— Після того походу в магазин я зрозуміла: це кінець, — з сумом мовила я подрузі.
У під’їзді було напівтемно. Ліфт уже кілька днів не працював, і мені належало пішки підніматися на сьомий поверх. Іншого разу я б ще поворчала, важко зітхнула, але сьогодні ця сходова клітка здавалася мені мало не порятунком — кілька зайвих хвилин, щоб зібратися з думками перед тим, як зайти до квартири, де все нагадувало про вчорашнє.
На майданчику четвертого поверху я зупинилася, аби перевести дух. Думки знову і знову повертали мене до вчорашнього дня. Телефонний дзвінок, голос сина, звичайне прохання:
— Мамо, ми з Кирилом їдемо до супермаркету, поїдеш з нами? Мені самому з дитиною незручно.
І моє автоматичне:
— Звісно, — так, як завжди останні п’ять років.
Хто б міг подумати, що саме ця поїздка, така буденна, змінить усе моє життя?
На сьомому поверсі я дістала ключі з сумки. Двері відчинилися зі знайомим скрипом. Тиша. Квартира зустріла мене прохолодою й запахом ранкової випічки — єдиною радістю останніх тижнів. Я скинула туфлі й пішла на кухню. Зробила те, що роблю завжди, коли на душі важко: поставила чайник.
Притулившись до холодного підвіконня, я вдивлялася у сіре листопадове небо. Краплі недавнього дощу стікали по склу, зливаючись у химерні візерунки. Ніби сама природа віддзеркалювала мій внутрішній стан — сирий, сірий, із рідкісними проблисками надії.
Я знову подумки повернулася до того супермаркету. Яскраве світло, музика, гомін. Андрій, мій син, уважно вибирає продукти, тримаючи за руку п’ятирічного Кирила. Онук смикає його за рукав, просить цукерку, а Андрій не відриваючись від телефона каже:
— Спитай у бабусі.
Кирило повертається до мене, його очі світяться очікуванням. Звісно, я купую йому цукерку. Я завжди купую йому те, що він хоче. Не тому, що хочу розбестити, а тому, що не можу змиритися з думкою, що хтось, кого я люблю, у чомусь потребує. Особливо коли Андрій так легко знімає з себе відповідальність і передає її мені.
Чайник закипів, вирвавши мене з роздумів. Я залила заварку й вдихнула знайомий аромат. Та думки знову понесли мене назад, у вчорашній день.
Ми підійшли до каси. Візок повний. Андрій далі щось читає в телефоні, усміхається сам до себе — мабуть, знову пише хтось із колег. Кирило крутиться біля полиці з шоколадками. Касирка пробиває товар, монотонно озвучує суму.
І тут я розумію, що забула гаманець. Звичайна ситуація, з ким не буває.
— Андрію, я забула гаманець, — кажу спокійно, думаючи, що син просто дістане свою картку.
Але він підводить на мене очі з якимось дивним виразом — ніби я перервала важливу нараду, а не допомагаю йому у звичайній поїздці до магазину з його ж дитиною…
— І що мені тепер робити? — запитав він з роздратуванням, ніби я навмисне поставила його в незручне становище.
Касирка терпляче чекала. Люди в черзі почали перемовлятися. А я стояла, не в силах повірити, що це каже мій рідний син. Не: «Не хвилюйся, мамо, я розрахуюсь», не: «Буває, зараз усе владнаємо», а саме: «Що мені тепер робити?»
У той момент всередині щось обірвалося. Наче луснула остання ниточка, що тримала мене в ролі, яку я грала останні роки — ролі вічно доступної, всепрощаючої матері, яка нічого не просить і завжди поруч.
— Скасуйте, будь ласка, — звернулась я до касирки, навіть не глянувши на сина. І вийшла з магазину, залишивши його самого з цим питанням.
Надворі було холодно, але це не пронизливий вітер змушував мене тремтіти, а відчуття порожнечі між мною та Андрієм. Порожнечі, яка роками зростала, але яку я вперто намагалася не помічати.
Я зробила ковток чаю. Він був гарячим і трохи гіркуватим — я забула додати цукор. Але та гіркота здавалася доречною.
За вікном уже стемніло. Листопадові вечори темніють рано, і ця темрява ніби тільки підкреслює важкі думки. Я ввімкнула настільну лампу, кімната наповнилася м’яким світлом. На стіні лягли розмиті тіні — мої силуети, тіні від меблів. І раптом мені здалося, що саме так виглядало моє життя останні роки — розмите, невиразне, як життя в тіні чужих потреб і сподівань.
У голові знову пролунав голос Андрія:
— Ну чого ти одразу образилася? — кинув він мені услід, коли наздогнав біля машини.
Наче моя реакція була примхою. Я тоді промовчала. Просто сіла в авто, пристебнула пасок і всю дорогу дивилася у вікно.
А вдома, коли Кирило вже спав, Андрій знову підійшов:
— Мамо, ти ж завтра посидиш із Кирилом? У мене важлива зустріч.
І це не було прохання. Це було твердження — так впевнено він чекав на мою згоду.
І вперше за п’ять років я відповіла:
— Ні.
Просто «ні» — без пояснень і виправдань.
Андрій ніби застиг — не вірив своїм вухам. Потім заговорив швидко, уривчасто, перераховуючи всі причини, чому я мусила погодитись: важлива зустріч, кар’єра, усе вже домовлено, нема кому більше. Але з кожним його словом я чіткіше розуміла: він не просить — він вимагає. Вважає мою допомогу не подарунком, а своїм правом. Лише тому, що я — його мати.
Я поставила чашку й підійшла до книжкової полиці. Пальці ковзнули по корінцях, зупинилися на старому фотоальбомі в потертій обкладинці. Повільно відкрила його — пожовклі сторінки пахли пилом і спогадами.
На одній зі світлин — ми вчетверо: я з втомленою усмішкою, Андрій — гордий і розгублений, Марина — бліда, але щаслива, і маленький Кирило, загорнутий у блакитну ковдру.
Фото з пологового. Білі стіни, троянди у пластиковій пляшці, незграбні пози. Але в очах — стільки надії. Здавалося, попереду дорога в нове, світле життя.
Куди вона нас привела?
Через рік Марина просто зникла. Зібрала речі, залишила записку:
«Я не створена для материнства».
А я… я кинула все. Взяла відпустку на роботі, потім перейшла на пів ставки. «Тимчасово», — казала собі. Замінила Кирилові матір. Але це «тимчасово» триває вже п’ятий рік.
Перегорнула сторінку. Ось ми з Кирилом у парку — він робить перші кроки. Ось — перший день у садочку. А де Андрій? За кадром. Завжди за кадром. Або в телефоні.
Спогади підкидали нові й нові епізоди. Як він «забув» мій день народження, а потім приніс букет із найближчого кіоску, навіть не знявши цінник. Як щоразу, коли я наважувалась сказати про втому, він кидав:
— Ти ж мама, ти зрозумієш.
Я закрила альбом і рішуче поставила його на полицю. Досить жити минулим. Пора думати про майбутнє. Про моє майбутнє.
Наступного ранку, прийшовши на роботу, я прямою ходою пішла до директорки. Ще вчора я б ніколи не наважилась. Але події в магазині зняли з мене всі невидимі пута.
— Людмило Сергіївно, можна до вас? — постукала я в напіввідчинені двері.
— Звісно, Лідіє Павлівно, заходьте, — вона підняла очі від паперів і усміхнулась.
— Я хотіла дізнатися про програму обміну викладачами. Ще не пізно подати заявку?
Її брови поповзли догори:
— Ви хочете поїхати? До Вірменії на три місяці?
Я кивнула, сама дивуючись своїй впевненості.
— А як же онук? Ви ж завжди…
— У хлопчика є батько, — відповіла я твердо. І ще раз повторила подумки, як мантру:
Пора Андрієві згадати про це.
Людмила Сергіївна на мить перестала стукати ручкою, поклала її на стопку паперів. Її погляд став задумливим, ніби вона тільки зараз по-справжньому мене побачила, а потім зморшки навколо очей зібралися у промінчики — посмішка була щирою, розуміючою.
— От що я вам скажу, Лідія Павлівно… — вона нахилилася через стіл і заговорила тихіше, майже по секрету. — Я мала вчора надіслати всі документи по програмі, але через проблеми з інтернетом не встигла. Напевно, доля.
Повертаючись додому, я відчувала дивний спокій. Рішення було прийнято. Вибір зроблений. І цей вибір вперше за довгий час був на користь мене самої.
Розмова з Андрієм відбулася ввечері. Я приготувала вечерю, як зазвичай. Нагодувала Кирила, поклала його спати, розповівши його улюблену казку. А потім почекала, поки Андрій закінчить свої нескінченні телефонні розмови, і сказала:
— Нам треба поговорити.
Він неохоче відклала телефон і подивився на мене:
— Щось трапилось?
— Я їду на три місяці у Вірменію. За програмою обміну викладачами.
Андрій застиг із приоткритим ротом, наче намагаючись перекласти з іноземної мови мої прості слова. Його брови зійшлися на переніссі, виражаючи суміш нерозуміння і тривоги.
Потім нервово засміявся, запустив руку у волосся:
— Ти жартуєш, так? Вірменія? Це якась… помста за той випадок у магазині?
Можливо, він уперше по-справжньому дивився на мене. Не як на зручне доповнення до свого життя, не як на вічну помічницю й безкоштовну няню, а як на живу людину зі своїми мріями, бажаннями і правом вибору. Його розгубленість була майже відчутною.
— А як же… як же я? — пробурмотів він, і в цих словах прозвучала та сама безпорадність, що й вчора біля каси.
Я знизала плечима:
— Те саме, що роблять мільйони батьків по всьому світу, Андрію. Просто піклуватися про свою дитину.
Тієї ночі сон не приходив до мене. Я лежала на спині, вдивляючись у візерунки тіней на стелі, які відкидали вуличні ліхтарі крізь тюлеві штори. Думки плуталися, сумніви важкими кроками бродили в темряві. «Ти егоїстка. Як можна залишити онука? Хіба нормальна бабуся так чинить?» — шепотів внутрішній голос, наполегливо. Але десь глибше звучав інший голос: Кирило буде в порядку. У нього є батько. У мене теж є право на життя.
Наступні чотирнадцять днів промайнули, немов у сні. Я заповнювала анкети, отримувала візу, вивчала карту Єревану, збирала валізу. Андрій майже не розмовляв зі мною, лише про найнеобхідніше. Але я бачила, як поступово він бере на себе ті справи, що раніше робила лише я. Почав сам відводити Кирила до дитсадка, навчився готувати не тільки яєчню, а й повноцінні сніданки. Одного разу я почула, як він захоплено розпитує сина про те, що вони робили на заняттях.
Кирилу я пояснила, що їду ненадовго — на три місяці — щоб повчитися і повернутися з новими знаннями, які допоможуть йому і мені. Розповіла про далеку країну, де є гори, стародавні храми і смачна їжа. Він слухав уважно, іноді сумно усміхаючись, але не запитував, чи я не буду сумувати.
Проведення останніх днів разом було водночас радісним і сумним. Ми з Андрієм поступово відновлювали спілкування, він більше розповідав про свої турботи, я ділилася планами і мріями. Було відчуття, що ми наче заново відкриваємо одне одного.
Вранці від’їзду я обійняла Кирила міцно-міцно, намагаючись запам’ятати кожен його рух і запах. Андрій стояв поруч, мовчазний, але його очі були повні розуміння і підтримки.
— Я буду дзвонити кожного дня, — пообіцяла я.
— І ми чекатимемо, — відповів він.
Після приземлення в Єревані мене зустріла сонячна весна, аромат квітів і щирі усмішки нових колег. Вірменія стала для мене не просто новим місцем — вона стала символом нового початку.
Три місяці пролетіли швидко. Я здобула нові знання, зустріла цікавих людей і відчула, що знову живу власним життям, а не лише для когось іншого.
Повернувшись додому, я знайшла в собі сили змінити і наші сімейні взаємини. Андрій став менше закриватися в собі, більше допомагати. Ми почали більше говорити про майбутнє, про те, чого хочемо обидва.
Кирило підростав, а я розуміла, що тепер можу бути не лише бабусею і помічницею, а, перш за все, самодостатньою людиною зі своїми прагненнями. І це дало мені справжню свободу — свободу бути щасливою.
