– Ти знову пізно, – Ірина зустріла чоловіка у передпокої. Її голос був тихий, але в ньому відчувалася втома.
– Робота, – коротко відповів Дмитро, намагаючись не дивитися їй у вічі.
– А додому ти вже повертаєшся, як на роботу. У чітко відведений час, – вона схрестив руки. – Невже ти не бачиш, що так далі не можна?
Дмитро втомлено видихнув, пройшов на кухню і налив собі склянку води.
– Іро, я працюю, стараюся для нас усіх. Щоб у нас усе було, розумієш? – Він говорив це з вдаваним спокоєм, але явно дратувався.
– Дімо, а у нас щось не так? У нас вже давно все є, але тебе постійно нема вдома. Діти тебе майже не бачать, – вона сіла навпроти, прибрала зі столу його розкидані документи. – Пам’ятаєш, ти обіцяв взяти їх у парк минулих вихідних?
– Іро, ну пробач. У мене проєкт горить, – він спробував вдати, що це не так важливо.
– Та ти з ними нічого й не робив уже кілька місяців, – тихо відповіла вона. – Ти не бачиш, як Андрій віддаляється від тебе? Ти коли востаннє питав, як у нього справи в школі?
– Андрій, Андрій, – з роздратуванням протягнув Дмитро, – що ти до мене весь час із цим? Він підліток, йому вже скоро 15, має своє життя. І взагалі, у тебе до дітей більше підходу, навіщо мені лізти?
Вона пильно подивилася на нього, ніби намагалася зрозуміти, що він справді думає.
– Дімо, а ти хочеш бути поряд з нами? Чи тобі зручніше просто приходити пізно і йти рано?
– Ір, ну що за допити? – Він подивився на неї з роздратуванням. – Я не розумію, що ти хочеш цим сказати. Адже я просто працюю.
Ірина закусила губу, опустила очі.
– Справа не тільки в роботі, – нарешті прошепотіла вона. – Ми давно один одного не бачимо, ніби поряд живемо, але так далеко один від одного.
Дмитро довго мовчав. Дивився кудись убік, потім підвівся, ніби зібрався щось сказати, але натомість просто пішов у спальню.
—
Наступного дня Ірина вирішила не порушувати цієї теми. Вона намагалася зосередитись на справах, на дітях. Увечері вона сиділа у залі з донькою, допомагаючи з уроками, коли Дмитро знову повернувся додому пізно.
– Дімо, ти де був? – спитала вона спокійним, але твердим голосом. Цього разу вона вирішила бути наполегливішою.
– Я тобі вже казав, працював, – кинув він, знімаючи куртку. – Ти що, не чуєш мене?
– Робота – це зрозуміло. Але ж можна хоча б попередити? Дітям треба знати, де їхній батько, – вона говорила повільно, не відводячи від нього погляду.
Дмитро насупився, ніби вже втомився від її запитань.
– Ір, ти справді думаєш, що мені потрібно звітувати за кожен свій крок? – Він посміхнувся, але це виглядало нещиро.
– Ні, не треба. Тільки у тому випадку, якщо у нас взагалі немає родини. Тоді можеш приходити, коли хочеш, і робити, що хочеш, вона відвернулася, збираючись піти до кімнати.
Але Дмитро взяв її за руку.
– Що це означає? Ти зараз хочеш виставити мене винним за те, що я працюю? – Він стиснув її руку трохи міцніше.
Ірина вивільнила руку, прибрала її до себе.
– Я не звинувачую тебе. Але просто подумай… чи варте це все того? – у її голосі чулися нотки розчарування.
Дмитро тільки хмикнув і пішов у ванну. Вони обоє мовчали до кінця вечора.
На вихідних Ірина зауважила, що він став ще більш відстороненим. Вони сиділи за обіднім столом із дітьми, але Дмитро майже не розмовляв. Андрій сидів, уткнувшись у телефон, і не проявляв жодного інтересу до того, що відбувається.
– Тату, а ти в неділю прийдеш на мою гру? – несподівано спитав Андрій, не дивлячись на батька.
Дмитро здивовано глянув на сина.
– Яка гра?
– Я тобі вже казав, – похмуро пробурмотів Андрій. – Футбольний матч у нас на стадіоні.
Дмитро спробував щось відповісти, але Ірина бачила, що він уже обмірковує виправдання.
– Сину, може, я пізніше прийду, у мене справи, – якомога м’якше сказав він.
– Гаразд, – коротко відповів Андрій і знову уткнувся в телефон.
Після вечері, коли діти пішли до своїх кімнат, Ірина підійшла до Дмитра.
– Ти розумієш, що втрачаєш його довіру? Він дедалі більше віддаляється.
– І що мені тепер робити, Ір? – Він стомлено потер обличчя. – Ти думаєш, мені просто так все це дається? Я намагаюся, щоб у нас було гарне життя.
– Можливо, нам потрібна не лише фінансова стабільність, а й… ти, – вона говорила м’яко, але наполегливо. – Ти давно не був просто з нами.
Дмитро знову мовчав. Слова повисли в повітрі, і тиша стала особливо обтяжливою.
– Давай поговоримо про це пізніше, – сказав він, уникаючи її погляду.
Ірина дивилася на нього і усвідомлювала, що “пізніше” могло не наступити.
Наступного дня, після безсонної ночі та довгих роздумів, Ірина зважилася на серйозну розмову. Вона розуміла, що відкладати більше не можна — інакше вони просто продовжуватимуть жити як чужі люди під одним дахом.
Увечері, коли діти розійшлися кімнатами, вона запросила Дмитра сісти за стіл.
– Дімо, нам треба поговорити. Спокійно та чесно, – почала вона, намагаючись зберігати спокійний тон.
Він важко зітхнув, але все ж таки сів навпроти. В його очах виднілася втома і небажання, але Ірина знала, що іншого моменту може і не бути.
— Я думаю, як ми до цього прийшли, — сказала вона. – Раніше ми були зовсім іншими. Я відчувала, що ми справжня команда, хоч би що трапилося. А зараз… таке відчуття, що ми у різних світах.
Дмитро мовчав. Він намагався не зустрічатися з її поглядом, роздивляючись свої руки.
– Ти розумієш, про що я говорю? – не витримала Ірина.
– Ір, я знаю, що щось не так. Але не знаю, як це змінити. У мене й так достатньо турбот на роботі. Ти ж розумієш, як усе складно?
– Звісно, я розумію. Але хоч би як було складно, сім’я не повинна бути на останньому місці. Нам і справді потрібно більше, ніж просто гроші.
– Ти кажеш так, ніби я взагалі не присутній, – Дмитро підвів голову, і в його погляді майнула образа. – Я ж працюю для нас усіх, щоб у вас було гарне життя. Хіба це не має значення?
– Має, – Ірина кивнула. – Але ми з дітьми потребуємо не тільки твоєї підтримки, але й тебе. Ілля переживає, він відчуває, що ти від нього віддаляєшся. Та й я теж… Я сумую за тобою, Дімо. За нами.
Дмитро потер обличчя руками, потім втомлено промовив:
– Я, може, теж сумую, Іро. Просто стільки всього навалилося. Ти думаєш, я не помічаю, що ми стали чужими? Помітив. Але вже не знаю, як це виправити. Всі ці розмови тільки ще більше втомлюють.
Ірина довго мовчала, обмірковуючи його слова. Вони обоє були змучені, стомлені нескінченними обов’язками та взаємними претензіями. У цей момент вона зрозуміла, що вони зайшли занадто далеко, щоб просто продовжувати вдавати, що все нормально.
– Спробуємо щось змінити, — тихо сказала вона. – Давай візьмемо паузу, просто зробимо крок назад. Може, треба спробувати знайти час для нас двох? Без дітей без роботи. Щоб згадати, навіщо ми взагалі разом.
Дмитро глянув на неї з несподіваною увагою. Ідея здавалася йому дивною і, можливо, трохи лячною, йому не хотілося цього робити, але він не міг заперечувати, що, можливо, вона мала рацію.
– Ти думаєш, це щось дасть?
– Я сподіваюся, – відповіла Ірина. – Давай хоча б спробуємо. І якщо вийде… ми зможемо знову знайти ту іскру, яку загубили.
Він кивнув, і на мить у його погляді промайнуло щось тепле, забуте.
Після цієї розмови в оселі зависла напружена, але якась нова тиша. Обоє розуміли: слова були сказані, і тепер все залежить від того, чи зможуть вони не просто говорити, а й щось робити. Рішення дати собі час і спробувати зблизитися було для них чимось на зразок останнього шансу.
За кілька днів Дмитро, сам дивуючись власній ініціативі, запропонував:
– Може, поїдемо кудись удвох? Хоча б на вихідні. Попросимо маму посидіти з дітьми. Це… щось нове для нас, правда?
Ірина мало не розплакалася від його слів — настільки давно вона не чула від нього подібних пропозицій.
– Так, давай, – відповіла вона, намагаючись не показувати хвилювання. – А куди?
Після недовгих обговорень вони обрали невеликий заміський будинок біля озера. Це місце, за словами друзів, обіцяло тишу та можливість відпочити від усіх турбот. У п’ятницю ввечері вони вирушили в дорогу. Їхали мовчки, але мовчання було не напруженим, а скоріше сповненим очікуванням.
Після приїзду їх зустрів затишний будиночок із світлими вікнами та запахом дерева. Навколо — ліс та кришталево чисте озеро. Ірина почувалася трохи дивно, ніби вона опинилася в новому місці з майже незнайомою людиною.
Наступного ранку, прокинувшись рано, Ірина вийшла на ґанок і побачила, що Дмитро вже чекає на неї з чашкою кави. Він виглядав розслабленим, ніби всі робочі турботи залишились у місті.
– Добре тут, так? – тихо спитав він, зводячи на неї очі.
– Дуже, – відповіла вона, сідаючи поряд.
Поступово вони почали розмовляти. Не про проблеми чи плани, а просто про все – про дітей, книги, про старі подорожі, які вони колись здійснили разом. Здавалося, у них знову з’явилася спільна тема, що їх пов’язує.
Вдень вони вирішили покататися човном. Ірина, сміючись, розповідала, як у дитинстві боялася води, а Дмитро, сміючись у відповідь, нагадав їй, як колись навчив її плавати на одному з морських курортів.
– Я, мабуть, уперше за довгий час почуваюся… спокійним, — несподівано зізнався Дмитро, коли вони повернулися до хати.
– Я теж, – тихо відповіла Ірина, і вони зустрілися поглядами.
Увечері Дмитро вперше за довгий час приготував вечерю. Вони сиділи біля каміна, говорили про життя та плани. І в якийсь момент Ірина зрозуміла, що давно не відчувала себе настільки рідною для нього. Вона ніби знову бачила в ньому ту людину, в яку колись закохалася.
Наступного дня вони знову гуляли, насолоджуючись простими речами – запахом хвої, шелестінням листя, голосами птахів. Дмитро розповідав їй про свої переживання на роботі, про те, як йому іноді страшно та важко. Це було одкровення, яке він тривалий час тримав при собі.
– Вибач, що я став таким закритим, – сказав він, опустивши голову. — Мені просто здавалося, що я маю справлятися сам. Що то моя відповідальність.
Ірина стиснула його руку:
– Ти не один, Дімо. Ми разом, і я готова бути поряд, навіть коли складно.
Коли вони повернулися додому після цих двох днів, здавалося, що між ними знову спалахнула іскорка, якої так давно не було. Вони обоє розуміли, що попереду ще багато роботи, але ця маленька подорож дала їм надію.
Дмитро почав частіше говорити Ірині слова подяки і частіше приділяв час дітям, а Ірина помічала, що його настрій змінюється, і він став більш відкритим. Обоє вони знали, що їхні стосунки не відновляться за один день, але тепер у них з’явилася впевненість, що разом вони зможуть пройти через будь-які труднощі, якщо йтимуть поряд і слухатимуть одне одного.
І повернувшись додому після їхньої поїздки, Дмитро справді старався. Він намагався проводити більше часу з дітьми, частіше спілкувався з Іриною, і здавалося, що їхній зв’язок відновлюється. Але всередині нього залишалася якась тривога, немовби він не до кінця завершив важливий для себе етап. Ця думка не відпускала його: наче його почуття та рішення розривали його в різні боки.
За кілька тижнів він знову зустрівся з Анною — тією самою жінкою, з якою колись у нього почався роман. Це була зустріч у справі, але Дмитро відчував, як спогади та почуття починають спливати знову, наче оживають. Анна завжди підтримувала його, давала йому відчути себе потрібним та значущим. Вона бачила в ньому те, чого Ірина, здавалося йому, давно не помічала. І ось тепер, коли він намагався повернутись у сім’ю, його раптом знову потягло до неї.
Спочатку він думав, що це просто мить перевірки, але того вечора не зміг стриматися і відправив Анні коротке повідомлення: «Ти не уявляєш, як мені зараз складно…». Її відповідь прийшла майже миттєво, і незабаром вони знову почали переписуватись, ділячись своїми переживаннями, як колись. Наче нічого не змінилося, ніби між ними був особливий зв’язок, який не міг згаснути. Він відчував, що обманює Ірину вже на зовсім іншому рівні – емоційному.
Одного вечора Ірина випадково побачила його телефон, на екрані якого висвітлилося нове повідомлення від Анни. У ньому було щось на зразок: «Ти можеш прийти до мене, якщо хочеш поговорити».
Її серце застигло. Згадавши ті місяці холодності та відстороненості Дмитра, Ірина раптом відчула, що їхня недавня мінівідпустка, їхні спільні моменти були лише ілюзією. У цей момент вона не знала, що робити. Сказати йому, що вона все бачила? Чи спробувати зберегти цей маленький вогник їхніх стосунків, знаючи, що він спілкується з іншою?
Коли Дмитро повернувся додому, Ірина мовчала, але наступного дня не витримала.
– Я бачила твоє повідомлення, – сказала вона тихо, не знаючи, як розпочати цю розмову.
Дмитро оторопів. Він не очікував, що вона дізнається, і водночас відчув дивне полегшення — ніби камінь впав з пліч.
– Я… я не знаю, що тобі сказати, Іро, – сказав , намагаючись знайти слова.
– Ти хотів зустрітися з нею? – спитала Ірина, намагаючись не дивитися йому у вічі.
– Так, – відповів він після короткої паузи. – Вона для мене була тією, хто підтримував мене, коли ми мали проблеми…
– І ти продовжуєш шукати її підтримки? Навіть після того, як ми вирішили дати собі шанс? Я з тобою розлучуся!
Його слова зачепили її глибше, ніж вона могла собі уявити. Вони стояли в кімнаті, не знаючи, що буде далі.
Дмитро дивився на Ірину і розумів: цей момент – точка неповернення. Він довго мовчав, але врешті-решт слова самі зірвалися з його губ.
– Іро, я знаю, що тебе сильно підвів, – промовив він, намагаючись стримувати голос. – Але ж я не хочу зруйнувати нашу родину. Я хочу бути поруч із вами, з дітьми. Я ще не знаю як, але я постараюся відпустити Анну. Це складно, мені було погано, а тебе не було поряд. Ми багато помилялися і інша людина стала мені ближчою. Щоправда, я не знаю, як ми дійшли до такого. Мені так шкода.
Ірина мовчки кивнула, ніби підтверджуючи, що чує його, але в її очах читалася недовіра. Вона відчувала провину і сором, водночас, світ валився прямо в цю мить, дихання не вистачало. Але Дмитро знав: щоб повернути те, що вони втратили, йому доведеться зробити важкий вибір. Він повинен був розлучитися з Анною, навіть якщо це залишало в душі чорну холодну порожнечу, розміром з прірву. Заради дітей. Бо так буде правильно. Він за сім’ю відповідає.
Наступного дня Дмитро зустрівся з Анною, вони мовчали, вони говорили, вони плакали і ніяк не могли перестати обіймати один одного. Вони мали відпустити один одного. Це було кохання, вони щиро бажали один одному бути щасливими. Але Дмитро повторював собі: «Я маю зосередитися на дітях, вони не винні». Він довго дивився на останнє відправлене повідомлення, перш ніж стер її номер зі свого телефону, відчуваючи, як усередині піднімається буря. Анна більше ніколи не напише, це було прощання двох люблячих сердець.
З кожним днем він старався бути все більше залученим до життя Ірини та дітей. Було складно, порожньо. Він намагався проводити з дітьми більше часу, виїжджав на прогулянки та допомагав із уроками. Він щиро намагався відчути любов до Ірини, нагадував собі про ті моменти, коли вона була його єдиною опорою та натхненням. Хоча переживання від втраченого зв’язку з Анною не минали, Дмитро поступово вчився переключатися на те, що в нього було зараз. Помічати добре, цінувати, знайомитися з новим життям. Він знав, що дуже багато поставлено на карту — їхня родина, діти, спільне життя, заради якого вони стільки подолали.
Минули місяці, і поступово їхнє життя почало повертатися у звичне русло. Переживання ставали стерпнішими. Ірина все ще була насторожена, але почала помічати його зусилля. Вона намагалася дати йому те, чого йому не вистачало і теж зрозуміла свої помилки. Вони пізнали один одного заново. Вона бачила, як Дмитро старається — нехай і не завжди в нього це виходило, але вона почала вірити, що він справді намагається змінити ситуацію. Вони знову розмовляли по душах, обговорювали майбутнє, плани на відпустку, розмови ставали теплішими та щирішими.
Дмитро і сам дивувався, що почав забувати Анну. Замість переживань прийшло почуття вдячності і тепла, і розуміння, що він зробив вибір заради сім’ї, заради того, щоб їхні діти росли у повноцінній, атмосфері, що любить їх, і повинен тримати дане собі слово. Тепер він дивився на Ірину як на жінку, з якою мав довгу дорогу, і усвідомлював, що їхні спільні спогади, пережиті труднощі та моменти щастя — це теж любов. Можливо, не та яскрава, раптова емоція, яку він пережив з Анною, але стабільна, зріла, що виросла із спільних років та спільних зусиль.
Вечорами він дивився, як Ірина укладає дітей спати, як вони сміються та розповідають їй свої дитячі секрети. Він розумів, що ці моменти і є те, заради чого він мав залишитися. Одного разу, спостерігаючи за нею, він усвідомив, що справді почав заново любити її, хоч і інакше, ніж раніше. Ця любов уже не була пронизана юнацькими ілюзіями, але вона була справжньою, сповненою вдячності за те, що вони залишаються разом, незважаючи на все. Це матір його дітей, його дружина.
Згодом їхні стосунки стали теплішими, довіра поступово поверталася. Дмитро знав, що зробив правильний вибір, і хоча в глибині душі пам’ять про Анну так і залишилася теплом, вдячністю і навіть питанням “а що, якби…”, він відчував, що справжнє щастя — це те, що поруч із ним, прямо зараз.
Тепер раз на місяць Дмитро та Ірина проводять 2-3 дні в поїздках у нове місце і пізнають одне одного заново, а кохання росте і стає глибшим і мудрішим. І це є щастя, їм дуже пощастило це зрозуміти.
