– Василю, чому ти знову такий похмурий? – запитала я, намагаючись не підвищувати голос.
– Усе нормально, Христинко, – відмахнувся він, навіть не піднявши голови від ноутбука.
Та я бачила, що “нормально” тут навіть близько не пахло. Його хмурий вираз обличчя, скривлені губи і мовчазне бурчання останніми днями змушували мене здригатися від тривоги. Ми ж тільки нещодавно переїхали до моїх батьків – тимчасово, щоб накопичити гроші на власну квартиру. І, здавалось, усе йшло добре. Але щось явно було не так.
– Василю, ну не грай зі мною в мовчанку. Я бачу, що тебе щось гризе. Говори, – я сіла навпроти нього, сповнена рішучості.
Він повільно зітхнув, закрив ноутбук і нарешті подивився мені в очі:
– Твій тато… Він постійно мене смикає. То з комп’ютером допомогти, то каву разом випити, то ще щось… Я нічого не встигаю зробити через це.
– Ось воно що… – тихо промовила я, намагаючись стримати подив. – І ти нічого не казав мені раніше?
– Та якось не хотілося сваритися, – буркнув Василь, схиливши голову.
Цього вечора я мала серйозну розмову з мамою. Вона, як завжди, спокійно все вислухала й обіцяла пояснити ситуацію татові. Здавалося, проблема була вирішена. Але через кілька днів усе повторилося: Василь знову був похмурий, мов осіннє небо.
– Христинко, твоя мама теж не відстає, – почав він наступного разу, коли я його дотиснула. – Вона без стуку заходить до нашої кімнати, прибирає, приносить чай… Ніби я тут якийсь малий хлопчик.
Це було неприємно чути. Я справді не помічала, наскільки мої батьки втручаються у наше життя.
– Василю, це просто тому, що вони хочуть допомогти. Вони нас люблять! – спробувала я виправдати їх.
– А ти любиш мене? – раптом різко запитав він. – Бо останнім часом ти більше схожа на доньку своїх батьків, ніж на мою дружину.
Його слова пронизали мене, як холодний вітер. Я була зла і на нього, і на себе, але найбільше – на цю ситуацію. Вибігла з кімнати, не сказавши ні слова, і, звісно ж, одразу побігла жалітися мамі. Але вже на порозі зупинилась. Щось усередині мене сказало: “Зупинись. Це не її справа”.
Цілий вечір я провела в роздумах. Чи справді Василь має рацію? Чи я занадто звикла покладатися на батьків? І, головне, що нам тепер робити?
Наступного дня я повернулась до Василя з чітким рішенням:
– Ми маємо переїхати.
– Куди? У нас же немає достатньо грошей, щоб орендувати квартиру, – здивовано підняв він брови.
– Ми знайдемо вихід. Навіть якщо доведеться знову економити на всьому, але жити у своїй квартирі. Нам потрібно бути окремо, Василю. Ти правий.
Він посміхнувся вперше за довгий час. Ми домовилися, що скажемо моїм батькам про наші плани наступного ранку. Я хвилювалася, як вони відреагують, але знала, що іншого виходу немає.
Батьки, на щастя, поставилися з розумінням. Мама навіть зізналася, що відчувала, як важко нам живеться разом, але не хотіла втручатися. Тато жартома зауважив:
– Василю, тільки ти не забувай, що в гості ми все одно будемо приходити! І каву теж пити разом будемо.
Ми всі сміялися, і в той момент я відчула, що все буде добре. Ми з Василем знову були однією командою. Цей досвід навчив нас цінувати одне одного, поважати особисті кордони і говорити про проблеми вчасно.
А ви, дорогі читачі, як думаєте: чи варто жити з батьками, навіть тимчасово? І як ви вирішуєте конфлікти у стосунках?
