Після того, як мій батько дуже голосно посперечався зі сватами, теща заборонила Світлані приходити до моїх батьків навіть на великі родинні свята. Зазвичай я їздив до своїх рідних сам, або ж брав із собою нашого сина. Проте теща вважала, що має право з’являтися на нашому порозі без жодного попередження і в будь-яку хвилину контролювати наше життя.
Після одного з таких несподіваних візитів і чергових звинувачень я не витримав і поїхав на заробітки до Польщі. Сім місяців моя Світлана протрималася, а потім подала на розлучення. А вчора я зідзвонився з сином, і він розповів дещо таке, що змусило мене задуматися.
Мені не довелося далеко шукати свою долю, моя майбутня дружина вчилася зі мною в одній школі, тільки в паралельному класі.
— Ти знову лежиш? — голос тещі, Ганни Іванівни, пролунав у коридорі, наче грім серед ясного неба. — А моя дитина на роботі, спину гне, щоб тебе прогодувати!
Я підхопився з дивана, хоча тільки п’ятнадцять хвилин тому прийшов з нічної зміни. Очі злипалися, тіло нило від втоми, адже розвантажувати вагони — справа не з легких.
— Ганно Іванівно, я ж тільки прийшов, — спробував я пояснити спокійно, хоча всередині все кипіло. — Я всю ніч працював. Світлана знає.
— Працював він! — теща зайшла до кімнати, розглядаючи мене, наче якусь комаху. — Знаю я твою роботу. Копійки приносиш, а гонору — на мільйон. Подивися на сусідського Петра, машину нову купив, жінку на море повіз. А ти? Тільки й знаєш, що спати та їсти.
— Я заробляю чесно, — відповів я, намагаючись не підвищувати голос, щоб не будити сина, який спав у сусідній кімнаті. — І на продукти даю, і за квартиру плачу.
— Платиш ти… — вона зневажливо махнула рукою. — Якби не моя Світлана, ти б уже давно під парканом валявся. Ти їй життя псуєш, Миколо. Ти тягнеш її на дно.
У цей момент у дверях з’явилася Світлана. Вона повернулася раніше, ніж зазвичай, і виглядала втомленою. Я сподівався, що вона захистить мене, скаже матері, що я працюю на двох роботах, що ми намагаємося.
— Свєто, скажи їй, — попросив я.
Світлана мовчки зняла пальто, подивилася на мене, потім на матір.
— Мамо, не починай, прошу, — тихо сказала вона, але навіть не глянула в мій бік. — Я просто хочу чаю.
— От бачиш! — тріумфувала теща. — Навіть жінка тебе бачити не хоче…
Це був той самий момент, коли я зрозумів, що далі так тривати не може. Це була та точка кипіння, після якої люди або ламаються, або приймають кардинальні рішення. Але до цього ми йшли довго.
Ми з Світланою знали одне одного, здається, все життя. У школі ми просто віталися, а ближче познайомилися вже після випускного, на зустрічі однокласників. Вона тоді була неймовірна: довге русяве волосся, блакитні очі, усмішка, яка змушувала забути про все на світі.
Світлана тоді вчилася в педагогічному, мріяла вчити дітей молодших класів. Я ж пішов шляхом батька і працював автомеханіком на великій СТО. Руки в мене росли з правильного місця, тож без роботи я не сидів.
Ми одружилися доволі швидко. Нами керували сильні почуття, ми не уявляли дня одне без одного. Хотілося прокидатися разом, будувати спільний побут. Наші батьки на той час чудово спілкувалися. Моя мама і Ганна Іванівна навіть разом вибирали ресторан для весілля, обговорювали меню, сміялися. Здавалося, це ідеальний союз двох родин.
Через два роки у нас народився син, Денис. Світлана тоді вже працювала в школі, але пішла в декрет. Ми були щасливі. Грошей вистачало, мої батьки допомагали, та й теща з тестем не стояли осторонь.
Спільними зусиллями батьків ми купили двокімнатну квартиру. Мої продали дачу, яку вже не мали сили обробляти, а батьки Світлани дали накопичення, які тримали на «чорний день». Ми зробили ремонт, облаштували дитячу. Я сам робив меблі, бо вмів працювати з деревом. Ми жили, як у казці.
А потім сталася та безглузда ситуація на дні народження мого батька. Зібралися всі: ми, свати, хрещені. Розмова зайшла за політику та земельні питання. Тесть, чоловік Ганни Іванівни, мав різку вдачу і сказав щось неприємне про мого батька. Тато не стерпів. Слово за слово — і вечір був зіпсований. Вони не кричали на весь район, ні, просто наговорили одне одному колючих слів і розійшлися холодними ворогами.
З того дня Ганна Іванівна наче з ланцюга зірвалася. Вона вирішила, що я відповідальний за слова свого батька.
— Твій батько — невихований, — повторювала вона при кожній зустрічі. — І ти такий самий будеш, яблуко від яблуні недалеко падає.
Спочатку Світлана намагалася бути буфером. Вона їздила до моїх батьків, коли її мами не було поруч, передавала вітання. Але теща взяла її в оборот. Вона почала маніпулювати здоров’ям, казала, що в неї піднімається тиск, коли вона дізнається, що дочка спілкується з «тими людьми».
Згодом теща поставила ультиматум: якщо Світлана переступить поріг будинку моїх батьків, вона, Ганна Іванівна, перестане з нею розмовляти. І Світлана скорилася. Вона була м’якою, не вміла протистояти матері.
Я їздив до своїх сам. Батьки дуже сумували за онуком, але розуміли ситуацію і не хотіли робити гірше.
— Сину, ти головне сім’ю бережи, — казала мені мама, витираючи сльози. — Ми потерпимо, головне, щоб у вас із Свєтою все добре було.
Але добре не було. СТО, де я працював, закрили через банкрутство власника. Я опинився на вулиці в той момент, коли ціни росли як на дріжджах. Я не цурався роботи: пішов на будівництво, потім таксував, брав нічні зміни вантажником. Але стабільності не було.
Світлана, яка вже вийшла з декрету, почала дорікати. Не зі зла, ні. Я бачив, що це слова її матері.
— Миколо, нам треба платити за гурток Дениса.
— Миколо, мені соромно ходити в старому пальті.
Я старався. Я спав по чотири години на добу. Але теща приходила все частіше. Вона мала свої ключі, які Світлана дала їй «про всяк випадок». Ганна Іванівна приходила, коли нас не було, перевіряла холодильник, переставляла речі, а коли ми були вдома — починала свої вистави.
— Подивися на цю квартиру! — кричала вона. — Це ж хлів! А все чому? Бо господаря немає!
Після тієї сцени, коли вона назвала мене нікчемою, а Світлана промовчала, я вирішив, що треба щось змінювати кардинально. Друг запропонував поїхати в Польщу, на завод автозапчастин. Обіцяли гарну зарплату, житло.
— Свєто, я поїду, — сказав я дружині ввечері. — Зароблю грошей, ми відкладемо, може, машину змінимо. А головне — не будемо залежати від допомоги твоїх батьків. Може, тоді твоя мама заспокоїться.
Світлана плакала, не хотіла відпускати, але погодилася, що це вихід.
Перші місяці за кордоном були важкими. Я працював по дванадцять годин, жив у кімнаті з трьома іншими чоловіками. Економив на всьому, їв найдешевші продукти, аби більше відправити додому. Кожен переказ грошей супроводжував повідомленням: «Люблю вас, це для тебе і Дениса».
Ми зідзвонювалися щовечора. Але з часом розмови ставали коротшими. Світлана відповідала сухо, часто казала, що втомлена або зайнята.
— Мама каже, що ти там собі інше життя влаштував, — якось сказала вона.
— Яке життя, Світлано? — обурився я. — Я з заводу в гуртожиток і назад. Я тут заради вас!
— Ну не знаю… Люди різне говорять. Мама зустріла знайому, чий син теж там, то він каже, що чоловіки там часто заводять собі нові сім’ї.
Ганна Іванівна капала їй на мізки щодня. Вода камінь точить. А Світлана була податливою глиною в руках матері.
Через сім місяців я отримав повідомлення. Не дзвінок, а просто повідомлення у месенджер. «Нам треба розлучитися. Я подала заяву. Ти мені зраджуєш, я знаю».
Я дзвонив, писав, намагався пояснити, що це абсурд, що я люблю тільки її. Але вона заблокувала мене всюди. Через спільних знайомих я дізнався, що теща переконала її, наче бачила мої фото з якоюсь жінкою. Це була повна вигадка, брехня чистої води.
Я не міг кинути роботу і повернутися, бо контракт передбачав великі штрафи за розірвання. Та й куди повертатися? В порожню квартиру, де мене вважають зрадником?
Суд розвів нас швидко. Я навіть не був присутній.
А потім сталося найгірше. Мені подзвонила сестра і сказала, що батька не стало. Серце не витримало. Він дуже переймався через мій розрив із Світланою, через те, що не бачить онука.
Я прилетів на похорон. Було багато людей, батько був шанованою людиною. Я шукав очима Світлану. Сподівався, що вона прийде підтримати, що забуде образи в такий момент. Адже батько любив її як доньку, ніколи поганого слова не сказав.
Її не було.
Потім я дізнався, що Ганна Іванівна заборонила їй іти.
— Нема чого тобі там робити, — сказала вона. — Це чужі люди. Ти вже розлучена.
Дениса теж не пустили. Це боліло найбільше. Батько так любив онука, а онук навіть не зміг попрощатися.
Я не став залишатися в місті. Все нагадувало про минуле щастя, яке розбилося на друзки. Я продав свою частку в квартирі батьків (мама наполягла, щоб я мав якісь гроші) і поїхав далі, цього разу в Німеччину.
Минуло чотири роки. Я працюю водієм на великій фірмі, маю стабільний дохід. Допомагаю мамі, яка залишилася сама. З жінками у мене не складається — занадто глибока діра залишилася після Світлани.
З Денисом я спілкуюся постійно. Купив йому гарний телефон, ноутбук для навчання. Ми говоримо по відеозв’язку, коли тещі немає вдома. Син вже дорослий, йому тринадцять, він все розуміє.
Вчора ми з ним довго говорили. Він розповідав про школу, про футбол. А потім раптом замовк і тихо сказав:
— Тату, мама часто плаче.
— Чому? — запитав я, відчуваючи, як стискається серце.
— Вона сама. У неї нікого немає. Бабуся всіх відганяє. Каже, що всі чоловіки — негідники. А мама ввечері переглядає старі фотоальбоми, де ми всі разом.
Я мовчав.
— Тату, — продовжив Денис, — бабуся досі злиться на дідуся, хоч його вже й нема. Вона каже, що ти винен у всьому. Але мама… Мені здається, вона шкодує. Вона ніколи не викидала твої подарунки.
Ці слова перевернули все в моїй душі. Я думав, що перегорів, що забув. Але, почувши про те, що Світлана плаче над нашими фото, я зрозумів, що почуття нікуди не зникли. Вони просто заховалися глибоко під шаром образи та болю.
Я сиджу зараз у своїй орендованій квартирі в Мюнхені. За вікном дощ, сіро і похмуро. Я думаю про Світлану. Про те, як вона дозволила матері зруйнувати наше життя. Про те, що вона не прийшла до батька. Це важко пробачити. Дуже важко.
Але є Денис. Є наша спільна історія. І є жінка, яку я, попри все, досі кохаю.
Проте є і Ганна Іванівна, яка нікуди не ділася. Вона все ще там, все ще керує життям доньки, все ще ненавидить мене і мою родину. Якщо я спробую повернутися, чи не стане це повторенням пройденого? Чи зможе Світлана цього разу стати на мій бік, чи знову сховається за спину матері при першому ж конфлікті?
Син каже, що шанс є. Але я боюся. Боюся знову повірити і знову бути викинутим з їхнього життя, як непотрібна річ. Боюся знову почути ті страшні слова звинувачень, яких я не заслужив.
Я дивлюся на телефон. У списку контактів номер Світлани, який я не видаляв усі ці роки, хоч і не дзвонив. Один дзвінок може змінити все. Або остаточно…
Як мені вчинити? Чи варто спробувати відновити сім’ю заради сина і колишнього кохання, знаючи, що теща зробить усе, щоб нам завадити? Чи краще залишити все як є, жити спокійним життям і не ворушити старе, дозволивши кожному йти своєю дорогою? Що б ви зробили на моєму місці?
