— Я втомилася відчувати себе зайвою у нашій сім’ї через твою матір… — із сумом заявила я.
День видався напрочуд важким. Я стояла біля плити, механічно помішуючи суп, а у голові крутилися події останніх тижнів. Кожна дрібниця, кожен косий погляд, кожне зауваження свекрухи складалися у величезну грудку, яку вже неможливо було проковтнути.
— Наталочко, ти знову забагато цибулі кладеш. У Андрія через це печія, — лунав у моїй пам’яті вчорашній голос Олени Павлівни. — І бульйон слід було б процідити. Я завжди…
Я з силою відсунула каструлю. До біса цей суп! Годинник показував початок сьомої — Андрій мав ось-ось повернутися. Серце зрадливо стислося: сьогодні все має завершитися. Так більше тривати не може.
Вхідні двері заскрипіли рівно о сьомій. Андрій завжди приходив вчасно — дисципліна, прищеплена матір’ю, давала про себе знати. Я прислухалася до знайомих звуків: ось він знімає взуття, вішає куртку, бере капці у коридорі.
— Кохана, я вдома! Що у нас на вечерю? — його голос звучав, як завжди, наче нічого не сталося. Наче вчора його мати знову не влаштувала чергову перевірку моїх кулінарних здібностей.
Я мовчала, збираючись із силами. На кухні запанувала тиша, яку порушувало тільки цокання старого годинника — подарунок тієї самої Олени Павлівни на новосілля. “Щоб невістка знала, коли подавати обід”, — сказала вона тоді з посмішкою, від якої у мене всередині все похололо.
— Наталю? — Андрій з’явився у дверному проході. Його русяве волосся було трохи скуйовджене, на обличчі читалася втома після робочого дня. Я колись закохалася у цю його напівусмішку, у ці добрі карі очі… — Щось трапилося?
— Так, — мій голос звучав глухо. — Нам потрібно поговорити.
Він обперся на дверний косяк, його погляд став настороженим:
— Про що?
— Про нас. Про твою маму. Про все це, — я обвела рукою кухню, де кожна річ була розставлена за вказівкою свекрухи. — Я втомилася відчувати себе зайвою у нашій сім’ї через твою матір…
Обличчя Андрія миттєво змінилося, наче опустився шлагбаум.
— Тільки не починай, — він зморщився. — Мама просто хоче допомогти. Вона досвідченіша…
— Допомогти?! — я відчула, як усередині піднімається хвиля обурення. — Знаєш, що вона сказала вчора? Що ти маєш поганий вигляд, бо я не вмію готувати. Що дітей нам поки рано мати, бо я “ще не доросла до материнства”. Що якби ти одружився би на Олені Коваленко…
— Припини! — Андрій різко відштовхнувся від косяка. — Ти все перебільшуєш. Мама мала на увазі зовсім інше…
— А що вона мала на увазі, коли перестелила нашу постіль? Коли переставила всі меблі у вітальні, поки я була на роботі? Коли перевіряє шафи на чистоту?
— Вона просто звикла дбати про мене, — у його голосі з’явилися захисні нотки. — Вона ж сама мене виростила після того, як батько…
— Знаю! — я майже кричала. — Я все це знаю! Але я твоя дружина, Андрію! Дружина! Невже це для тебе нічого не значить?
На кухні запанувала тяжка тиша. За вікном густішали сутінки, на вулиці запалали ліхтарі. Їх жовте світло падало на обличчя чоловіка, роблячи його майже чужим. Того дня ми нічого не вирішили.
Недільні сімейні обіди перетворилися на справжнє випробування. Я сиділа за столом, накритим білосніжною скатертиною, подарунок Олени Павлівни, звичайно ж, і відчувала, як кожен шматок застряє у горлі. Після тієї розмови з Андрієм минув тиждень, але нічого не змінилося. Хіба що стало ще гірше.
— Андрійку, ти зовсім блідий, — Олена Павлівна із показною турботою поклала синові чергову порцію котлет. — Останнім часом ти якийсь виснажений. Може, тобі варто попити вітаміни? Я вчора в аптеці бачила хороші…
Я стиснула виделку так, що побіліли кісточки пальців. Андрій, який сидів поруч, ніби не помічав, яким тоном це було сказано, з яким поглядом у мій бік.
— Все нормально, мамо, — він розсіяно усміхнувся, продовжуючи їсти.
— Яке нормально! — Олена Павлівна сплеснула руками. — Ти давно дивився на себе у дзеркало? Я ж бачу, як ти схуд. У цьому віці чоловікові потрібне повноцінне харчування, а не ці… — вона виразно глянула на салат, який я приготувала, — модні експерименти.
Я відчула, як обличчя заливає фарба:
— Олено Павлівно, Андрій сам попросив мене готувати більше овочів. У нього…
— Дитинко, — перебила вона мене тією самою усмішкою, від якої все всередині переверталося, — потрібно збалансоване харчування.
— Мамо, — Андрій нарешті відірвався від тарілки, — не починай, будь ласка.
— А що я такого сказала? — вона театрально розвела руками. — Я ж тільки про твоє здоров’я дбаю. Ось Олена Коваленко…
Звук вилки, що впала, обірвав її на пів слові. Я різко підвелася з-за столу:
— Перепрошую, мені потрібно перевірити пиріг.
Я вийшла на кухню, хоча прекрасно знала, що пиріг буде готовий лише через двадцять хвилин. За спиною долинув голос свекрухи:
— Господи, яка чутлива! У наш час жінки були міцніші. Андрійку, ти б поговорив із нею…
Я відкрутила воду на повну потужність, щоб не чути продовження. Руки тремтіли, коли я діставала прихватки з шухляди. Очі щипало, але я поклялася собі, що не заплачу. Тільки не зараз. Тільки не тут.
— Наталю, — голос чоловіка за спиною змусив мене здригнутися, — ти ж знаєш, мама не спеціально. Вона просто піклується.
Я повільно обернулася. Андрій стояв у дверях кухні з винуватим виразом обличчя, який чомусь робив лише гірше.
— Піклується? — мій голос звучав хрипко. — Вона не піклується, вона методично знищує все, що я намагаюся створити в цьому домі. Щоразу, щохвилини вона дає мені зрозуміти, що я тут чужа. Що я не заслуговую бути твоєю дружиною.
— Ну що ти таке говориш? — він спробував обійняти мене, але я відсторонилася. — Просто потрібно трохи часу, щоб…
— Часу? — я гірко усміхнулася. — Минуло п’ять років, Андрію. П’ять років! І з кожним днем стає лише гірше. А ти… ти просто удаєш, що нічого не відбувається.
За стіною почувся дзвін посуду — Олена Павлівна демонстративно почала прибирати зі столу. Напевно, вже перемила весь посуд по-своєму, “як треба”.
— Що ти хочеш, щоб я зробив? — у голосі Андрія з’явилося роздратування. — Вона моя мати. Я не можу…
— Не можеш що? — перебила я його. — Захистити свою дружину? Створити свою сім’ю? Чи просто подорослішати нарешті?
Останні слова зависли у повітрі. На кухні запанувала дзвінка тиша, яку порушував лише шум годинника.
Після того нещасливого обіду щось остаточно зламалося. Я стала помічати, як Андрій усе частіше затримується на роботі. “Термінові проєкти”, — говорив він, не дивлячись мені в очі. А я не питала, чому від його сорочки пахне маминим борщем.
Наша трикімнатна квартира, колись затишне гніздечко, перетворилася на клітку. Щовечора я блукала порожніми кімнатами, роздивляючись фотографії на стінах. Ось ми з Андрієм у день весілля — щасливі, закохані. Я у білій сукні, він у строгому костюмі.
А ось перше фото у новій квартирі — я тримаю ключі, Андрій обіймає мене за плечі. Олена Павлівна стоїть поруч, і вже тоді в її погляді читалося щось… Щось, чого я тоді не помітила або не хотіла помічати.
Того вечора я особливо гостро відчувала своє самотньою. За вікном моросів дрібний дощ, розмиваючи вогні ліхтарів у химерні плями. Я сиділа у кріслі, загорнувшись у плед, і гортала старий фотоальбом. Телефон мовчав — подруги давно перестали дзвонити. “Ти стала якась інша”, — нещодавно сказала Оксана, моя найкраща подруга зі школи. І вона мала рацію. Я справді стала іншою.
Вхідні двері відчинилися рівно о восьмій — тепер Андрій завжди приходив у цей час. Вечеря у мами, звісно. Я навіть перестала готувати вечорами.
— Привіт, — його голос звучав невпевнено. — Як день?
— Нормально, — я не відривала погляду від альбому. — Як мама?
Він завмер у дверях вітальні:
— Чому ти питаєш?
— Від тебе пахне її фірмовим пирогом із капустою, — я перегорнула сторінку. — Вона завжди додає кмин. Незабутній запах.
Тиша. Тільки звук годинника — того самого, подарованого свекрухою, — відмірювало секунди.
— Наталю, — він зробив крок до кімнати, — може, поговоримо?
— Про що? — я нарешті підняла очі. — Про те, як ти щовечора вечеряєш у мами? Чи про те, як вона вчора приходила, поки мене не було, і переставила всю кухню? Знаєш, я пів години шукала чайник.
— Вона хотіла зробити зручніше…
— Для кого? — я закрила альбом. — Для мене? Чи для себе? Вона ж тепер тут буває частіше, ніж я.
Андрій важко опустився у крісло навпроти:
— Я не знаю, що робити, Наталю. Вона самотня жінка, ти ж розумієш…
— А я? — мій голос затремтів. — Хто я у цій ситуації, Андрію? Так, додаток до квартири? Тимчасова мешканка у вашому з мамою домі?
Він мовчав. А що тут скажеш? Правда іноді буває такою очевидною, що будь-які слова лише псують момент прозріння.
Я підвелася, обережно поклала альбом на журнальний столик:
— Знаєш, я сьогодні довго думала. Про нас. Про те, як усе змінилося. Пам’ятаєш, якими ми були п’ять років тому? Що з цього залишилося?
— Наталю…
— Ні, помовч, — я підійшла до вікна. Дощ посилився, барабанячи по склу, як метроном. — Я більше не відчуваю себе твоєю дружиною. Не відчуваю себе господинею у власному домі. Я взагалі себе не відчуваю. Наче розчинилася, зникла. І знаєш, що найважче? — я обернулася до нього. — Тебе це, здається, цілком влаштовує.
Наступного дня я вирішила піти. Валіза була стара, ще з батьківського дому. Потерті кути, вицвіла тканина, зламане колесо. Я складала в неї речі повільно, наче виконуючи якийсь давній ритуал. Кожна футболка, кожна сукня викликала спогади. Ось у цій ми ходили у кіно минулого року. А цю він подарував на день народження…
Дзвінок у двері змусив мене здригнутися. То була Олена Павлівна — у неї були свої ключі, але вона завжди дзвонила. “Раптом ви там чимось зайняті”, — казала вона з тією самою усмішкою.
— Наталочко! — сказала свекруха з коридору. — Я тут пиріжків напекла, твої ж улюблені, з капустою… — вона замовкла, побачивши валізу. — Це що таке?
Я випросталась, відчуваючи дивний спокій:
— Це валіза, Олено Павлівно. Я їду.
— Як їдеш? — вона розгублено кліпнула очима. — Куди? Навіщо?
— Назавжди їду, — я застебнула блискавку на валізі. — Від вас. Від цієї квартири. Від цього життя, де я ніколи не була достатньо хорошою для вашого сина.
— Що за дурниці! — вона сплеснула руками, розсипаючи крихти з пакета з пиріжками. — Андрій, ти де?
— Його немає, — я підняла валізу. — Він на роботі. Як завжди.
— Негайно припини цей цирк! — голос Олени Павлівни задзвенів. — Ти що, вирішила влаштувати виставу? Думаєш, я повірю, що ти справді…
Вхідні двері рипнули — Андрій. Раніше звичайного. Напевно, мати зателефонувала. Він завмер на порозі, переводячи погляд з мене на валізу, потім на свою матір:
— Що відбувається?
— Твоя дружина, — Олена Павлівна підкреслила це слово з явною зневагою, — вирішила нас залишити. Влаштувала тут театр…
— Я йду, Андрію, — перебила я її. — Назавжди.
— Нікуди ти не підеш! — він зробив крок уперед, загороджуючи прохід. — Ми можемо все обговорити…
— Обговорити? — я відчула, як всередині піднімається істеричний сміх. — П’ять років, Андрію! П’ять років я намагалася з тобою “обговорити”. І що змінилося?
— Донечко, — втрутилась Олена Павлівна улесливим голосом, — ну навіщо так драматизувати? Може, тобі просто відпочити треба? Поїдь до мами на тиждень…
— Не називайте мене “донечкою”! — я майже кричала. — Я ніколи не була вам дочкою. Я була перешкодою, яку ви терпіли, намагалися змінити, знищити. Але знаєте що? — я повернулася до Андрія. — Вам це майже вдалося. Я справді майже зникла. Але сьогодні я обираю себе.
— Наталко, — він зблід, — ти не можеш просто так піти. Ми ж сім’я…
— Сім’я? — я гірко всміхнулася. — У тебе вже є сім’я, Андрію. Ось вона, — я кивнула на його матір. — А я була… експериментом? Спробою подорослішати? Не знаю. Але це неважливо. Усе скінчено.
Я зробила крок до дверей, але він схопив мене за руку:
— Зачекай! Поговорімо… Я все виправлю, обіцяю!
— Андрійко, — втрутилась Олена Павлівна, — не принижуйся! Якщо вона хоче піти — нехай іде. Я ж тобі казала, що вона не пара…
І тут щось сталося. Щось, чого я ніколи раніше не бачила. Андрій різко повернувся до матері:
— Замовкни! — його голос тремтів. — Просто… нічого не кажи!
У передпокої запанувала оглушлива тиша. Олена Павлівна відкрила рота, потім закрила. Її обличчя пішло червоними плямами.
— Як ти смієш… — почала вона, але Андрій перебив:
— Ні, як ТИ смієш? Усі ці роки… Увесь цей час ти… — він замовк, ніби вперше побачивши правду. — Боже, що я накоїв…
Минуло кілька тижнів. За цей час Андрій не здавався. Він телефонував, писав, іноді з’являвся біля будинку моїх батьків, щоб просто передати мені квіти чи залишити записку. Він не намагався переконати мене повернутися, лише показував, що готовий бути поруч, коли я цього захочу.
Одного дня він запросив мене на вечерю. Я довго вагалася, але зрештою погодилася. Ми зустрілися у невеликому ресторані на околиці міста. Андрій виглядав по-іншому. Не тільки зовні — хоча він справді став виглядати краще — але й внутрішньо. Його погляд був спокійним, впевненим, і в ньому більше не було тієї тривоги, яку я звикла бачити.
— Дякую, що прийшла, — сказав він, коли ми сіли за столик.
— Ти маєш гарний вигляд, — зауважила я, і він ледь усміхнувся.
Під час вечері він розповів, як змінилося його життя. Він більше не жив із матір’ю, навчався брати на себе відповідальність і вирішувати власні проблеми.
— Я зрозумів, наскільки багато залежало від моєї слабкості, — сказав він. — Але тепер я хочу бути чоловіком, якого ти заслуговуєш.
Його слова не були пафосними. Вони звучали щиро, і це зворушило мене до сліз.
— Андрію, — сказала я тихо, — ти справді змінився.
— Я змінився, бо не міг втратити тебе. Ти завжди була моїм світлом. І тепер я знаю, як багато значиш для мене.
Після вечері ми довго гуляли містом. Він взяв мене за руку, і цього разу я не висмикнула її.
Через місяць я повернулася додому. Але це був вже інший дім. Ми з Андрієм вирішили почати все спочатку. Він доклав усіх зусиль, щоб я відчула: тепер це наш простір, а не його матері. Олена Павлівна знову з’явилася у нашому житті, але вже на інших умовах. Андрій чітко визначив кордони, і це, як не дивно, допомогло й їй змінитися.
Наш шлюб не став ідеальним, але ми обоє були готові працювати над ним. Того вечора, коли я повернулася, Андрій сказав:
— Я більше ніколи тебе не підведу.
І я повірила.
