Я завжди вважала себе справедливою матір’ю, яка хоче лише найкращого для своєї родини. Але коли мій син Тарас одружився з Софією — дівчиною, яка здавалася мені надто легковажною, я відчула, що наш сімейний спокій опинився під загрозою.
Вона була вся така вишукана, з ідеальним манікюром і зачіскою, але я одразу помітила, що працювати вона не поспішала. Ми з чоловіком прийняли її, бо Тарас — наша єдина дитина, і ми хотіли, щоб він був щасливий.
Та коли життя повернулося так, що Тараса не стало, а я залишилася з двома онуками і невісткою, яка, здається, не збирається брати на себе відповідальність, я опинилася перед складним вибором: підтримувати її чи поставити крапку? І повірте, ця історія лише починається.
Я пам’ятаю той день, коли Тарас привів Софію до нас додому. Була весна, квіти цвіли, а я готувала на кухні пиріжки з вишнями. Двері відчинилися, і ввійшов мій син, тримаючи за руку дівчину, яка виглядала так, ніби щойно зійшла з обкладинки глянцевого журналу.
Довге світле волосся, акуратний макіяж, нігті, які, здається, коштували більше, ніж моя місячна зарплата. Я всміхнулася, але над силу.
— Мамо, тату, це Софія, — гордо сказав Тарас, а вона простягла руку, всміхаючись так, ніби знала, що її краса — це її головна зброя.
— Добрий день, Олено Петрівно, Миколо Івановичу, — сказала вона м’яким голосом. — Дуже приємно познайомитися. Тарас так багато про вас розповідав.
— І тобі добрий день, — відповіла я, намагаючись приховати свою настороженість. — Сідай, пригощайся, я щойно пиріжки дістала.
Вона подякувала, але до пирога навіть не доторкнулася — сказала, що береже фігуру. Мій чоловік, Микола, лише знизав плечима і налив собі компоту.
Тарас сяяв від щастя, і я подумала: «Якщо він її обрав, то хай так і буде». Але в глибині душі я відчувала, що Софія — не та, хто розділить із ним усі труднощі життя.
— Тарасе, ти впевнений, що вона тобі підходить? — запитала я ввечері, коли Софія пішла. — Вона ж, здається, більше за собою доглядає, ніж за чимось іншим.
— Мамо, вона хороша, — відповів він, трохи роздратовано. — Ти просто її не знаєш. Вона мріє про сім’ю, про дітей. І я її кохаю.
— Гаразд, синку, — зітхнула я. — Твоє щастя — наше щастя.
Тоді я ще не знала, що ці слова стануть для нас із Миколою справжнім випробуванням.
Весілля було скромним, але гарним. Софія наполягла на тому, щоб усе було «елегантно». Вона вибрала сукню, яка коштувала 15000 гривень, і я, хоча й скривилася, промовчала.
Ми з Миколою оплатили половину весілля, а другу половину — батьки Софії. Тарас був щасливий, і це було головне.
— Мамо, ти бачила, яка вона гарна? — шепотів він мені на вушко під час танцю. — Я найщасливіший чоловік у світі.
— Бачила, синку, — відповіла я, гладячи його по щоці. — Бережи її, і нехай вона тебе береже.
Після весілля ми подарували молодятам квартиру. Це була наша мрія — забезпечити Тараса власним житлом. Ми витратили на неї 800000 гривень, віддавши всі заощадження, які збирали роками.
Софія була в захваті, хоча я помітила, що вона більше раділа новим шпалерам і меблям, ніж самому факту, що ми зробили для них такий подарунок.
— Олено Петрівно, ви такі щедрі! — сказала вона, обіймаючи мене. — Я ніколи не забуду, що ви для нас зробили.
Я кивнула, але подумала: «Сподіваюся, ти дійсно це цінуєш».
Через рік у них з’явився син, Іванко. Я була на сьомому небі від щастя, адже онук — це така радість! Софія пішла в декрет, і я сподівалася, що материнство змінить її, зробить більш відповідальною.
Але вона, здається, більше часу проводила в салонах краси, ніж із дитиною. Тарас працював на двох роботах, щоб забезпечити сім’ю, а Софія скаржилася, що їй важко.
— Олено, я не знаю, як люди справляються, — зітхала вона, коли я приходила допомогти з Іванком. — Він весь час плаче, я не висипаюся. Мені потрібна допомога.
— Софійко, це нормально, — відповідала я, намагаючись бути терплячою. — Усі мами проходять через це. Я теж не спала ночами, коли Тарас був маленький.
— Але ви ж не працювали, правда? — різко запитала вона. — А я ще хочу повернутися до роботи, коли Іванкові буде легше.
Я здивувалася. Про яку роботу вона говорить? За весь час я не чула, щоб вона шукала вакансії чи хоча б згадувала про кар’єру. Але я промовчала, бо не хотіла псувати стосунки.
Коли Іванкові було три роки, Софія оголосила, що чекає другу дитину. Тарас був у захваті, а я. Я знову відчула тривогу. Мені здалося, що Софія просто не хоче виходити з декрету, адже ще одна дитина — це ще три роки вдома.
— Ти рада, мамо? — запитав Тарас, коли ми сиділи за вечерею.
— Звісно, синку, — відповіла я, намагаючись усміхнутися. — Діти — це благословення.
Але в душі я думала: «Чому вона не хоче брати на себе більше відповідальності?»
Коли Тараса не стало, моє життя перевернулося. Він був нашою гордістю, нашою опорою. Двоє онуків, Іванко і маленький Назарчик, залишилися без батька.
Софія одягла чорну хустку, але я не вірила, що вона сумує так, як ми. Її сльози здавалися мені награними, хоча я намагалася відганяти ці думки.
— Олено Петрівно, як мені тепер жити? — запитала вона, коли ми сиділи в її квартирі після того, як відспівали мого сина. — Я одна з двома дітьми.
— Ми допоможемо, Софійко, — відповіла я, хоча в горлі стояв клубок. — Діти — це головне. Ми не залишимо їх.
І ми з Миколою почали допомагати. Ми платили за комунальні послуги — 3000 гривень щомісяця, купували одяг для онуків, оплачували садочок — ще 5000 гривень.
Софія час від часу просила «на їжу», і ми давали ще 2000-3000 гривень. Але я помічала, що вона продовжує ходити на манікюр і фарбувати волосся, хоча казала, що ледь справляється.
— Софійко, може, тобі варто подумати про роботу? — обережно запитала я одного разу, коли вона привезла дітей до нас на вихідні.
— Олено Петрівно, ви серйозно? — вона підняла брови. — Хто сидітиме з дітьми? Вони ж маленькі, постійно хворіють. А я не можу їх залишити.
— Але ж ми з Миколою працюємо, — відповіла я. — Ми не можемо бути з ними весь час.
— То що, ви не хочете допомагати онукам? — її голос став різким. — Я думала, ви сім’я.
Ці слова мене вразили. Я завжди вважала себе хорошою бабусею, але чути, що я «не хочу допомагати», було прикро.
Через півтора року я зрозуміла, що так не може тривати. Софія почала привозити дітей до нас не на вихідні, а на кілька днів поспіль. Я думала, що вона влаштувалася на роботу, але одного разу Іванко проговорився:
— Мамі треба відпочити, — сказав він, коли я запитала, чому вони так часто у нас.
— Відпочити від чого? — здивувалася я.
— Від нас, — невинно відповів він.
Я зателефонувала своїй подрузі Марії, щоб вилити душу.
— Маріє, я більше не можу, — сказала я, тримаючи слухавку. — Вона дітей нам привозить, а сама «відпочиває». Це ж ненормально!
— Олено, заспокойся, — відповіла Марія. — Вона молода, сама з двома дітьми. Їй важко. Ти ж не хочеш, щоб онуки голодували?
— Але чому ми повинні її утримувати? — обурилася я. — Ми платимо за все, а вона навіть не думає про роботу!
— Може, вона просто не знає, як почати, — м’яко сказала Марія. — Спробуй поговорити з нею.
Я знала, що Марія права, але моє терпіння було на межі. Я вирішила поговорити з Софією напряму.
Я запросила Софію до нас на чай. Вона прийшла, як завжди, доглянута, у новій сукні. Я налила їй чаю і почала:
— Софійко, ми з Миколою хочемо поговорити про майбутнє. Дітям потрібна стабільність, і нам усім треба зрозуміти, як рухатися далі.
— Що ви маєте на увазі? — вона насторожилася.
— Ми любимо Іванка і Назара, — сказала я. — Ми будемо оплачувати садочок і купувати їм одяг. Але ми не можемо утримувати ще й тебе. Тобі треба подумати про роботу.
Вона відставила чашку і подивилася на мене так, ніби я її образила.
— Олено Петрівно, ви думаєте, мені легко? — її голос тремтів. — Я сама з двома дітьми. Хто їх догляне, якщо я піду працювати? Ви ж не можете сидіти з ними весь час.
— Але ти навіть не пробуєш, — відповіла я, намагаючись бути спокійною. — Ти привозиш їх до нас, щоб «відпочити». Це не вихід.
— Я не відпочиваю! — вигукнула вона. — Мені треба хоч трохи часу для себе, щоб не з’їхати з глузду!
— А ми з Миколою? — я підвищила голос. — Ми працюємо, платимо за все, а ти навіть не намагаєшся щось змінити!
Цього місяця ми самі оплатимо комунальні і будемо привозити харчі для онуків. Уже готові страви порційно. Я не буду годувати дорослу жінку і крапка.
Мені подруга каже, що я надто принципова, але де? Моїм онукам уже 5 і з роки. Чого їй вдома сидіти? А якби нас не було?
От правильно ж я кажу?
Головнакратинка ілюстративна.
