Після того, як не стало тата, ми взялись з братом за спадщину. Я до останнього не знала, що ніякого заповіту немає, тому ця стара, пожовкла записка з його піджака мене неабияк здивувала. – Віко, тато завжди казав, що я головний спадкоємець. Ось, тут цим словам і підтвердження, – наголосив брат простягаючи клаптик паперу. Весь бізнес мав отримати Данило, а я лиш копійчану грошову компенсацію

Після того, як не стало тата, ми взялись з братом за спадщину. Я до останнього не знала, що ніякого заповіту немає, тому ця стара, пожовкла записка з його піджака мене неабияк здивувала. – Віко, тато завжди казав, що я головний спадкоємець. Ось, тут цим словам і підтвердження, – наголосив брат простягаючи клаптик паперу. Весь бізнес мав отримати Данило, а я лиш копійчану грошову компенсацію

Для батька я завжди була менш “важливою” дитиною, бо не народилася сином. Навіть після його відходу я відчула, що брат має більшу вагу.

— Ти взагалі розумієш, про що говориш? — мій голос тремтів від напруги. — Він мій батько! Я маю таке ж право бути тут і знати, як ти!

— Право? — Данило лише посміхнувся, і ця посмішка була колючіша за будь-яке слово. — Ти забуваєш, Вікторіє, що він до останнього подиху мріяв про сина, про мене. Ти була… бонусом.

— Бонусом? Ти це серйозно? А спадщина? Я його дочка!

— Юридично так, — Данило знизав плечима. — Але ти знаєш, кого він цінував, кому довіряв. І якби ти була тут частіше, може, і знала б, де він зберігав важливі папери. А оскільки ти не знаєш, краще відійди. Я сам усе вирішу.

Я завжди знала, що для тата, Василя Петровича, я була, скажімо так, “не тим” подарунком долі. Він був людиною старої закалки, переконаний, що родовід і статки має продовжувати тільки чоловік. Коли у віці тридцяти років мама, Світлана Олексіївна, народила мене, Вікторію, тато, хоча й приніс мамі гарний букет ромашок, але погляд його був трохи відсутній, ніби він дивився крізь мене, шукаючи когось іншого.

За п’ять років народився Данило. І от тоді я побачила справжнє щастя в його очах. Він світився. Сім’я нарешті була “повною” — у нього був спадкоємець.

Наше дитинство минуло в маленькому містечку. Невеличке, але затишне, і тато завжди повторював, що Данило, як майбутній господар, повинен знати кожен його куточок, а я… Я мала гарно вчитися, щоб “вдало вийти заміж”.

Це не було відкритим зневажливим ставленням, але воно відчувалося в дрібницях. Коли Данило отримував високу оцінку з математики, тато казав: “Молодець, синку! Справжній чоловік має мислити логічно”. Коли я отримувала відмінну оцінку з мови та літератури: “Добре, доню. Дівчатам це корисно для ерудиції”. Коли Данилові купували новий модний велосипед на тринадцятиріччя, мені на моє тринадцятиріччя подарували дорогу, але нудну енциклопедію.

Мої спроби пробитися до його серця через “чоловічі” справи завжди оберталися провалом.

Одного разу, коли мені було п’ятнадцять, тато ремонтував старий “Жигуль” у гаражі. Я підійшла і запитала:

— Тату, можна я подам тобі інструменти? Я вмію відрізняти ключі.

Він подивився на мене, ніби я запропонувала йому летіти на Місяць.

— Віко, не вигадуй. Ти вся забруднишся. Іди краще мамі допоможи на кухні. Це не твоя справа.

— Але ж я хочу…

— Я сказав, іди. У мене тут важлива робота.

Данилові ж він із десяти років довіряв тримати гайкові ключі і вчив його лагодити. “Ось, синку, запам’ятай. Чоловік мусить уміти це робити сам”, — казав він, навіть не помічаючи, як я стою поруч і слухаю, затамувавши подих.

Коли я вступила до університету в столиці, тато радів, але його радість була з присмаком полегшення.

— Добре, — сказав він, — тепер ти знайдеш собі гідного чоловіка і житимеш у великому місті. Данило лишиться тут, біля землі. Він продовжить нашу справу.

Він навіть не запитав, чи хочу я “продовжувати справу”. Я, до речі, мріяла про свою маленьку студію дизайну.

Я намагалася дзвонити йому щотижня. Розповідала про свої успіхи.

— Я здала сесію на “відмінно”!

— Чудово. А Данило у нас поїхав на курси підвищення кваліфікації. Уявляєш, який він молодець?

Роки йшли. Я вийшла заміж за Кирила, хорошого, уважного чоловіка, народила доньку Лесю. Ми жили в столиці, але намагалися приїжджати у Вишневе принаймні раз на місяць.

Данило нікуди не поїхав. Він працював із татом, допомагав на невеликому сімейному підприємстві, купив будинок неподалік. Він став улюбленим сином, його життя — еталоном.

Тато поступово старішав. Його серце почало давати збої. Останні два роки він хворів. Я приїжджала, допомагала мамі, купувала ліки. Данило теж допомагав, але, як він сам казав, “по чоловічій лінії” — вирішував фінансові та юридичні питання.

І ось, три тижні тому, тата не стало. Це було дуже несподівано, хоча недуга вже давно висіла над ним.

Після похорону настав час, коли треба було вирішувати, що робити з будинком, сімейним бізнесом і заощадженнями. Тато завжди казав, що поділить усе порівну.

Ми з Данилом зустрілися в будинку батьків. Мама була занадто розгублена і спустошена, щоб брати участь у розмовах.

— Віко, — почав Данило, сидячи на татовому старому шкіряному кріслі. — Я тут усе переглянув. Тато, як ти знаєш, не дуже любив нотаріусів. Заповіту немає. Але… — він дістав із внутрішньої кишені старий, пожовклий аркуш паперу. — Ми знайшли це в його сейфі. Це така… його остання воля, написана від руки.

Я взяла папір. Тремтячим почерком тато написав, що бажає, щоб Данило, “мій син і продовжувач роду”, отримав у власність будинок та повний контроль над бізнесом. Про мене була одна фраза: “Доньці Вікторії залишити суму X як допомогу”. Сума була смішна. Близько однієї десятої від вартості всього майна.

— Це що, жарт? — я відчула, як обличчя наливається жаром.

— Ти бачиш підпис? Це він, — Данило був абсолютно спокійний. — Це не юридичний документ, Віко, але це його воля. Його слово. Я вважаю, що ми повинні його поважати.

— Але ми ж домовилися про розділ порівну!

— Ми домовилися. А він вирішив інакше. Він завжди хотів, щоб бізнес залишився в “міцних чоловічих руках”.

— А я? Я ж його дитина! Я допомагала, приїжджала! — мені було боляче, як ніколи. Біль від відходу тата змішався з гіркотою від його останньої “оцінки” мого життя.

Це було боляче, тому що він говорив не просто слова, а транслював татові багаторічні переконання: “Ти була… бонусом”.

Я звернулася до юриста, Кирила. Він пояснив, що цей аркуш — просто папір, не заповіт. За законом усе має ділитися порівну між мною, Данилом і мамою. Але це означало судитися. Судитися з братом, з яким ми разом гралися в пісочниці, який колись заступався за мене перед вуличними хлопцями. Судитися за те, щоб довести, що ти не “бонус”, а повноцінна дочка.

Я поїхала до мами через тиждень. Вона сиділа на кухні, дивилася у вікно.

— Мамо, — сказала я тихо, — що мені робити?

— Ох, Віко, — вона втомлено зітхнула. — Твій тато був… дуже впертим чоловіком. Він ніколи не приховував, що Данило для нього — світло в кінці тунелю.

— Але він любив мене? Хоч трохи?

— Звісно, любив! — вона швидко повернулася до мене. — Але своєю… особливою любов’ю. Він вважав, що для дівчини головне — гарний чоловік, а для хлопця — “земля і діло”. Не ображайся на нього. Він такий.

— Не ображатися? Він мене просто викреслив!

— Він хотів, щоб у Данила все було “солідно”. А тобі він хотів дати просто… на “жіночі потреби”. Так він думав.

Я сиділа мовчки. Вся ця ситуація оголила стару рану. Тато був тут, у кожній кімнаті, у кожному його рішенні, що досі впливало на моє життя.

Я могла б подати до суду і, швидше за все, виграти. Але чи варта ця юридична перемога ціни, яку доведеться заплатити? Вона зруйнує мої стосунки з братом, з мамою. Вона перетворить моє життя на постійну битву за визнання, якого я не отримала за його життя. А можливо, це саме те, чого він очікував — щоб я сама відмовилася і підтвердила своє “бонусне” становище.

Кирило каже, що я маю боротися за справедливість. Він знає, як це для мене важливо. Мама просить мене “не робити скандалу”. Данило мовчить, але його мовчання дуже гучне.

Я дивлюся на старий будинок, на нашу маленьку Лесю, яка, на щастя, ніколи не відчує такого поділу. І думаю про те, що важливіше: довести своє право чи зберегти внутрішній спокій і родину, яка в мене залишилася?

А ви як вважаєте? Що б ви обрали на моєму місці: боротьбу за законну частку, щоб відчути свою гідність, чи мир і відмову, щоб зберегти родинні зв’язки?

You cannot copy content of this page