Після того, як я покинула батьківський дім, я оголосила внутрішній бойкот кулінарії. Ніколи і нічого я не готувала на Новий рік, адже таким нестерпним було це свято у моєму дитинстві.
— Ти як огірок ріжеш? Ти як, копухо така, огірок ріжеш? – сичав батько голосом, що дзвенів від люті, як натягнута струна. Його обличчя, зазвичай злегка одутле, тепер налилося багрянцем, а кожна вена на шиї пульсувала від праведного гніву. – Тобі сказано – дрібно! Тобі сказано – дрібними кубиками!
Я вже плакала в цей момент. Але батька це не зупиняло.
— А це що? Це — руїна! Це — недбальство! Це — знущання над продуктом! Ну треба ж, яке ліниве! Ану геть пішла звідси! Куууууди пішла?! Повернулася і швидко все перерізала вдвічі дрібніше! Щоб кожен кубик був ідеальною крихітною геометричною фігурою!
Огірки. Кубиками. Мені було десять? Одинадцять? Ніж у моїй маленькій, тремтячій руці був схожий на холодне знаряддя тортур. Я намагалася говорити, але мій голос тремтів, як світло свічки на протязі:
— Тату, я стараюся, вони ж маленькі.
— Ти стараєшся?! — Його голос підвищувався, переходячи в пронизливий фальцет. — “Ти стараєшся? Якби ти старалася, вони були б ідеальними! Ти не стараєшся, ти просто відбуваєш повинність, як завжди! Навіщо ти взагалі підходила до столу, якщо не здатна зробити навіть елементарну річ?
Кальмари. Почистити. Їхня слизька, холодна плоть пахла морем.
— Ану, підніми руки!” — він командував. Я піднімала, демонструючи йому нігті. — Що це? Що це за чорнота під нігтями? Ти навіть не здатна помити руки перед тим, як лізти в їжу, яку їстимуть поважні люди! Яка ти неохайна!
— Я тільки-но чистила картоплю для вінегрету… — прошепотіла я.
— Мовчати! Це не виправдання! Це ознака твоєї внутрішньої, глибинної ліні!
Грейпфрути. О, ці прокляті цитрусові.
Мама стояла біля мийки, зрізаючи хвостики з креветок, і намагалася втрутитися, тихо, майже нечутно:
— Петре, може, я сама доріжу грейпфрути? Вона ще втомлена.
Батько обернувся до неї:
— О, подивіться-но! Від чого, вона пару картоплин почистила. Втомилася, ти диви. Їсти вона не втомлюється! А ти чого тут стогнеш? Ви обидві нічого не хочете робити, а тільки жерти!
Так ми проводили кожне 31 грудня. Батько любив готувати, але більше він любив ось цю садистську радість від приниження.
Нарешті, наставав той момент, коли пролунав дзвінок у двері. Батько за секунду перевтілювався, ставав галантним. Я, як поранений звір, відповзала в свою кімнату.
— Золотко, йди вмийся. І спробуй посміхнутися. — тихо просила мама.
— Мамо, я не хочу туди йти. Він… він знову буде жартувати про мій зовнішній вигляд.
— Я знаю, сонечко. Просто посидь тихенько. Пий лимонад. Це скоро скінчиться.
Після того, як я покинула батьківський дім, я оголосила внутрішній бойкот кулінарії. Ніколи. Нічого. Я жодного разу в житті не брала участі у грі “дівчата, давайте швиденько наріжемо салатики”. Слід сказати, ніхто з моїх друзів чи чоловіків жодного разу не обурився. Вони, на щастя, жили в іншому, здоровому світі.
Якось, за кілька тижнів до Нового року, коли я вже відчувала наростаючу тривогу, я розмовляла з подругою Оленою телефоном. Вона, як завжди, була енергійна і практична.
— Ти що, Злато, досі не можеш нарізати олів’є? — Олена сміялася, але її сміх був доброзичливий.
Я зітхнула у слухавку:
— Ти не розумієш, Лєно. Я просто не можу. Як тільки беру в руки ніж, у мене починають тремтіти руки. Я чую його голос, розумієш? «Стерво ліниве», «дурепа така». Я не можу ризикувати, що зроблю це «неправильно». Це як… як заборона на рівні ДНК.
— Стоп. Заборона? Злата, ти серйозно? — У її голосі зникли жарти, залишилася лише турбота. — Це просто їжа. Це просто салат. Ти маєш розуміти одну просту річ: готувати щось на свята — це ж не обов’язок. Це не є вимогою до твоєї особистості.
— Але ж усі готують… А як же ця традиція? Я відчуваю себе… поганою господинею, порожнім місцем, яке не може забезпечити святковий стіл.
— Це маячня! Це його маячня, а не твоя реальність! — Олена підвищила голос, ніби намагаючись докричатися до моєї маленької, наляканої частини. — Традиція? Традиція — це щоб усім було радісно! А якщо ти будеш пів дня різати огірки з нервовим тиком і плакати, це комусь принесе радість? Ні.
Я зітхнула з жартівливим полегшенням.
— Можна взагалі не робити цього, якщо не хочеться. Замов піцу. Купи готові салати в супермаркеті. Поїдьте в ресторан. Це ніяк не робить тебе «не такою» чи поганою господинею. Це робить тебе здоровою людиною, яка захищає свій ментальний простір. Ти не зобов’язана проходити через травму заради тарілки майонезного салату!
Я мовчала, переварюючи цю просту, але глибоку істину.
— Ти геній у своїй професії, ти допомагаєш людям. Ти чудовий друг. Микита тебе обожнює. І ти вважаєш, що твоя цінність залежить від розміру кубиків? Кинь. Просто дозволь собі цього не робити. Заради бога, дозволь!
Ця розмова стала ще однією цеглинкою в стіні, яка відокремлювала мене від минулого. Зазвичай на Новий рік я сиділа перед пакетом мандаринів, поки Микита готував. Одного разу він саме різав кріп. Я підняла голову від мандаринів:
— Микито, я не порожнє місце? Не лінива потвора? Ти мене любиш?
Він обережно відклав ніж, витер руки і сів поруч зі мною, взявши мене за обличчя.
— Послухай мене уважно. — Він говорив повільно, кожне слово було протиотрутою від отрути минулого. — Ти не порожнє місце. Ти трудоголік, ти перфекціоністка. Ти рятуєш людські долі своєю роботою.
— Але я не можу нарізати огірки…
— Ну і що? Світ не завалиться від того, що хтось інший наріже огірки. Ти не маєш бути хорошою у всьому. Я люблю тебе за те, що ти є, а не за те, що ти готуєш.
Після переїзду до Праги, я відчула, що вирвалася з-під гравітації. У мене з’явилося нове свято — Різдво, і воно не було отруєне. Різдво з напоями та імбирними пряниками, Різдво з качкою та коропом, що готувалися спокійно, як ритуал. Новий рік я неуважно прогортала. Зазвичай ми заходили до друзів, у яких, звісно, було олів’є, і я просто чекала, поки все скінчиться. І раптом, цього року. Я сиділа, спостерігаючи, як за вікном іде м’який сніг, і думала про свято. Я сама вже старша за того викликаючого огиду чоловіка у картатій сорочці. Я переросла дитячу травму.
Це я була тією жінкою, яка пекла оладки різдвяним ранком для натовпу голодних дівчаток. Це я була тією жінкою, яка заварювала хворій подрузі чай із чорною смородиною. Це я була тією жінкою, яка готувала вранці омлет для коханого чоловіка. Це я була і є та жінка, яку вранці в кав’ярні можуть запитати: “Вам як завжди, пані Злато?”
Травма нестирана. Але навколо неї можна вирости, обплітаючи її новими нервовими закінченнями, перезаписуючи поверх неї нові історії. Історій про любов. Травма нестирана, але в якийсь момент вона перестає мати над тобою владу – як не має над тобою влади жменька піску на дні пляжної сумки. Це пісок позаминулого літа.
Я набрала Микиту, який був у відрядженні.
— Привіт. Що робиш?
— Працюю. Готую річний звіт. А ти? Ти вже засіла біля мандаринів?
— Так. Але… Микито, я ось що подумала. У нас ніколи не було свого Нового року.
— Ну, ми завжди зустрічали його у друзів, все було весело…
— Ні. Я маю на увазі, що ми ніколи не готували його разом. З того, що я захочу зробити.
Запала пауза.
— Злата? Ти… ти хочеш готувати? — у його голосі була непідробна обережність.
— Не все. Але… я вперше подумала – чому б і не нарізати олів’є? Просто тому, що мені хочеться. Мені більше не страшно, розумієш? Портал зламався.
— Я розумію. — Він відповів так щиро, що в мене защеміло в серці. — Це… це неймовірно. Золото моє. Тоді я терміново вилітаю до тебе сьогодні ввечері. Я куплю докторську ковбасу, ту саму, ти пам’ятаєш? І ми наріжемо. Ідеально рівними, або кривими кубиками. Якими ти захочеш.
— Докторську ковбасу, — я посміхнулася, відчуваючи несподівану легкість. — Так. З ковбасою. Докторською. І… я постараюся, щоб кубики були дрібними, але якщо не вийде, ти ж не будеш кричати?
— Кричати? — Він розсміявся. — Я буду тебе цілувати! Ми просто відкладемо криві і наріжемо нові! Або з’їмо з кривими. Це не трагедія, навіть якщо це будуть найкривіші шматочки ковбаси на світі. Ти не знаєш, яке це щастя – чути, як ти це говориш. Головне, ми пройшли це, разом. Цього року я нарешті повернула собі Новий рік.
