Після п’ятдесяти двох років шлюбу батьки розійшлися, бо втомилися від щоденної битви за пульт. — Тепер у тебе буде свій пульт, — іронічно промовив тато. Але коли я побачила, як вони обоє почали в’янути в абсолютній тиші, я зрозуміла, що цей пульт був останнім, що тримало їхнє життя на зв’язку
— Я подаю на розлучення, Антоне. І це не обговорюється.
— Ти це серйозно, Вероніко? Після п’ятдесяти двох років спільного життя? Ти при своєму розумі?
— Ніколи ще не була такою ясною. Твоя постійна незадоволеність, твої ці мовчазні докори — я втомилася. Я хочу тиші. Я хочу, щоб мої ранки починалися без твого бурчання про погано закриту зубну пасту чи про те, що я на дві хвилини пізніше прокинулася.
— Тиші? Ти хочеш тиші, коли за нашими стінами життя гуде і вирує? Добре, матимеш свою тишу. Але пам’ятай, ти її сама обрала.
Мої батьки розійшлися після того, як відзначили золоте весілля. Це прозвучало, наче жарт, коли мама, Вероніка Петрівна, зібрала мене, Олену, та мого чоловіка, Ігоря, на сімейну нараду і оголосила про своє рішення. Всі думали, що вони непорушна скеля, що завжди стоятиме на місці, незважаючи на всі бурі.
Але ця скеля виявилася крихкою, як піщаний замок, коли прийшла ідея її розібрати. Вони докоряли один одному, бурчали і постійно змагалися, хто краще приготує борщ, або хто вчора забув зачинити кватирку. Але тепер, коли вони мали цілковитий спокій і особистий простір, виявилося, що без цієї щоденної гімнастики для язика вони почали втрачати смак до життя, як кімнатні рослини без належного догляду.
Я, їхня єдина донька, завжди була своєрідним буфером між ними. Я пам’ятаю їхнє життя, наче довгий, трохи приглушений фільм, де фон завжди був наповнений тихим гулом взаємних зауважень.
— Вероніко, ти знову поставила чайник на ліву конфорку, а не на праву. Ти знаєш, що права гріє швидше, — це був стандартний ранковий епізод.
Або:
— Антоне, ти знову читаєш газету, коли я тобі щось розповідаю? Ти хоч чув, що я сказала про сусідку Галину?
— Чую, чую, але й читаю. Одне іншому не заважає, — відповідав батько, Антон Олексійович, не відриваючи погляду від сторінки.
Їхній світ був настільки структурований їхньою звичкою докоряти, що ми, діти та онуки, вже сприймали це як норму. Це була їхня особлива форма спілкування, їхній танець. Ми з Ігорем навіть жартували, що якби вони перестали сперечатися, ми б почали турбуватися, чи все у них гаразд.
І ось, через п’ятдесят два роки, мама заявила, що втомилася від цієї «битви за пульт» і «бурі за конфорки». Це сталося через місяць після їхнього ювілею, який ми відзначали в ресторані. Вони виглядали тоді такими щасливими, такими єдиними. Хто б міг подумати, що то був лише останній акт довгої вистави.
— Ти з глузду з’їхала, мамо, — тільки й змогла промовити я, коли почула це. — Про що ти говориш?
— Про себе, Олено. Я хочу пожити для себе. Скільки можна? Він постійно контролює, що я дивлюся по телевізору, він забирає найкращі місця на дивані. А його бурчання про мої квіти, які, на його думку, я надто часто поливаю! Ні, досить. Ми вже оформили всі папери.
— Але… ви ж старенькі вже. Навіщо вам цей стрес? — Ігор теж був вражений.
— Стрес — це жити з ним, Ігоре, — відрізала мама.
Батьки вирішили розділити майно максимально мирно. Квартира залишилася мамі, а тато переїхав у їхню невелику дачу в передмісті.
Вона стояла там роками, переважно влітку вони туди їздили, але тато вирішив облаштувати її на постійне проживання. Ігор допоміг йому з переїздом та встановленням опалення. Ми всі думали, що це тимчасово, що вони пограються в незалежність і повернуться до своїх звичних «бойових дій». Але ні. Офіційне розлучення відбулося на початку грудня.
Перші тижні після розлучення мама, Вероніка, поводилася, як школярка на канікулах. Вона переставила меблі, купила нові фіранки і почала дивитися всі ті телепередачі, які їй забороняв дивитися тато, бо вони «засмічують мозок». Я приходила до неї, і вона радісно розповідала:
— Уявляєш, я цілий день лежала і дивилася мелодрами! І ніхто не прийшов і не почав бубніти, що мені треба зайнятися чимось корисним.
— Це чудово, мамо. Ти заслужила відпочинок.
— Так, але… — вона раптом замовкала і дивилася кудись у вікно. — Але знаєш, той диван тепер такий великий. Я розтягуюся, як хочу, але все одно, коли прокидаюся, то лежу лише на одній його половині. На тій, що була моя.
Я почала помічати, що її енергія швидко вичерпується. Вона перестала в’язати, а фіалки, про які так дбав тато, почали в’янути. У неї зник запал до експериментів з новими стравами. Вона готувала просту вівсянку і сиділа за столом, де раніше завжди були дві чашки. Тепер була одна.
Водночас, тато, Антон, на дачі теж почувався не краще. Коли я приїхала його відвідати, то побачила, що він облаштував ідеальний чоловічий простір: бездоганно чистий, усі інструменти на своїх місцях. Але він став дивно мовчазним.
— Як ти, тату? Все гаразд?
— Гаразд, Олено. Тиша. Я маю тишу, яку хотіла твоя мати, — він відповів, але його голос був глухий.
— Може, тобі щось купити? Може, привезти тобі ту твою улюблену книгу?
— Навіщо? Немає кому потім сказати, що я її прочитав неправильно. Немає кому сказати, що я знову залишив крихти на столі.
Його улюблений телевізор стояв вимкнений. Я запитала, чому він не дивиться новини.
— А кому їх переказувати? Хто мене перепитає, що я там не так зрозумів? Я тепер сам собі й слухач, і опонент.
Минали місяці. Обидва мої батьки наче зів’яли, як ті квіти, про які згадувала мама, тільки тепер вони в’янули не від морозу, а від надмірного тепла, відсутності опору.
Мама схудла, її зачіска стала не такою акуратною, як раніше. Батько перестав голитися щодня і почав виглядати як старий лісовик. Вони обидва ніби втратили свій внутрішній двигун, який працював на енергії їхньої взаємної, хоч і доброзичливої, напруги.
Я постійно намагалася їх звести, але обережно, щоб не здавалося, що я маніпулюю.
— Мамо, тато занедужав. Привези йому того свого супу, що ти завжди робила, — просила я якось.
Мама погодилася, але коли повернулася, була засмучена.
— Він навіть не сперечався про те, що суп пересолений. Просто подякував. Дякую, Олено, сказав.
— І що в цьому поганого, мамо?
— У цьому все погано! Він завжди казав, що мій суп треба досолювати! Це був наш ритуал! А тепер що? Ввічливість? Мені не потрібна його ввічливість, мені потрібен Антон!
Схожа ситуація була і з татом. Я якось привезла його до мами під приводом полагодження крана. Вони стояли на кухні. Батько копався під раковиною, а мама стояла поруч.
— Вероніко, ти ж знаєш, що я просив не купувати цей дешевий кран. Він же трісне, — сказав тато.
Мама раптом розплакалася.
— Це вже не має значення, Антоне. Купила, що було.
— Як це не має значення? — тато розгубився, виліз з-під раковини. — Звісно, має! Ти ж знаєш, як я не люблю неякісних речей!
— А я вже не маю сили сперечатися!
— Ти що, хвора? — батько подивився на неї з такою тривогою, якої я не бачила, відколи мені було десять років і я впала з дерева.
Вони були одружені п’ятдесят два роки, і їхні докори, їхні маленькі постійні битви були не ознакою відсутності почуттів, а навпаки, їхнім способом демонструвати інтерес.
Якщо ти дорікаєш людині за те, як вона закрила пасту, значить, ти звертаєш на неї увагу. Якщо ти обурюєшся через температуру борщу, значить, ти ще дбаєш. Це була їхня мова любові, спотворена, але щира. І коли ця мова зникла, вони стали чужими, не для себе, а для світу, в якому звикли жити. Їхнє життя стало занадто порожнім, занадто тихим, занадто ввічливим.
Одного разу я застала маму на кухні. Вона сиділа, втупившись у одну точку, а на столі стояла татова старенька чашка, яку він завжди забував на дачі.
— Звідки це? — запитала я.
— Я їздила до нього. Привезла йому пиріг. І забрала цю чашку.
— Навіщо?
— Щоб він мене сварив! Розумієш? Щоб він зателефонував і сказав: «Вероніко, ти знову забрала мою улюблену чашку! Як ти могла?!» Але він не дзвонить. Він сказав лише: «Добре, я куплю собі нову».
Вона була спустошена цією байдужістю. Її не засмучувало, що вона живе сама. Її спустошувало, що вона більше не є джерелом постійної, хоч і дріб’язкової, уваги для людини, з якою прожила все життя.
І тато, я впевнена, відчував те саме. Він тепер мав ідеальну дачу, тишу, свободу, але він нічого не робив із цією свободою, окрім того, що нудьгував за маминим бурчанням.
Вони не помирилися, не з’їхалися назад. Вони офіційно розлучені й далі живуть окремо, але тепер я бачу, як вони зідзвонюються майже щодня.
— Антоне, ти купив собі теплий шарф? Я ж казала, що на дачі ввечері прохолодно, — чую я голос мами, коли дзвоню до неї.
— Вероніко, а ти не забула вимкнути плиту? Я ж знаю, ти можеш.
Це вже не докори, а скоріше, консультації. Контроль, але з дозволу, згоди. Вони не можуть жити разом, але й не можуть жити без цієї нитки, яка їх пов’язує.
Вони в’януть, але, на щастя, не повністю. Це вже не той яскравий, галасливий сад, яким було їхнє спільне життя, а скоріше, дві окремі, але близько розташовані тіні дерев, які все одно кидають тінь одна на одну. Вони досі шукають спосіб, як знову розпочати свій «ритуал», тільки тепер це має бути на відстані, щоб знову не втомитися. Я бачу в їхніх очах глибоку, нездорову тугу за тим, що вони самі ж і зруйнували. Вони хотіли спокою, але отримали порожнечу.
Як ви думаєте, чи зможуть мої батьки колись знайти новий формат стосунків, який замінить їм звичну напругу і поверне їхній втрачений блиск?
