Після майже двадцяти п’яти років, проведених разом, п’ятнадцяти років у шлюбі, ми з чоловіком розходимося. Я приймаю це, хоча душевний біль нікуди не зникає. Найважче мені змиритися з бажанням нашого єдиного сина, сімнадцятирічного Олега, залишити мене і переїхати до батька.
Ми з Максимом познайомилися, коли мені було двадцять два, йому – двадцять чотири. Чотири роки ми просто зустрічалися, пізнавали одне одного, жили в цивільному шлюбі. Тоді ми вирішили одружитися. З народженням дітей ми не квапилися. Я хотіла спочатку міцно стати на ноги у професії. Лише через десять років у нас народився Олег. Наступного місяця йому виповниться сімнадцять. Ми мріяли про велику родину, про доньку, але, на жаль, більше дітей у нас не було.
Сьогодні, після стількох років разом, в розпал нашого затяжного розлучення, я постійно обмірковую наше спільне життя. Що я чи ми обоє могли зробити інакше, щоб не зруйнувати те, що здавалося таким міцним?
Я щиро вірила, що наші стосунки — це тиха гавань, що ми ідеальна пара. І ось раптом все обернулося на попіл.
Я взяла річну відпустку по догляду за Олегом, не більше. Відверто скажу, цей рік вдома був випробуванням. Незадовго до того, як я дізналася про вагітність, мене призначили на нову посаду: я стала фінансовим аналітиком у великій компанії-забудовнику, і ця робота була моєю пристрастю.
Я керувала відділом економічного планування. Успішне завершення ключового проєкту принесло мені не лише суттєве підвищення заробітної плати, але й величезну відповідальність.
Дев’ять місяців очікування сина пролетіли швидко. Вагітність була легкою, і я до останнього намагалася брати участь у робочих процесах хоча б віддалено.
Фактично, навіть у рік офіційної відпустки, перш ніж повернутися до повноцінної роботи, я була розірвана між двома світами. Одна половина мене — вдома, з сином, намагаючись опанувати побут, а інша — мій мозок — постійно опрацьовувала економічні моделі та фінансові звіти.
Максим, тим часом, активно розвивав свою інженерну кар’єру. Спочатку нам допомагали мої батьки. Коли Олегові виповнилося три, ми вирішили найняти професійну няню, Юлію.
Вона була з нами до того часу, як Олегу виповнилося дванадцять. Тоді він став самостійним, мав власні захоплення і вже не потребував постійного нагляду дорослого.
Наші сімейні роки промайнули як один день. Ми з Максимом були дуже завантажені, але ми завжди намагалися компенсувати це синові увагою, спільними вихідними, подорожами за кордон. Ми старалися дати йому все найкраще.
Але, озираючись назад, я бачу, що наші особисті стосунки, особливо між нами з чоловіком, поступово гальмувалися через наш робочий графік. Наші розмови ставали все більш поверхневими. Я помітила, як ми емоційно віддалилися одне від одного.
Одного вечора, після чергової тихої вечері, Максим несподівано оголосив:
— Юлю, я більше так не можу. Наші стосунки — це лише звичка, вони вичерпали себе. Я хочу розлучитися.
Я була приголомшена. Моє серце пропустило удар.
— Ти що, Максиме, — прошепотіла я, ледве стримуючи сльози, — про що ти говориш? Ми стільки років разом, у нас є син. Це ж нерозумно, треба спробувати все виправити. Дай нам ще один шанс.
— Я вже все вирішив, — його голос був незворушний.
Я благала його кілька днів, шукаючи причину, намагаючись зрозуміти, що пішло не так. Він був мовчазний, але нарешті, під моїм натиском, він кинув:
— Справа не лише в нас. Я зустрів людину, Катерину. Вона дає мені те, чого ти вже давно не даєш.
Ці слова прозвучали як вирок. Я відчула, як світ навколо мене похитнувся. Ми почали готувати документи на розлучення. За тиждень Максим зібрав речі і переїхав до своєї нової жінки.
Згодом я дізналася про Катерину більше. Вона лише на кілька років молодша за мене, працює вчителькою малювання, теж розлучена і має доньку Вікторію, яка на рік молодша за Олега.
Мій син прийняв цю новину на диво спокійно. З Вікторією вони швидко знайшли спільну мову, у них схожі інтереси. Олег почав проводити все більше часу в них, а потім почав ділитися враженнями зі мною.
— Знаєш, мам, у тата там дуже класно, — сказав він якось увечері, коли повернувся від них. — Катерина така господиня. У неї вдома завжди чисто, затишно. А найголовніше — завжди пахне чимось смачним, вона постійно щось пече. Вони часто з Вікою малюють разом, а потім він з татом може полагодити щось, вони завжди щось роблять разом.
— А як же у нас, синку? — обережно запитала я.
— У нас… У нас ти з татом постійно працювали. Навіть коли вдома, то сиділи за комп’ютерами або говорили по телефону. Не було цього… домашнього тепла, розумієш? — він підібрав слова. — У тебе завжди купа паперів на столі, в холодильнику напівфабрикати.
Його слова глибоко засмутили мене. І ось тепер, коли оформлення розлучення майже завершено, коли ми погодили поділ майна, ми зайшли в глухий кут: питання опіки над Олегом.
Мій син заявив, що хоче жити з батьком, Катериною та Вікторією.
Я знаю, що Максим не налаштований проти мене, він не намагається налаштувати Олега. Він навіть поговорив з ним на моє прохання.
— Сину, — сказав він, — двері нашої з Юлею квартири для тебе завжди відчинені. Ти можеш приходити, коли захочеш. Твоя мама завжди буде твоєю мамою. Але якщо ти вирішив жити зі мною, я поважаю твій вибір.
Але Олег непохитний: він хоче жити там.
Тепер я стою на роздоріжжі. З одного боку, я чудово розумію його. Моя робота — це справді постійні відрядження, ненормований графік, велика напруга. Але з іншого боку, моя кар’єра дала нам фінансову стабільність, можливість жити понад середній рівень, вчитися в найкращих закладах. Я не готова втратити ні свою дитину, ні свою професійну реалізацію.
Як мені вчинити в цій ситуації? Чи повинна я пожертвувати кар’єрою заради того, щоб син залишився зі мною? Або ж прийняти його вибір і сподіватися, що наша близькість не зникне?
Що ви порадите?
