Після п’ятнадцяти років виснажливої праці на заробітках та заощаджень на нерухомість, я подарувала синові ключі і сказала — будуйте свій світ без нас. Однак, не всі дотримуються правил, і тепер я готуюся до зустрічі зі свахою
Мій єдиний син Назар був підлітком, йому щойно виповнилося шістнадцять, коли не стало мого чоловіка. У той час я працювала у школі з дуже скромною зарплатнею, і ще доглядала за бабусею чоловіка, вона була після недуги і потребувала постійного нагляду. Фінансово вона, звичайно, допомогти не могла, але її донька, моя тітка по чоловіковій лінії, забирала Назара до себе, коли мені треба було на роботу, і так ми якось справлялися.
Наші стосунки були теплі і довірливі, особливо з тіткою Зоєю, вона мені як рідна сестра була. От я й зважилася на відчайдушний крок — поїхала до Польщі, де мій двоюрідний брат вже давно працював на будівництві. Він допоміг мені знайти місце у готелі — спочатку прибирала номери, потім вже на кухні допомагала, мила посуд, а згодом, коли трохи освоїлася і вивчила польську, то перейшла працювати до приватної клініки як помічниця лікаря. Моя освіта — фельдшер-лаборант, але я ще встигла закінчити курси масажу і вміла робити якісний реабілітаційний масаж, що дуже стало у пригоді за кордоном.
Так промайнуло майже п’ятнадцять років. Я щомісяця надсилала гроші додому тітці Зої — на потреби Назара, на оплату комунальних послуг, і, звичайно ж, відкладала на свою пенсію та на окреме житло для сина. Приїжджала, звісно, нечасто, але коли приїжджала, то намагалася провести з Назаром якомога більше часу. Він був уже дорослий, розумний хлопець.
Торік, коли мені виповнилося п’ятдесят два, я вирішила остаточно повернутися. Причин було дві: по-перше, здоров’я тітки Зої почало погіршуватися, і вона вже не могла сама про себе дбати, а по-друге, в моєму рідному місті, де я народилася і виросла, у мене з’явилося нове кохання. Ми з Олександром знайомі ще зі студентських років, разом вчилися, але наші долі тоді розійшлися, а тепер, через стільки років, знову зійшлися.
Отже, зараз я мешкаю у нашій сімейній двокімнатній квартирі, що була ще від моїх батьків, у невеличкому містечку на півдні. Олександр живе зі мною, ми дуже щасливі разом. Тітку Зою я влаштувала у гарний приватний пансіонат, я його повністю оплачую, провідую її тричі на тиждень, привожу її улюблені солодощі та квіти.
За роки роботи за кордоном я не тільки купила синові квартиру, але й змогла придбати невеликий комерційний об’єкт — приміщення під офіс, яке зараз здаю в оренду невеликій ІТ-компанії. Це приносить мені стабільний і досить непоганий дохід. Мрію відкрити свій власний масажний кабінет, але поки що насолоджуюся сімейним життям та відпочинком.
А тепер головне. Мій Назар нарешті одружується. Його обраниця — дівчина Оленка, мені вона відразу сподобалася: світла, усміхнена, з почуттям гумору, видно, що Назар її сильно любить. Вони зустрічалися три роки, і ось, вирішили створити сім’ю.
Батьки Оленки, мої майбутні свати, взяли на себе більшу частину витрат на весілля — оплатили банкет та музикантів. Я купила Оленці розкішну весільну сукню та оплатила роботу фотографа і відеооператора. Свято вийшло дуже душевним та красивим, гості були у захваті.
Отож, мій син одружився два місяці тому, і я, як і обіцяла собі, подарувала молодій родині житло — трикімнатну квартиру у сучасному житловому комплексі. П’ятнадцять років важкої праці за кордоном не пройшли марно — я змогла забезпечити сина і його дружину власним кутком.
Однак, я одразу ж поставила синові і невістці одну-єдину, але дуже важливу умову. І батькам Оленки я про це натякнула на весіллі, коли ми сиділи за одним столом.
Я це зробила тому, що мій покійний чоловік був сиротою, його виховувала тітка, а потім, коли ми одружилися, він привів мене до свого дідуся. І цей дідусь, хоч і був вже старенький, але він просто не давав мені спокою! Щодня він знаходив привід повчати мене — як правильно чистити картоплю, як виховувати сина, як стелити постіль. Це було просто нестерпно.
Я терпіла, бо ми жили в його будинку, але тоді дала собі слово: коли мій Назар одружиться, я навіть близько не підійду до їхнього порогу! Тільки якщо вони самі попросять про допомогу. На свята — так, але зустрічатися можна і на нейтральній території.
І що ви думаєте? Заходжу я нещодавно додому, а Олександр мені каже:
— Наталю, ти знаєш, мені Назар телефонував, просив під’їхати допомогти шафу зібрати.
— І що? — питаю я. — Ти поїдеш?
— Звісно, поїду, — відповідає він, здивовано дивлячись на мене.
— Добре, — кажу я. — Але ти бачив там чи чув, чи моя сваха, мати Оленки, Марина, часто до них навідується?
— Ну, Назар якось обмовився, що вона майже щодня заходить, — каже Олександр. — Каже, що вона йому то пиріжки принесе, то сорочки попрасує.
Я одразу ж напружилася. Моя умова! Вона ж була поставлена не просто так. Я вважаю, що ніхто, особливо батьки, не мають права переступати поріг молодої родини без їхнього прямого запрошення! Я-то свою обіцянку тримаю — жодного разу не була в тій квартирі, навіть подивитися, як вони облаштувалися, і не збираюся. А ця Марина, моя сваха, мало не щодня там товчеться!
Я вирішила, що треба поговорити. Зателефонувала Марині, запросила її на каву у нашу улюблену кав’ярню. Вона погодилася. Зустрілися ми наступного дня.
— Марино, рада тебе бачити, — почала я, коли ми сіли за столик.
— І я тебе, Наталю, — відповіла свата, усміхаючись. — Давно не бачились, тільки на весіллі.
— Слухай, у мене до тебе одна дуже делікатна розмова, — сказала я, взявши свою чашку. — Ти пам’ятаєш, я на весіллі казала, що у мене є одне правило щодо молодих?
— Звісно, пам’ятаю, — кивнула Марина. — Ти сказала, що не будеш до них ходити, щоб не втручатися у їхнє життя. Це мудро.
— Так, — підтвердила я. — Я вважаю, що молода родина повинна сама вчитися жити, без постійного нагляду і допомоги батьків. Вони дорослі, самі вирішуватимуть, як їм прати, готувати і жити. Я свою обіцянку виконую.
— Ти молодець, — похвалила вона мене.
— Але, — я зробила паузу, — до мене дійшла інформація, що ти мало не щодня навідуєшся до Назара й Оленки.
— Ну так, — знітилася вона. — Я ж переживаю за доньку, несу їм домашню їжу, допомагаю, чим можу. Вона ж моя єдина дитина.
— Марино, — я подивилася їй прямо в очі, — я купила їм цю квартиру. Це мій подарунок синові та невістці, щоб вони мали свій куток і були незалежними. Я поставила умову: жодного втручання. Твої щоденні візити — це і є втручання.
— Але я ж нічого поганого не роблю! — виправдовувалася Марина. — Я просто допомагаю.
— Ти вважаєш, що твоя допомога приємна Назару? — запитала я. — А що про це думає Оленка? Може, вона хотіла б сама все робити? Вчитися?
— Вона мені нічого не казала, — знизала плечима свата.
— Тоді послухай мене уважно, — мій тон став суворішим. — Я не жартую. Я дала їм житло, щоб вони будували свою сім’ю. Твої візити — це загроза їхній самостійності. Я це пройшла на власному досвіді, і не дозволю, щоб моя дитина і невістка страждали.
— Ти погрожуєш мені? — скривилася Марина.
— Я ставлю умови, — поправила я. — Квартира моя, я маю на це повне право. Якщо ти хочеш постійно бути в житті сина і невістки, ходити до них у гості щодня — забезпеч їх житлом сама. Тоді ти матимеш право виставляти свої умови. А поки що, я наполягаю, щоб ти не переступала поріг їхньої квартири без їхнього прямого запрошення. На святкування — будь ласка, але без щоденних обідів. Домовилися?
Марина мовчала, погляд її блукав по стінах кав’ярні. Здавалося, вона обмірковувала мої слова. Я знала, що вона не очікувала такої прямолінійності. Але я була рішуче налаштована захистити спокій своїх дітей.
— Ти дуже категорична, Наталю, — врешті сказала вона.
— Я просто захищаю їхній спокій, — відповіла я. — І я не жартую, коли кажу, що якщо візити не припиняться, я заберу ключі і пущу в квартиру квартирантів. А Назар з Оленкою нехай тоді самі вирішують, де їм жити.
Я залишила її саму, а наступного дня зателефонувала Назару.
— Сину, як справи? — запитала я, намагаючись говорити якомога спокійніше.
— Все добре, мамо, — відповів він. — Ми з Оленкою вчора шафу дозбирали, таку, знаєш, величезну.
— Молодці, — похвалила я. — А скажи мені, сину, ти радий, що МаринаЮ твоя теща, часто до вас приходить?
Назар замовк. Потім зітхнув.
— Мамо, чесно кажучи, не дуже, — зізнався він. — Вона хороша, я розумію, що вона хоче допомогти. Але, ну, знаєш… Ми тільки одружилися, а вона як тінь. Оленка теж почувається ніяково, не може навіть у халаті по дому ходити. І незручно їй сказати, бо ж її мама.
— Я все зрозуміла, — сказала я. — Не хвилюйся, сину. Я вже поговорила з Мариною. Сподіваюся, вона мене почула.
Минуло кілька днів. Я не дзвонила Назару і не питала. Я чекала. Потім мені подзвонив Олександр.
— Наталю, Назар дзвонив, — сказав він. — Він був здивований.
— Чим? — запитала я.
— Каже, що Марина вже третій день не приходить до них, — відповів Олександр, сміючись. — Назар сказав, що в них вдома нарешті стало тихо і спокійно. Вони подякували тобі за квартиру і за те, що ти така рішуча.
Я посміхнулася. Значить, Марина мене почула. Або просто злякалася моєї погрози. Неважливо. Головне — мир і спокій у моїй родині. Я не дозволю нікому зруйнувати те, що я будувала стільки років. Я хотіла, щоб мій син був щасливий, а щастя молодої родини — це передусім їхня незалежність від батьків. Я пройшла через це і знаю, як це може зіпсувати життя.
Але тепер я думаю: чи мала я право ставити такі жорсткі умови, навіть якщо я подарувала квартиру? Чи правильно я вчинила, погрожуючи свасі квартирантами? Чи можна якось інакше, більш м’яко, захистити межі молодої родини?
Як ви вважаєте, чи варто було мені втручатися в цю ситуацію, чи молодята мали б самі розібратися з мамою Оленки?
