Світлана поспішала. От завжди так. Ввечері ніяк не вляжешся, бо забуваєш про час, зарившись у книжках, а вранці не схопишся. Вона глянула на годинник і майже побігла. Господар терпіти не міг, коли його співробітники запізнювались. Бабуся сьогодні теж на неї бурчала.
— Це ти бач як себе гробиш? Ну що, ми б не прожили на пенсію та стипендію?
— Прожили б, бабусю. Обов’язково прожили б, але хочеться жити краще.
Вона чмокнула бабусю в щоку й вискочила з квартири. Знала, що та може довго бурчати, а тоді вона точно спізниться.
Світлана вирішила скоротити шлях і перебігти дорогу не по пішохідному. Лише ступила, як під ноги їй кинувся пес. Світлана спіткнулася, і це врятувало її від вірної загибелі, бо майже перед самим носом у неї пролетів автомобіль.
Пес відійшов убік, а Світлана видихнула.
— Ну, спасибі тобі, собако. Ти що, такий розумний?
Пес сумно на неї подивився. Світлана побачила брудну шерсть і підбиту лапу. Собака відвернувся й пішов за будинок. Там ліг у стару коробку.
— Ну не сумуй, я з роботи зайду, обов’язково принесу тобі щось смачненьке.
Світлана тепер уже пустилася бігом. У ресторан увірвалася без однієї хвилини й одразу натрапила поглядом на господаря. Аркадій Семенович докірливо похитав головою й сховався у своєму кабінеті. Василь, його син, підморгнув їй і прошепотів:
— Ти знову остання. Тато вже хрипів.
— Так, похрипіти твій тато любить.
Вона пройшла у свою мийну. Василь покотився за нею.
— Що нового?
— Та нічого, все по-старому. Уявляєш, а мене ледь не збила машина.
Василь присвиснув.
— Та ну!
Світлана розповіла, як усе сталося. Звичайно, з такими емоціями, що Василь лише ахав.
— Ото його! А пес?
— Пес залишився там. Після роботи зайду до нього, віднесу щось поїсти.
Василь зітхнув.
— Я б теж хотів познайомитися з такою собакою.
— Ну, якщо він там буде, ми з тобою якось сходимо.
Із Василем вони подружилися відразу. Хлопець був інвалідом. Не завжди, колись активно займався спортом. І от саме на тренуванні так невдало впав, що зламав хребта. Переніс кілька операцій — і тут, і за кордоном, — але на ноги встати не міг. Лікарі розводили руками, казали, що тепер проблема в голові, а не в хребті.
Аркадій Семенович страшенно переживав. Адже з самого малого віку виховував Васю сам. Хлопець і сам постійно перебував у депресії. Хтось із лікарів порадив Аркадію Семеновичу брати його з собою на роботу, давати якісь доручення, щоб хлопець почував себе потрібним. Не хотів, звичайно, Аркадій Семенович цього робити. Думав, що всі будуть розглядати сина, щось говорити, а хлопцеві буде важко. Але, дивлячись на те, як Василь сохне, наважився.
На подив Аркадія Семеновича, Вася досить швидко втягнувся в роботу й навіть давав якісь ділові поради, а потім поступово взяв на себе всю бухгалтерію. Аркадій видихнув: бухгалтерія була саме тим, чим він взагалі займатися не любив. У ресторані обладнали кабінет для сина. Він став отримувати зарплату, і в хлопця з’явився блиск у очах.
Сам по собі Вася мав спокійний, доброзичливий характер, тому ладнав з усіма й умів погасити будь-який конфлікт.
— Сходимо. Цікаво, яким чином?
— Звичайним. Я ногами, а ти на своїй колісниці. Усе, навіть якщо я його не приведу.
Світлана намагалася говорити про Васю так, наче в тому, що він у інвалідному візку, немає нічого особливого. Ну, тобто не мовчала, а просто говорила. Вася був їй вдячний. Коли він спілкувався з нею, йому теж здавалося, що він звичайна людина.
— Тут інша проблема. Твій батько, ти ж розумієш, що він не спускає з тебе очей. Його, звичайно, можна зрозуміти, але як ми втечемо?
Василь розсміявся.
— А от тут якраз проблеми не буде. Батько завтра на весь день кудись їде. Тільки завезе мене вранці, а ввечері забере.
— Залишилося тепер сподіватися, що пес не підведе й буде чекати там, де я його бачила.
Після роботи Світлана непомітно набрала у контейнер залишки їжі й рушила туди, де її врятувала собака. Пес був на місці, побачив її, махнув хвостом, але дивився насторожено.
— Привіт. Я ж обіцяла прийти. Ось, тримай частування. Будеш потім хвалитися своїм друзям-собакам, що ти харчуєшся з самого дорогого ресторану?
Пес слухав її насторожено. Світлана відкрила контейнер, підсунула до нього.
— Ну чого ти? Їж, давай. Мені це треба забрати, а то завтра не вийде тебе нагодувати.
Собака встала, зробила крок, понюхала, подивилася на Світлану. Дівчина усміхнулася.
— Їж, це смачно. Чесне слово. Наша Павлівна, ти знаєш, як готує?
За дві секунди контейнер був порожній. Світлана покрутила його в руках.
— Нічого собі! Тобі, брате, можна й відро приносити.
Пес махнув хвостом і лизнув їй руку. Світлана обережно його погладила. Собака була велика, але худа. От якби її трохи відгодувати, вийшов би знатний собакин.
— Цікаво, а ти як тут опинився? Ти ж от який розумний. Ну гаразд, не сумуй, завтра ще прийду. І не одна.
Василь сказав правду. Наступного дня Аркадій Семенович лише привіз його на роботу — і все, одразу поїхав. Коли з гостями стало тихіше, Світлана заглянула до нього.
— Ну що, помчали?
— Так, давай.
Вони набрали контейнер їжі, і за цим заняттям їх застала Зойка, офіціантка.
— А ви куди?
Світлана терпіти її не могла, бо Зойка все доповідала Аркадію Семеновичу.
— Куди треба.
— Та ні, ну правда. А Аркадій Семенович знає, що ти їжу крадеш?
Василь повернувся до неї.
— Зоє, займайся своїми справами. Світлана не краде, а бере з мого відома й дозволу.
Вони поспішно покинули ресторан. Василь зітхнув.
— Розкаже батькові.
— Ну, може, ні. Ти ж її на місце поставив.
Світлана штовхала перед собою коляску. Вася тримав контейнер.
— Ну от, прийшли.
Пес був на місці. Спочатку загарчав, але потім впізнав Світлану й замахав хвостом.
— Ну що, чекав мене?
Світлана погладила його й поставила контейнер. Знову дві секунди — і контейнер порожній. Василь розсміявся.
— Ох, мені б твій апетит, друже.
Пес підійшов до нього, уважно оглянув, а потім поклав голову йому на коліна. Вася обережно погладив його, а потім уже впевненіше.
— Свєт, він такий розумний.
— Так, я теж помітила. Не можу зрозуміти, як він тут опинився і чому.
— Мені здається, від такої розумної собаки ніхто не відмовиться. Може, з господарями щось сталося?
— Може бути. Ну гаразд, пес, не сумуй. Буду ще заходити.
Вони повернулися до ресторану через півгодини. Було видно, що Зойці неймовірно цікаво, де вони пропадали. Але запитати було страшно, бо Василь подивився на неї грізним поглядом і запитав:
— Зоє, ти в зал збираєшся?
Її немов вітром здуло.
Наступного дня Світлана знову пішла до пса, а той ніби чекав на неї — тішився, навіть підстрибував навколо. Вранці ж Вася детально розпитав, як поводився Дружок.
— Ти що, йому вже ім’я придумав?
— Та не придумував, воно якось само.
У мийну заглянув Аркадій Семенович.
— Світлано, а ну швидко до мене.
Василь і Світлана переглянулися. Вона вийшла слідом за господарем. Аркадій Семенович дивився на неї й мовчав.
— Ви кликали.
— Так. Хочу запитати, ти якого лісу мого сина по всяких звалищах тягаєш?
— Я?
— Та не я ж. Куди ви з ним ходили? Кому об’їдки носили?
— Собаці, це недалеко тут.
— Та плюну я. Далеко — недалеко. Він має перебувати у повній безпеці. А якби з ним щось сталося? І потім, де написано, що мій ресторан має годувати бездомних псів?
— Та, Аркадію Семеновичу, ви ж усе одно все це викидаєте.
— Ти ще мені вказуватимеш! І, загалом, ти звільнена. А за те, що піддавала Василя небезпеці, звільнена без вихідної допомоги. Геть з мого ресторану!
Світлана захлинулася сльозами. За що? І чого таким тоном? Вона вискочила з кабінету, пролетіла повз здивованого Васю, скинула фартух, схопила сумку й вибігла з ресторану.
Василь заїхав до батька.
— А що зі Світланою?
— Нічого. Просто звільнив.
— Звільнив? За що?
— За те, що займається усім чим завгодно, крім своєї справи. Ладно вона. Ти-то про що думав, коли пішов з нею годувати бездомних собак? А якби вони напали? Якби щось сталося?
— З глузду з’їхав, тату. Світлану треба повернути.
— Нізащо! Я хочу бути спокійний, що коли залишаю тебе одного, з тобою нічого не станеться.
— Ну, Зойка, це вона набрехала?
— Не брехала, а доповіла, як і належить нормальному співробітникові.
Василь мовчки викотився з кабінету. Батько іноді бував дуже впертим, і розмовляти з ним було марно. Хлопець замкнувся у своєму кабінеті й не виходив із нього до самого кінця робочого дня.
Вдома, коли приїхали, відмовився від вечері. Аркадій Семенович і сам уже шкодував, що погарячкував, але визнавати свої помилки не любив.
Вранці заглянув до сина.
— Вась, ти скоро? Кава готова, їхати пора.
— Я не поїду.
— Тобто як? Ось так просто? Дома будеш?
Син відвернувся до стіни. Аркадій Семенович увійшов у кімнату.
— Вась, ти не захворів? Може, лікаря викликати?
— Не треба нікого викликати. Я просто не хочу.
Аркадій Семенович поїхав засмучений. «Нічого, трохи посидить вдома Василь — й заспокоїться». На обід син теж не з’явився. Домробітниця доповіла, що й удень нічого не їв. Аркадій вирішив, що теж триматиме характер. Якщо зараз піддатися, то син потім цим користуватиметься.
Але коли й на другий день Василь відмовився їсти, Аркадій Семенович присів до нього на ліжко.
— Вась, я щось не розумію, ти через Світлану так переживаєш?
Василь повернувся.
— Знаєш, тату, Світлана — єдина, хто не дивиться на мене з жалем. Вона єдина, хто ставиться до мене як до звичайної людини. І той пес… Він же чекає на неї, чекає, що вона його нагодує. А тобі… тобі на всіх начхати.
Аркадій Семенович не знайшовся, що відповісти. Він довго думав, ніч погано спав. Вранці знову заглянув до сина. Вася навіть не повернувся. Тоді Аркадій вийшов з дому. Він вирішив засунути свою гордість подалі й попросити Світлану повернутися. Та й того пса забрати. Нехай живе на задньому дворі ресторану, охороною буде. Тільки не вирішив, коли він це зробить. Напевно, завтра. А може, післязавтра.
В обід подзвонила домробітниця.
— Аркадію Семеновичу, я лікаря викликала. Вася знепритомнів. Що у вас відбувається? Лікар сказав, що його положать у лікарню, якщо нічого не зміниться.
Аркадій грюкнув телефоном об стіл. Він, коли востаннє забирав сина з лікарні, пообіцяв, що більше той лежати там не буде. Аркадій схопився, накинув куртку й вибіг до машини.
Він стояв перед дверима, де жила Світлана, і думав, думав, що йому сказати. Нарешті подзвонив. Двері відчинила сама дівчина, а за нею стояв і гарчав здоровенний пес. Собака була вимита, худі боки починали округлюватися, і було видно, яким красунем насправді виявився пес.
— Ви?..
Вона від здивування відступила глибше у квартиру. Аркадій подивився на неї й сказав:
— Світлано, хочеш, навколішки стану, щоб ти пробачила мене?
— Та що сталося-то?
— З Василем біда.
Василь дивився у стелю. До лікарні не хотілося, але й їсти не хотілося теж. Взагалі не хотілося нічого. Двері скрипнули. Вася заплющив очі. «Якщо це батько, нехай думає, що я сплю, і тоді піде». Але цей хтось не йшов, а палко дихав йому в обличчя, а потім лизнув. Вася різко розплющив очі. Перед ним стояв той самий пес. Саме посміхався — інакше його вираз не назватиш.
— Друже! Друже, це ти? Звідки? А ти чого такий чистий, красивий? А, друже!
Василь тормошив собаку й навіть сам не помітив, як без допомоги рук спустив ноги на підлогу. У дверях стояли Світлана й Аркадій Семенович.
— Сину, ну, я сподіваюся, що пробачиш мене? А Світлана от пробачила.
Василь усміхнувся, а в животі у нього заворчало. Усі розсміялися. Пес голосно гавкнув, ледь не довівши до інфаркту домробітницю, яка прийшла подивитися, що за галас. А потім вони обідали й будували плани.
Світлану Аркадій Семенович відпустив у несподівану відпустку. Вона, звичайно, здивувалася, але чоловік сказав:
— Знаєш, правильно Вася каже: ти єдина, хто до нього ставиться як до людини, а не як до якогось інваліда. Може, у тебе вийде витягнути його кудись або умовити, нарешті, занятися масажами, від яких він відмовляється.
Світлана усміхнулася.
— Навіть не сумнівайтеся. Якщо є хоч один шанс стати йому на ноги, і це залежить від нього, то він встане. Я вам обіцяю.
А через рік Аркадій Семенович зітрував скупою сльозу, коли в їхньому ресторані Вася зі Світланою кружляли у повільному весільному танці.
