– Невже вона посміє так з нами вчинити? – сумно запитала Таня у своєї мами. – Це ж несправедливо!
Марина Петрівна стомлено подивилася на дочку, обвела поглядом рідну кімнату і тихо відповіла:
– Софія має на це повне право. Будинок тепер належить їй і ми не можемо нічого зробити, окрім як зібрати речі і виїхати.
Таня закрила обличчя руками і нічого не відповіла. Вона знала, що її мама каже правду, але не хотіла вірити в те, що відбувається. Їй здавалося що це просто поганий сон.
Прибравши руки дівчина подивилася на сумне обличчя мами і їй стало її шкода, до сліз.
– Мамо! Навіщо дідусь взагалі написав заповіт? – Не вгамовувалася Таня.
– Облиш, дочко! Немає сенсу шукати пояснення його вчинку… – зітхнула Марина Петрівна, піднімаючись з софи. – Тепер уже нічого не виправиш. Треба збиратися.
Вона взяла зі столу пачку документів і почала їх акуратно складати, щоб не пом’ялися при переїзді.
Марина Петрівна з’явилась в невеликому жила селищі, де всі один одного знали і завжди віталися при зустрічі. З дитинства вона була дуже боязкою і тихою дівчинкою, яка завжди слухалася батьків. По-іншому і бути не могло, адже її маму, Тамару Миколаївну, слухався навіть її власний чоловік, Петро.
На відміну від своєї старшої сестри Софії, Марина завжди робила те, що говорила мама. Навіть вчиться пішла туди, куди направила її Тамара. Софія ж була старшою на п’ять років, вдачею була схожа на матір і тому часто з нею вступала в дискусію. Вискочивши заміж відразу після закінчення школи, старша сестра, поїхала з рідного дому аби бути подалі від Тамари Миколаївни.
Марина ж, навпаки, залишилася жити в рідній домівці: вийшла заміж за Осипа, якого не любила і подарувала йому дочку, яку мама вирішила назвати Тетяною. Тільки сімейне життя ніяк не складалося – Осип не знаходив спільної мови з тещею і врешті-решт пішов з дому.
– Наплачешся ти зі своєю матір’ю! Вона тобі життя власного не дасть, згадаєш моє слово. – сказав Осип, коли збирав речі, щоб піти з життя Марини назавжди.
Дівчина сумувала за чоловіком і не хотіла бути матір’ю-одиначкою, але робити нічого – піти від батьків з маленькою донькою було просто нікуди. Як тільки донька розлучилась, то мама не маючи під рукою зятя, узялась за доньку.
Щойно Тетянці виповнилось п’ять і Марина вже серйозно вирішила піти з дому хоч куди, як Тамара Миколаївна злягла. Не минуло і місяця, як жінки не стало. Дивно, але особливо ніхто не сумував. Батько Марини вже через два місяці жив з іншою жінкою, а сама Марина залишилась господинею у батьківському домі.
А через два роки, у Петра знайшли недугу. Чого тільки не робили його дочки, Марина і Софія, щоб допомогти батькові – все виявилося марно. Дуже скоро його не стало. Марина дуже переживала втрату і навіть не уявляла, що найважче ще попереду.
Коли прийшов час вступати в спадок, жінка дізналася, що батько склав заповіт. Залишив будинок, в якому Марина провела все своє життя, лиш Софії. А Марину навіть не згадав, ніби її й не існувало. Жінка була вражена, вона не уявляла чому батько так повівся з нею і з Танечкою. В один момент вони залишилися без даху над головою
Після того як оголосили заповіт, Марина вирішила поговорити з Софією. Вона приїхала в сусіднє село, де жила сестра. Трохи повагавшись, Марина почала не просту розмову:
– Сонь, я не розумію чому батько залишив будинок повністю тобі. Може, він помилився? – обережно запитала Марина.
– З чого це? Я старша дочка, а значить будинок повинен бути мій! – спокійно відповіла сестра.
– Але, батьки побудували для твоєї сім’ї новий будинок, а мені пообіцяли залишити наш, старий. Хіба ти забула?
Софія скривилася і зверхньо подивилася на сестру.
– Ти жартуєш? Вони тобі нічого не були винні! Раз батько заповів будинок мені, значить так треба. – процідила Софія. – Я будинок планую продати, тому прошу звільнити його.
Марина не знала що відповісти. Такого, від рідної сестри, вона ніяк не очікувала.
– Але куди я піду? У мене немає грошей, дочка ще школу не закінчила навіть… – зі сльозами на очах сказала вона.
– Це не мої справи! – відмахнулася Софія. – У тебе своя сім’я, а у мене своя. Між іншим, гроші мені потрібні не менше твого. А до мене за милостинею не ходи. Не відчиню. Мушу йти. Бувай
Жінці нічого не залишалося, крім як розповісти про те, що трапилося Тані і почати збирати речі.
– Мам, але куди ми поїдемо? – плакала дівчинка. – У мене тут друзі…
– Не плач, люба! – заспокоювала її Марина. – До мене сьогодні підійшла Наталія Іванівна, наш фельдшер, і покликала нас до себе. Вона живе одна і не вже не може обійти свою господарку. Грошей за проживання не візьме, просила лише допомогти з городом і худобою.
Минуло два тижні після того як Марина з дочкою покинули рідний будинок і влаштувалися у Наталії Іванівни. Жінка була до них дуже добра і багато розпитувала Марину про батька. В один з вечорів, коли Таня пішла в гості до подружки, Наталя завела дивну розмова.
– Мені потрібно поговорити з тобою про твої батьків. – сказала вона відклавши в сторону в’язання.
Марина дуже здивувалася і сіла поруч. Вона й гадки не мала, що через пів години її життя зміниться назавжди.
– Твій батько, Петро, тобі не рідний, – почала Наталя, уважно спостерігаючи за реакцією Марини. – Тамара, будучи заміжньою, зв’язалася з одруженим чоловіком і пронесла. Коли Петро дізнався про це, він мало не пішов з сім’ї, але потім пошкодував Софію і вирішив прийняти дитину як рідну. Тобто тебе…
Марина схопилася на ноги і не ходила, забігала кімнатою.
– Це правда. І Софія про це знає.
Марина остовпіла просто. Тепер їй все стало зрозуміло. Ось чому сестрі було усе одно. Ось чому батько залишив її без спадку!
– Господи… Але хто ж мій рідний батько? Ти знаєш? – прошепотіла ошелешена новиною Марина.
– Золотарьов Іван, царство йому небесне. Мій батько.
Жінка важко дихаючи подивилася на Наталю. Вона не могла зрозуміти, правда це чи якась злий жарт. В цей час Наталія Іванівна дістала з шухляди комода старий конверт і простягла його Марині.
– Ось, прочитай. Цей лист від Тамари, твоєї мами, моєму батька, Івану.
Марина взяла тремтячими руками конверт і дістала старий лист. Це було прощальне послання для Івана, в якому Тамара просила забути про неї назавжди. Вона твердила, що Петро прийме дитину як свою, тому їм більше краще не зустрічатися.
Читаючи лист Марина, поглянула на жінку, що сиділа поруч, ніби бачила її вперше. Наталя була старшою від Марини на двадцять років, але на диво схожа на неї. Як же вона раніше цього не помічала.
– Коли Тамара закрутила роман з моїм батьком, їй було тридцять, а йому сорок п’ять. Мені ж в той рік виповнилося дев’ятнадцять. – сказала Наталія ніби прочитавши її думки і додала. – Я твоя сестра.
– Але чому ти мовчала стільки років?
– Як я могла сказати? Тоді ти дізналася б що живеш з не рідним батьком! Та й тато просив мене зберігати все в таємниці. Я не хотіла нічого говорити, але дізнавшись як вчинила з вами Софія, більше не могла мовчати! Живіть у мене – ви для мене найближчі люди. – посміхнулася Наталя.
Марина заплакала і обійняла сестру. Наталя була самотньою жінкою у якої на цьому світі нікого не залишилось. Тетянку вона полюбила і не називала її інакше, як донечкою. Маринку ж кликала “Сонечком”. Коли Таня вийшла заміж, Наталя дуже просила і її і її чоловіка привозити онуків частіше, адже життя не уявляє без них.
— Як же добре, що ви у мене є. – повторювала часто Наталя, – От що б я сама робила… А так щодня свято. Щодня прокидатись хочеться, є для кого жити і життю радіти. Спасибі Мариночко що ви є у моєму житті.
А Маринка сльози втирала, обіймала сестру і дякувала свого батька і Всевишнього, за такий подарунок долі.
Автор не вказаний.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
