– Мамо, я взяв трохи грошей з твого рахунку. Ти ж не проти? – Любомир стояв на порозі, уникаючи мого погляду.
Я відчула, як щось холодне оповило мене. Взяти гроші? Мої гроші? Я глянула на нього, намагаючись прочитати в очах правду.
– Скільки? – сухо запитала я.
– Трохи. Було потрібно. Мамо, ти ж знаєш, я завжди повертаю…
Його голос лунав так само, як у дитинстві, коли він намагався виправдати розбиту мамину вазу. Але тоді це була просто ваза, а тепер – мої збереження. Те, що мало забезпечити мені спокій у старості.
Все почалося ще торік, коли я погодилася дати Любомиру доступ до свого банківського рахунку. Тоді він переконував мене, що це на моє ж благо: «Щоб ти не хвилювалася, щоб я міг тобі допомагати». Я довірилася. Зрештою, це ж мій син.
Спочатку я й не помічала нічого дивного. Рахунки оплачувалися, продукти купувалися. Але згодом я звернула увагу, що грошей на картці залишається все менше і менше. «Може, я просто більше витрачаю?» – намагалася я себе заспокоїти.
Одного дня, коли в магазині моя картка не пройшла оплату, я вирішила перевірити виписки. Очі пробігали по сумам – п’ятсот гривень у кав’ярні, дві тисячі на якусь техніку, ще три – зняті готівкою. Я не купувала нічого з цього.
Коли Любомир зайшов увечері, я чекала його на кухні. У мене вже був план – спокійно поговорити, розібратися. Але, коли я запитала його про ці витрати, він лише знизав плечима.
– То всього кілька покупок, мамо. Я ж про тебе дбаю! – сказав він, роздратовано ковтаючи чай.
– Але це мої гроші, Любомире. І я хочу знати, на що вони йдуть.
Він різко поставив чашку.
– Ти що, мені не довіряєш? Я ж не для себе, я для тебе! І взагалі, невже тобі шкода для власного сина?!
Я замовкла. Це було не вперше, коли він намагався виставити мене винною. Я хотіла відповісти, але слова застрягли в горлі. Тільки от тепер я не дозволю маніпулювати собою.
Наступного ранку я пішла до банку і відкликала його доступ до рахунку. Руки тремтіли, коли я підписувала документи. Я не знала, як він відреагує, але відчувала, що це правильне рішення.
Любомир з’явився ввечері.
– Ти закрила рахунок? – його голос був холодним.
– Так. Це мої гроші, і я маю їх контролювати, – відповіла я, дивлячись йому прямо у вічі.
– Ну і добре! Живи, як знаєш! Побачиш, що таке бути самій! – грюкнувши дверима, він пішов.
А я залишилася сидіти за столом, обпершись руками на чашку теплого чаю. Самотність? Я й так вже давно була самотня. Але тепер я хоча б відчувала, що нарешті зробила те, що правильно.
А ви коли-небудь відчували, що довіра до найдорожчих людей перетворюється на випробування? Чи варто прощати, коли тебе зраджують, навіть якщо це найближчі люди?
