– Після свят грошей і так майже не залишилось, а ти ще витрачаєш останні копійки на примхи своєї матері! — заявила я чоловікові. — Досить!
Я стояла над столом, заваленим салатами та закусками, мов над полем битви. Три дні! Три дні я, наче Попелюшка, мила, готувала, прикрашала. Новий рік, щоб його. Власних чесно зароблених грошей майже не залишилось, зате холодильник ломився від різної їжі. І в цей момент, ніби грім серед ясного неба, пролунало:
— Оленко, якось тускло. Свічок би додати для атмосфери! — сказала моя дорога свекруха, Римма Геннадіївна.
Вона критично оглядала мої старання. Губи підтиснуті, очі мов рентген просвічували стіл.
— І олів’є… Мені здається, замало. У Зіночки минулого року було щонайменше вдвічі більше!
Я стрималася. Постійні порівняння! З іншими невістками! Більше сил немає.
— Мамо, все чудово, правда, — спробував втрутитися мій чоловік Максим, але Римма Геннадіївна відмахнулась від нього, ніби від настирливої мухи.
— Я не критикую, Максимко, я допомагаю! Приймати гостей — це відповідальність, а Олена якось абияк до цього поставилась.
«Абияк?! Та я тут три дні, як білка в колесі!» — хотілося мені закричати. Натомість, намагаючись не зірватися на крик, я прошепотіла:
— Риммо Геннадіївно, може, самі тоді займіться? Якщо я така нікчема.
— Та ні, Олено, це ж твій дім! Тобі й старатися! — різко відповіла вона, ніби ображена на свою доброту.
Максим, мудро вирішивши не втручатися у це протистояння, тихенько зник у спальні.
Все почалося тиждень тому, коли зайшлося про місце святкування Нового року. Римма Геннадіївна, протиснула свою ідею: «У вас квартира простора! Максиму після свят далеко йти не доведеться!» Мої скромні заперечення, що я хочу провести Новий рік удвох із чоловіком, були проігноровані. Так само, як і той факт, що всі витрати лягали на наші плечі.
— Максим, допоможи гирлянду повісити, — попросила я, коли свекруха вийшла.
— Ой, Олено, вибач, я зараз сестрі сукні по відеозв’язку вибираю. Вона без мене ніяк.
Я машинально відкрила банківський додаток. Серце затремтіло. На рахунку залишалися жалюгідні копійки. А ще ж треба було купити подарунки для всіх родичів Максима.
І тут — дзвінок у двері. На порозі знову стояла Римма Геннадіївна, обвішана пакетами з блискучими прикрасами.
— Олена, я в спеціальному магазині помітила… Чотири тисячі з тебе! — повідомила вона.
Я хотіла було заперечити, сказати, що у нас і так грошей на межі, але знала — це марно. Максим завжди стане на бік матері. Мовчки дістала гроші і віддала їй.
Ввечері Максим, ніби між іншим, повідомив:
— Мама в магазині бачила неймовірний набір для вишивання. Дуже хоче його в подарунок. Може, візьмемо його? Відмовити мамі не можна — вона ж стільки для нас робить!
— Максим, ти серйозно? У нас грошей немає! Ми на свята все витратили!
— Ну, Оленко, не починай! Я сам візьму, щоб проблем не було! — образливо буркнув він.
Я почувалася загнаною в кут. Втома, роздратування, образа… І раптом — повідомлення від Римми Геннадіївни: «Олена, купи, будь ласка, ще червоної ікри! Гості ж будуть!»
Руки опустились. Навіщо все це? Навіщо витрачати стільки сил і грошей, якщо в кінці чую лише критику?
До Нового року залишалося два дні. У гаманці — п’ять тисяч гривень. На них треба було купити ікру, фрукти та подарунки для родичів Максима. Про нові чоботи, про поїздку до батьків на Різдво можна було забути.
Максим повернувся додому і винувато обійняв мене:
— Олено, вибач за зрив… Мама просто дуже переживає.
— Так, Максим, давай просто переживемо це свято, — втомлено зітхнула я.
Новорічна ніч минула, мов у тумані. Римма Геннадіївна сяяла у новій сукні, роздавала вказівки, мов генерал на параді, і не забувала хвалитися успіхами своєї улюбленої племінниці Світлани. Я механічно усміхалася, подавала страви і намагалася не звертати уваги на її колючі зауваження.
— Ой, Олено, салатик якийсь пересолений… А у Світлани завжди все ідеально!
Максим удав, що нічого не чує.
Після свят, заглянувши у банківський додаток, я майже знепритомніла. Мінус двадцять тисяч гривень! Максим, бачте, купив мамі шубу на розпродажі! І, звісно, без жодних порад зі мною.
— Що ти наробив?! — закричала я, коли він повернувся додому. — Ми ж домовлялися! Я хотіла собі чоботи купити! До батьків поїхати!
— Та це ж мама! Що я міг зробити? — розвів руками він.
Я розридалася. Корила себе. Навіщо погодилася на цей спільний рахунок?! — барабанило у голові.
Відчувала, як моє життя котиться донизу. Вічні придирки Римми Геннадіївни, її нескінченні претензії… Вони просто забирали у мене всі сили.
І ось, в один прекрасний день, пролунав дзвінок. На порозі стояла сяюча Римма Геннадіївна у новій шубі.
— Олено, я бачила такі чудові чобітки на розпродажі! Просто моя мрія!
Я не витримала.
— У нас немає грошей! Особливо після цих свят! Ми не можемо дозволити собі оплачувати ваші примхи! — вигукнула я, ледь стримуючи сльози.
Римма Геннадіївна побіліла.
— Як ти зі мною розмовляєш? Я — мати твого чоловіка!
— Ви — мати мого чоловіка, а не моя! — випалила я і втекла у спальню.
У голові пульсувала лише одна думка: «Досить! З мене вистачить!» Я почала збирати речі.
— Я йду! Я більше не збираюся жити за вашими правилами!
Максим намагався мене заспокоїти, але я була непохитна.
— Набрид цей цирк!
Римма Геннадіївна обурилася:
— Хто ти без мого Максима? Про що ти взагалі говориш? Ти повинна допомагати своїй родині, ми ж одна сім’я!
— Нікому я нічого не винна! Особливо вам!
Схопивши сумку, я вибігла з квартири, залишивши позаду крики Римми Геннадіївни про невдячність.
У під’їзді притиснулася до стіни, намагаючись перевести подих. Телефон розривався від дзвінків, але я не відповідала. Через годину вже сиділа на кухні у батьків. Мама, не ставлячи питань, просто налила мені чаю. Я трохи заспокоїлася і почала розповідати — про свята, борги, придирки свекрухи, про те, як втомилася бути поганою невісткою. Телефон знову завібрував — Римма Геннадіївна.
— Не відповідай, доню. Дай собі відпочити, — порадила мама.
Вранці, виспавшись у своїй старій кімнаті, я прийняла твердий вирок: розлучення. Тато уважно подивився на мене і запитав:
— Ти впевнена?
— Так, тату. Я більше не хочу бути чиєюсь тінню.
За тиждень я зустрілася з юристом і подала заяву до суду. Максим намагався зустрітися, писав повідомлення, благав повернутися. Але я була непохитна.
— Мама пообіцяла змінитися! — казав він на суді.
— Твоя мама ніколи не зміниться, Максим. Але справа вже не в ній. Я просто хочу іншого життя.
Після розлучення я з головою поринула в роботу. У компанії відкрилася вакансія старшого менеджера, і я вирішила спробувати свої сили. Без потреби догоджати Риммі Геннадіївні у мене з’явився час і сили для кар’єри. Я працювала, наче зачарована, але тепер це приносило мені задоволення. Директор помітив мої гарні результати й запропонував обговорити підвищення після проходження курсів. Вечорами я займалася самоосвітою, і моє фінансове становище поступово стабілізувалося. Тепер усі зароблені гроші залишалися у мене.
— Ти ніби розправила крила! — зауважила мама одного разу.
Я й сама відчувала себе іншою людиною. Зникли тривога, образи, невпевненість. Тепер я могла сама вирішувати, як жити і на що витрачати гроші.
Від спільних знайомих я дізналася, що Максим живе з матір’ю. Римма Геннадіївна і надалі командувала сином, і тепер усі її претензії сипалися на його голову.
Одного разу, проходячи повз їхній дім, я почула крик свекрухи: «Ти ні на що не придатний! Навіть дружину утримати не зміг!»
Я задумалася. Максим так і не зрозумів, що сім’я — це не диктатура однієї людини.
Минуло півроку. Я сиділа в кафе, переглядала робочі документи. На моїй руці блищав новий годинник — подарунок собі за успішний проєкт. Раптом до мене підійшов Максисм. Виглядав змученим, загубленим.
— Ти добре виглядаєш, — сказав він. — Може, поговоримо?
— Нам немає про що говорити, Максим. Все вже сказано.
— Може, почнемо все з початку? Мама… вона буває складною.
— Ні. Я нарешті навчилася поважати себе. І все, що сталося, допомогло мені зрозуміти, чого я варта.
— Ти змінилася, — тихо сказав він.
— Так, Максиме. І я цьому рада.
Ввечері, сидячи на балконі батьківського дому, я дивилася на захід сонця. Десь у глибині душі ще відлунювала образа від тієї фрази про “борги й забаганки” свекрухи, але саме вона стала точкою неповернення, початком нового життя.
— Про що задумалася? — запитала мама, присідаючи поруч.
— Про те, що іноді потрібно втратити все, щоб знайти себе. Я навчилася головному — любити й поважати себе.
Мама обійняла мене, і ми разом дивилися на захід, що відкривав дорогу новому дню, у якому я була вільна від чужих очікувань і претензій. Я більше не додаток до Максима й Римми Геннадіївни. Я — Олена. І я сама будую своє життя…
