Після весілля, про гроші, які нам подарували гості, я більше не чула. Тарас сказав: “Мама поклала їх на окремий рахунок, щоб ми могли використати на щось важливе, наприклад, на меблі чи ремонт”. Я почувалася незручно, але не стала сперечатися
Просто з такою свекрухою життя не життя. І це вони живе окремо. Боюсь подумати що б було, якби ми під одним дахом всі тулилися.
Але, про все попорядку…
– Ти не маєш права забороняти мені бачити свою онуку! Я тебе і дитинку з того світу витягнула! Як ти смієш мені вказувати?
– Я вам дуже вдячна за допомогу тоді, але це не дає вам права контролювати наше життя і приходити сюди щодня! Мені потрібен простір!
– Простір? Якого простору тобі не вистачає? Я лише допомагаю, бо твої батьки не спроможні були підтримати вас! Вони більше про сестру твою дбали, ніж про рідну доньку з онукою!
– Це неправда! Моя мама оплачувала моє навчання, ми постійно отримували від них підтримку, хоч вони й не мають стільки коштів, скільки ви! Вони робили все, що могли! Я більше не хочу, щоб ви нас так контролювали!
Я вийшла заміж за хлопця, якого тепер часто називають «маминим скарбом». Наше сімейне життя, м’яко кажучи, стало випробуванням. До того ж, мої батьки – звичайні люди, які працюють від зарплати до зарплати, тож родина мого чоловіка значно заможніша. Перші “дзвіночки” почалися ще під час планування нашого весілля.
Свекруха, пані Тамара Степанівна, одразу заявила, що свято має бути “як у людей” – із шиком та розмахом. Вона мріяла про розкішний ресторан у центрі, дорогу живу музику та сукню від відомого дизайнера. Мої ж батьки, тато – водій, а мама – бібліотекарка, не могли собі дозволити таких витрат, їхні заощадження були дуже скромні.
Я запропонувала Тарасу – моєму чоловіку – влаштувати більш камерне свято, а сукню взяти напрокат чи пошукати щось простіше. Мої батьки підтримали цю ідею. Але Тамара Степанівна була непохитна. Вона категорично заявила – “Ми оплатимо все, не переживайте”. Звісно, це одразу звело нанівець усі мої пропозиції.
Коли прийшов час обирати весільне вбрання, мою думку про фасон чи колір ніхто навіть не запитав. Ми поїхали до салону, де свекруха вже “пригледіла” один варіант. Сукня була дорога і дуже пишна, не зовсім те, про що я мріяла. Але Тамара Степанівна сказала: “Ось це – справжня сукня для нареченої! Тобі дуже пасує!”. Я відчула себе манекеном, а не нареченою.
Після весілля, про гроші, які нам подарували гості, я більше не чула. Тарас сказав: “Мама поклала їх на окремий рахунок, щоб ми могли використати на щось важливе, наприклад, на меблі чи ремонт”. Я почувалася незручно, але не стала сперечатися.
Треба додати, що Тарас тоді не працював. Він закінчив університет за спеціальністю, яка не давала швидкого доходу, і шукав роботу одразу “із високою зарплатою”, менше ніж 15 тисяч гривень на місяць його не влаштовувало. Тому перші вісім місяців нашого шлюбу ми жили виключно на мою зарплату, яка тоді складала лише 7 тисяч гривень.
Звісно, без допомоги родичів нам було б дуже важко. Ми жили в квартирі, що належала батькам Тараса, у невеликому містечку під Києвом. Мої батьки не могли нам сильно допомогти матеріально, оскільки їхня загальна зарплата ледь перевищувала мою. До того ж, у мене є молодший брат Ігор, який тоді лише вступив до технікуму, і їм також потрібно було йому допомагати. Тому їхня фінансова підтримка була невелика, але постійна.
Тарас постійно дорікав мені, що мої батьки нібито “більше допомагають Ігорю, ніж нам”. Але це було не так. Матеріально вони нас підтримували навіть більше – моя мама ще й оплачувала частину мого заочного навчання, яке я продовжувала. Просто Ігор тоді жив із нашою тіткою у приватному будинку, ближче до їхньої роботи, тож мама частіше їздила туди, а не до нас. Це створювало у Тараса та його матері враження, що вони “обділені” увагою.
Справжні випробування почалися, коли через рік я поїхала до пологового будинку народжувати нашу донечку. Було не легко, і нам з малечею знадобився тривалий час у стаціонарі. Частина лікування була платна, і так вийшло, що більшу частину витрат покрили Тарасові батьки. Це одразу дало Тамарі Степанівні “козир” у руки, який вона потім часто використовувала.
Ще одна “буря” розгорнулася через ім’я. Я мріяла назвати доньку Оленкою, на честь бабусі. Свекрусі ж це ім’я не подобалося.
– Оленка – це так просто, як у всіх, – казала вона. – У нас у родині всі імена повинні бути гарними, величними.
Вона наполягала на імені Єлизавета, як звали її улюблену прабабусю. Ми з Тарасом довго сперечалися. Донечка була без імені цілий місяць. Зрештою, ми зійшлися на імені Надійка.
Коли нас нарешті виписали, Тамара Степанівна почала приходити до нас щодня. Я не відмовлялася від допомоги одразу, адже почувалася слабкою, а дитина вимагала багато уваги. Вона прала, готувала, прибирала. Але її візити перетворилися на цілоденні “вахти”.
Через місяць, коли я вже трохи зміцніла, почала казати свекрусі: “Дякую вам, Тамаро Степанівно, я вже сама потихеньку впораюсь”. Але вона ігнорувала мої натяки. Вона все одно приходила, з сьомої ранку і до пізнього вечора, ніби у нас вдома була її філія.
Мене це страшенно пригнічувало. Я майже не мала часу на себе чи на спілкування з чоловіком. До того ж, її “поради” стосувалися буквально всього – від того, як правильно сповивати, до того, як я маю розмовляти з чоловіком.
Я кілька разів говорила з Тарасом про це.
– Тарасе, я не можу так більше, – казала я йому. – Твоя мама тут цілий день. Ми не маємо власного простору!
– Ну, Надійко, вона ж допомагає, – відповідав він, хоч і розумів мене. – Вона просто хвилюється за Надійку.
– Хвилюватися можна, зателефонувавши раз на день, чи прийти раз на тиждень! Але не жити у нас!
Тарас говорив з нею. Вона могла не прийти день-два, але потім знову з’являлася зі словами: “Ой, я так засумувала, що не могла не прийти”.
Я за своєю натурою не вмію різко відмовляти людям. Мені було важко сказати їй прямо в очі – “Не приходьте більше, я сама впораюся”. Я боялася, що вона сприйме це як пряму заборону.
Так тривало, поки Надійці не виповнилося вісім місяців. Тоді я вже була виснажена і зірвалася, коли вона вкотре почала критикувати моїх батьків за те, що вони “недостатньо уважні” до нас.
– Тамаро Степанівно, – сказала я підвищеним тоном, – я вас прошу, не втручайтеся у наші справи! І не треба так говорити про моїх батьків!
Ось тоді й пролунала та фраза про “порятунок з того світу” і про те, що я їй тепер “завдячую”. Вона також наговорила багато неприємних слів про моїх батьків, зачепивши їхню фінансову неспроможність.
Тоді Тарас її трохи втихомирив, і вона почала заходити “лише” через день. Але контроль не припинився.
Я намагалася годувати доньку переважно натуральними, власно приготованими продуктами. Тамара Степанівна ж потай давала Надійці магазинні пюрешки та солодощі, які я вважала занадто ранніми для дитини. В результаті у малої часто болів животик і з’являлася алергія.
– Тамаро Степанівно, я просила не давати їй цього! Її ж сипле!
– Ой, та нічого страшного, – відмахувалася вона. – Переросте! Всі діти через це проходять.
Ситуація з одягом була не кращою. Я не могла піти на базар чи у звичайний магазин і купити доньці щось на свій смак. Тамара Степанівна бракувала все, що я обирала.
Вона їздила на великий ринок у Львів і сама привозила речі, керуючись лише своїм смаком та уявленнями про “якісний” одяг. І ось уявіть: дворічна дитина у зимовій куртці, яка підійшла б п’ятирічній дівчинці. Або декілька однакових суконь, які були мені зовсім не до вподоби. Зараз у шафі лежить ціла гора речей, які я жодного разу не одягала на Надійку.
Далі почалася боротьба за дитячий садочок. Коли Надійці виповнилося два роки, я планувала віддати її в садок, щоб мати змогу вийти на роботу. Тамара Степанівна була проти:
– В два роки рано! Там хворіють і годують незрозуміло чим!
Я нічого їй не казала, але потроху почала водити Надійку до державного садочка біля нашого будинку, де була гарна репутація.
Коли Надійці виповнилося два з половиною, мені треба було виходити на роботу на повний день. І тут почалося. Свекруха почала ходити і перевіряти, чи я справді вожу її до садка. Вона була переконана, що в тому садку “годують незрозуміло чим”.
Вона запропонувала свій варіант – приватний садок, де працювала її давня знайома.
– Там набагато кращий догляд, і моїй знайомій я можу довіряти!
Але цей приватний садок був найдорожчим у місті, і я б не змогла його оплачувати. І найголовніше – я не хотіла, щоб Тамара Степанівна продовжувала контролювати нашу дитину і нас, оплачуючи все і цим самим вимагаючи постійної вдячності та підпорядкування.
– Тамаро Степанівно, цей садок нам не по кишені. Ми підемо в той, що я обрала, – рішуче сказала я.
– Тоді я оплачу! – негайно заявила вона.
– Ні, дякую, ми хочемо самостійно приймати рішення і самостійно оплачувати життя нашої родини.
Я скільки разів намагалася з нею поговорити: і по-хорошому, і підвищуючи голос – усе було марно. Це як розмовляти з кам’яною стіною. Ніякого результату.
Моя мама, завжди дуже терпляча, радить:
– Доню, потерпи ще трохи. Спробуй не звертати уваги. А якщо вона й надалі так поводитиметься, просто переведи Надійку в інший садок і не кажи їй, куди. Хай Тарас з нею розмовляє.
Наші з Тарасом конфлікти виникають тільки через його матір. У всьому іншому ми розуміємо одне одного. Я дуже люблю Тараса і не хочу руйнувати нашу сім’ю, але й жити під постійним наглядом і контролем я більше не можу. Я виснажена.
Тарас, хоч і розмовляв з матір’ю, але завжди був обережний. Він виправдовував її, кажучи: “Мама бажає нам тільки добра. Вона нам багато допомагала”. Його постійна нерішучість мене засмучувала.
Я почала відкрито ігнорувати її поради щодо одягу. Коли вона приносила чергову непрактичну річ, я дякувала, але не одягала її на Надійку. Коли вона знову прийшла і сказала: “Чому Надійка не в моїй новій сукні, яку я привезла зі Львова?”, я відповіла:
– Тамаро Степанівно, сьогодні ця сукня нам не підходить. Я сама вирішу, що одягати моїй дитині.
Вона ображалася і могла не приходити тиждень. Але потім все одно поверталася знову. Це замкнене коло. Я розумію, що мені потрібна рішучість і підтримка чоловіка. Я поставила йому умову: або він захищає нашу сім’ю і наш особистий простір, або я не знаю, як ми зможемо жити далі.
– Тарасе, ти маєш обрати, – сказала я йому ввечері. – Ти і я – ми тепер сім’я. Твоя мама – чудова жінка, і я вдячна їй за все, але вона руйнує наш шлюб своїм постійним втручанням. Ти маєш з нею поговорити і встановити чіткі межі. Якщо вона не зрозуміє, то ми мусимо переїхати в орендовану квартиру, щоб жити окремо і самостійно.
Тарас виглядав засмученим і розгубленим. Він обійняв мене і сказав: “Я люблю тебе і Надійку найбільше. Я поговорю з мамою ще раз, але дуже рішуче. Дай мені ще один шанс це владнати”.
Який вихід можна знайти з цієї ситуації? Чи є шанс зберегти шлюб, встановивши здорові межі зі свекрухою, не розриваючи стосунків повністю?
