Після побажання і привітання свекрухи на весіллі, я зняла обручку, вклала її в долоню Степану і пішла з цього цирку не оглядаючись. Я не дозволю цій жінці керувати свої життям. Ну а про мого, вже колишнього чоловіка, і говорити нема що… гроші і “яскраве” майбутнє його засліпили.
– Як ви могли це зробити? – мій голос тремтів, і я відчувала, як щоки палають від сорому і розпачу. Я стояла посеред залу, де ще хвилину тому панувала радість, а тепер – тиша…
– А що такого? Ти справді думала, що Степан ось так просто відмовиться від усього, що ми для нього роками будували? – холодно відповіла свекруха, Ліда Степанівна. Вона дивилася на мене з таким виглядом, ніби я – докучлива муха, яка залетіла в її ідеально чистий дім. – Це було наше весілля. І це мій дім. Ви тут лише гість, хоча й дуже небажаний.
Я озирнулася на Степана. Він стояв, опустивши голову, його обличчя було бліде, а погляд – порожній. Він нічого не сказав. І ця його мовчанка була гіршою за будь-які крики чи звинувачення. У ту мить я зрозуміла, що її план, яким би він не був підлим, спрацював і врізався мені в пам’ять назавжди.
Мене звуть Настя. Мені скоро буде двадцять дев’ять, і я все ще не можу забути той день, 22 травня два роки тому. Тоді мало статися наше з Степаном весілля. Ми зустрічалися чотири роки. Чотири чудові роки, наповнені поїздками до Карпат, вечірніми прогулянками біля Дніпра та спільними мріями про затишний будинок під Києвом.
Я працювала графічною дизайнеркою, він – інженером-програмістом. У нас обох були хороші доходи, і ми вже навіть купили ділянку землі. Здавалося, ніщо не могло стати на заваді нашому щастю. Окрім однієї людини – його матері, Лідії Степанівни.
Лідія Степанівна, або просто Ліда, як я звикла її називати (хоча вона завжди наполягала на “Лідія Степанівна” навіть у неформальній обстановці), була втіленням тієї матері, яка вважає свого сина єдиним сенсом свого життя і бачить у його обраниці лише конкурентку.
Я завжди намагалася бути чемною, привозила їй подарунки з відряджень, допомагала прибирати їхній великий будинок у передмісті Житомира, коли ми приїжджали в гості. Але її ставлення до мене завжди було прохолодним, навіть льодовим.
Вона ніколи не говорила про мене погано відкрито, але в її поглядах, у її постійних “слушних” порадах, у яких завжди звучало “мій Степан заслуговує на краще”, я відчувала неприязнь.
Степан завжди заспокоював мене.
– Не звертай уваги, вона просто не вміє інакше. З часом звикне. Ти ж знаєш, вона мене сама виховувала, – казав він, обіймаючи мене.
Я намагалася вірити, але ця “звичка” тривала роками.
Коли ми оголосили про заручини, я очікувала, якщо не радості, то хоча б стриманої згоди. Натомість, ми отримали цілу лекцію про те, що ми занадто поспішаємо, що я “занадто молода” (хоча мені було двадцять шість), і що “справжні жінки” виходять заміж пізніше, коли можуть принести в дім більше статків, а не лише “креативні ідеї”.
– Звісно, ви можете одружитися, – промовила вона тоді. – Але святкування буде тут, у нашому саду. Нема чого витрачати шалені гроші на ресторани. І всі організаційні питання візьму на себе я. Це моя справа честі, щоб у мого сина було гідне весілля.
Степан одразу погодився.
– Так буде простіше, Настю. Вона в цьому розбирається, а ми збережемо нерви і гроші, – пояснив він.
Я неохоче погодилася. Зрештою, головне ж, що ми одружуємося, чи не так? Це була моя найбільша помилка.
Ліда Степанівна почала “організацію”. Це означало, що вона перетворила весь процес на демонстрацію свого повного контролю. Вона вибрала запрошення, в яких моє ім’я було надруковане дрібним шрифтом, а її та батька Степана – великим. Вона наполягла на сукні, яку я ніколи б не обрала – занадто пишній і старомодній, – мотивуючи це тим, що “такий фасон личить лише справжній нареченій”. Весільне меню, список гостей, музика – усе було під її пильним оком і за її смаком, який, м’яко кажучи, не збігався з нашим.
Одного разу я спробувала заперечити щодо кількості її двоюрідних тіток, яких вона запрошувала, хоча ми бачили їх лише раз у житті.
– Лідо Степанівно, ми планували невелике свято. Навіщо нам тридцять ваших родичів, яких ми навіть не знаємо? – запитала я обережно.
– Як це – навіщо? – її очі звузилися. – Це ж наше сімейне свято! ви що, хочете відділитися від нашої родини? ви не цінуєте наші традиції? Це ж “нечувана” неповага!
Я відступила. Степан знову просив мене не сперечатися.
– Вона просто переживає, Настю. Дай їй цю маленьку перемогу, і все буде добре, – його слова вже не заспокоювали, а викликали тихе роздратування.
За тиждень до весілля Лідія Степанівна викликала нас на розмову.
– Я вирішила, що після весілля ви житимете тут, – заявила вона, стоячи біля каміна. – ви ж знаєте, що мій будинок великий. А ви зможете заощадити на оренді. Та й я допоможу вам зі Степаном, поки ви не станете на ноги.
Мене це обурило. Ми мали свою квартиру в Києві, яку купили разом і вже майже виплатили іпотеку. Навіщо нам переїжджати в її заміський будинок, за годину їзди від моєї роботи?
– Лідіє Степанівно, у нас є своє житло, – почала я.
– Так, але там же лише дві кімнати! – перебила вона. – А тут – чотири! Плюс сад, гараж. Я ж не вічна. Рано чи пізно, Степану це все перейде. Краще вам “притертися” тут одразу. І взагалі, я вже сказала Степану, що віддаю вам на поверсі свою стару вітальню, щоб ви зробили там собі гарний кабінет.
Я подивилася на Степана. Він знову мовчав, розглядаючи свої черевики.
– Степане? Ми ж домовилися, що залишаємося в Києві, – мій голос уже не був ніжним.
– Ну… я подумав, що мама має рацію, – пробурмотів він. – Це ж тимчасово, Настю. Поки ми не добудуємо свій будинок.
Усередині мене все обірвалося. Я зрозуміла, що вона не просто “переживає”, вона будує міцну стіну між мною і ним, і це весілля – лише спосіб затягнути його у свою пастку.
Настав день весілля. Це був сонячний, хоча й трохи прохолодний день. Я намагалася усміхатися, але моя усмішка була натягнутою. Лідія Степанівна виглядала щасливою, як ніколи. Вона постійно ходила за Степаном, поправляючи його метелика, шепочучи йому щось на вухо, ігноруючи мене.
Усе йшло за її сценарієм: старомодна музика, тости від її родичів, що говорили про те, як “Ліда Степанівна виростила такого чоловіка”, не згадавши мене жодним словом.
Після офіційної частини, коли ми мали йти на фотосесію до парку, вона попросила слова. Я думала, що це буде фінальний тост.
Вона підняла келих, і весь зал затих. Її голос був гучним і пафосним.
– Любі гості! Я хочу зробити нашому Степану невеликий подарунок, – вона зробила паузу, і її очі зупинилися прямо на мені, – і, звісно, його обраниці. Як ви знаєте, Степан – розумний, талановитий програміст. Він давно мріяв про власний бізнес, але завжди щось зупиняло. Я вирішила, що він не повинен відмовлятися від мрії.
Вона махнула рукою, і до неї підійшов її давній знайомий, адвокат.
– Я хочу оголосити, що оформила на Степана юридичне відчуження двох своїх гаражних боксів у Вінниці, а також перевела на його рахунок суму, достатню для купівлі трьох нових комп’ютерів і оплати оренди офісу на перші шість місяців. Звісно, на одній умові, – її голос став тихішим, але від цього лише загрозливішим.
Я відчула, що зараз станеться щось погане.
– Умова така, – продовжила вона, дивлячись на Степана, який уже почав витирати спітнілий лоб, – він повинен повністю зосередитися на роботі. Він не повинен розмінюватися на “дрібниці”. І я не можу допустити, щоб він жив у тому “клоповнику” в Києві. Тому, щоб мати повну підтримку і працювати над “найважливішим” проектом, він буде жити тут. У “нашому” домі. Я виділила йому великий гараж для облаштування офісу. Це єдина умова, щоб цей стартовий капітал залишився з ним.
Потім вона повернулася до мене.
– Я розумію, Настя, що ти “молода” і маєш свої “креативні” плани, але зараз мова йде про справжнє майбутнє Степана! Про його кар’єру! Ти повинна “підтримати” його, чи не так? Ти можеш продовжувати їздити на роботу звідси, або шукай іншу роботу в Житомирі.
Це не був подарунок. Це був ультиматум. Це було відверте придбання мого чоловіка. Вона дала йому все, про що він мріяв, але взамін вимагала відмовитися від нашого спільного життя, від нашого дому, від моєї кар’єри – від усього, що ми будували. Вона поставила його перед вибором: або він залишається “маленьким хлопчиком” з грошима від мами, або він обирає мене, але втрачає свій шанс.
У залі настав гомін. Усі дивилися на Степана. Його батько, який зазвичай був мовчазним, схопився за голову.
Я підійшла до неї, і тоді відбувся наш діалог, з якого я почала цю розповідь.
Я чекала, що Степан стане на мій бік. Що він скаже: “Мамо, це моє життя, і мій вибір – Настя”. Але він мовчав.
Коли я повернулася до нього, він лише знизав плечима і прошепотів.
– Настю, вона це зробила для мене. Хіба я можу відмовитися від такого шансу? Це ж “стартовий капітал”! Це ж лише пів року, поки я не налагоджу бізнес, і ми повернемося.
– І чим ми будемо займатися ці пів року? – запитала я, відчуваючи, як у горлі стоїть гіркий ком. – Ти працюватимеш у її гаражі, житимеш у неї в домі, а я кину свою роботу і буду їздити до Києва по чотири години на день? Ти що, не розумієш, що вона керує нами?
– Ніхто нами не керує. Просто треба бути практичною! – його голос став різким.
У той момент я зрозуміла, що проблема не лише в Лідії Степанівні. Проблема в його слабкості. У його бажанні взяти легкий шлях і не сперечатися з матір’ю, навіть якщо це руйнує наше спільне майбутнє.
Я зняла обручку і поклала її йому на долоню.
– Я не можу бути твоєю дружиною, якщо ти не можеш бути чоловіком, – це все, що я змогла сказати.
Я пішла, не озираючись. Потім я дізналася, що він справді залишився жити у матері. Він відкрив свій бізнес. Він навіть надіслав мені повідомлення через місяць.
– Мама була права. Я нарешті займаюся тим, що люблю, – написав він.
На наше весілля було витрачено багато грошей, і він навіть не запропонував мені повернути мою частку, не кажучи вже про те, щоб компенсувати витрати на весілля. Я переїхала назад у нашу квартиру в Києві, змінила замки і повністю перейшла на дистанційну роботу, щоб не бачити місця, які нагадували б про нього. Хоча це було важко, це дало мені простір для дихання.
За пів року я подала на розлучення. Лідія Степанівна, напевно, була щаслива. Вона “перемогла”. Її син залишився з нею, з її грошима і під її постійною опікою.
Ось така моя історія про “ідеальне” весілля. Вона зіграла свою підлу “гру”, і, на жаль, я була в ній лише пішаком, який вона легко принесла в жертву.
Я досі іноді зустрічаю Степана в місті. Він виглядає втомленим і нервовим, ніби його успіх має дуже високу ціну. Він намагається зі мною говорити, але я просто проходжу повз. Я знаю, що він тепер має “успішний” бізнес, але він також має вічний контроль своєї матері, який, схоже, буде з ним завжди.
Я багато думала про це: чи була я занадто різкою, чи правильно зробила, що пішла з весілля, чи варто було боротися за нього? А як би ви вчинили на моєму місці, коли кохана людина обрала мамин комфорт замість спільного майбутнього?
