроту перепитали, чи все в мене в порядку. Мені було так незручно, що я ледве стримувалася, щоб не розплакатися. Я намагалася перекричати музику, але це було марно. Я зірвала зустріч.
Коли я закінчила, я вийшла на кухню. Музика грала, гості сміялися, на столі була гора брудного посуду.
— Галино Василівно, що це було? Я ж просила тиші! Я втратила важливого клієнта через вас!
— Ой, ну подумаєш, клієнта, — махнула вона рукою, — Це ж життя. А ми тут відпочиваємо. Чого ти така серйозна?
— Це не серйозність, це моя робота! Це гроші, на які ми купили цю квартиру, де ви зараз приймаєте своїх друзів.
— Ну, а я що, не людина? Мені не можна послухати музику? Це ж моя квартира, мій син купив.
— Ні, це наша квартира, моя і Олега!
Я подивилася на Зінаїду та Людмилу, які просто мовчки їли печиво, спостерігаючи за нашим конфліктом, як за виставою. Мені стало прикро, що це відбувається в моєму домі. Я пішла до кімнати і сіла чекати Олега.
Коли він прийшов, я була рішуче налаштована на розмову. Я йому докладно розповіла про зірвану зустріч і про її причину.
— Мама не винна. Вона просто відпочивала, — сказав Олег.
— Як не винна? Я тебе просила! Я тебе попереджала, що це дуже важливий дзвінок!
— Вона ж не знала, що воно настільки важливе. Не треба так з неї робити винну.
— Вона знала. І ти їй сказав. Чому вона тут так поводиться? Вона витрачає наші гроші, вона руйнує мою роботу. Ти це бачиш?
— Таню, ти стала просто нестерпною. Ти постійно на неї нарікаєш. Моя мама пережила нелегкі часи.
— А я? Я теж переживаю нелегкі часи, і їх створила вона! Ти навіть не намагаєшся мене захистити. Ти завжди на її боці!
— А ти хочеш, щоб я був проти своєї матері? Це ти маєш бути добрішою і зрозуміти, що їй тут теж нелегко. Вона не може сидіти в тиші, вона звикла до спілкування. Чого ти не хочеш бути до неї привітною? Ти так прагнеш, щоб я її вигнав?
Його слова мене глибоко зачепили. Він представив ситуацію так, ніби я монстр, який хоче позбутися його рідної людини, а не людина, яка захищає свій дім, роботу і фінанси. Усі мої спроби пояснити, що ми живемо разом, а не вона одна, були марними. Він вважав, що мама має повне право на все, що є в цій квартирі, включно з моїм часом і терпінням.
Минуло ще два місяці. Ремонт у квартирі Галини Василівни закінчився. Я побачила, що вона замовляє нові меблі з доставкою, але до нас.
— Галино Василівно, а як же ваша квартира? — запитала я.
— А що моя квартира? — посміхнулася вона, — Нехай стоїть. Тут мені краще. І Олежику теж краще, коли мама поруч.
Тоді я зрозуміла, що цей “тимчасовий” переїзд став постійним. Олег навіть не збирався порушувати цю тему. Кожен наш день схожий на попередній: шум, несподівані витрати, повна відсутність особистого простору та чоловік, який перетворився на сліпого захисника своєї матері.
Я почуваюся чужою у власному домі, найнятою прислугою і постійним джерелом грошей, які можуть витратити без мого відома. Мої мрії про наш затишний куточок руйнуються, перетворюючись на неприємну буденність.
Я більше не знаю, що робити. Розмова з Олегом не дає результатів. Я люблю його, але не можу так жити. Чи варто мені заради миру в сім’ї відмовитися від своїх правил і дозволити їй повністю керувати нашим життям, чи захистити себе, ризикуючи зруйнувати свій шлюб?
Шановні читачі, мені дуже потрібна ваша порада. Як би ви вчинили на моєму місці, коли чоловік повністю підтримує свою маму, а вона руйнує ваше життя? Чи є вихід із цієї ситуації?
Поставте свою вподобайку цьому посту і напишіть коментар. Це дуже важливо для мене, щоб зрозуміти, що я не сама у цій ситуації.
