Під час сімейної вечері чоловік підняв келих і проголосив тост: — За мою любу селянку!
Його рідня засміялася в один голос. Я усміхнулася теж — і в ту ж мить їхній сміх обірвався, коли я спокійно сказала три слова. Але це сталося потім. А починалося все зовсім інакше.
Сім років тому я була наївною дівчиною з маленького містечка й вірила, що любов долає всі перешкоди. Дмитро здавався мені справжнім казковим принцем: красивий, успішний, із заможної родини. Він залицявся до мене три місяці: дарував квіти, водив у дорогі ресторани, казав, що я не така, як усі. Я вірила кожному його слову.
Перший тривожний дзвіночок пролунав на заручинах. Коли Дмитро познайомив мене зі своєю родиною, я відчула холод у їхніх поглядах. Зовиця Анна оглянула мене з голови до п’ят, наче вибирала товар на базарі.
— Яка цікава сукня, — протягнула вона з натягнутою усмішкою. — Дуже… оригінальна.
Її підтримала молодша сестра Олена:
— Так, видно, що дівчина старалась.
Вони говорили про мене в третій особі, хоча я стояла поруч. Дмитро промовчав. Тоді я подумала, що йому просто незручно проявляти почуття перед рідними. Як же я тоді нічого не розуміла!
Після весілля все стало на свої місця. Виявилось, що будинок, у який привіз мене Дмитро, належав його матері — Марині Павлівні. Жінка з добрими очима й сивим волоссям прийняла мене зовсім інакше, ніж її доньки.
— Нарешті у нашому домі з’явилася господиня, — сказала вона, обіймаючи мене. — А то тільки міські красуні ходять.
Ці слова дуже не сподобались зовицям.
Із першого ж дня вони почали мене ображати. Анна постійно давала «корисні» поради:
— Ти ж розумієш, люба, тепер ти носиш наше прізвище. Треба відповідати певному рівню.
Олена підтакувала, критикуючи мій одяг, манери, навіть мову. Вони все це подавали як турботу, нібито хочуть допомогти. Дмитро не лише не заступався за мене, а й поступово приєднався до них. Спочатку це були ніби жарти серед друзів:
— Моя Катя — проста дівчина, без претензій.
Та всі розуміли справжній сенс цих слів. Потім з’явились прямі образи, замасковані під жарти. Селянка — це стало його улюбленим звертанням до мене вдома. Хоча саме завдяки мені дім сяяв чистотою, але це нікого не цікавило.
Єдиною моєю опорою була свекруха. Коли зовиці починали свої лекції про те, як треба себе поводити, вона різко їх обривала:
— Досить, дівчата! Краще б ви у Каті навчилися бути справжніми жінками.
Це ще більше обурювало сестер, але за присутності матері вони стримувались.
— Не слухай їх, дитино, — шепотіла мені Марина Павлівна, коли ми залишались удвох. — Вони тобі заздрять, бо ти справжня, а вони все життя грають ролі.
Вона розповідала мені про свою молодість, як і сама колись була чужою в багатому домі чоловіка.
— Я теж була простою дівчиною, — зізнавалась вона. — І знаєш, що допомогло мені витримати? Я ніколи не забувала, хто я насправді.
Та підтримка свекрухи лише підливала масла у вогонь заздрості зовиць.
Минуло п’ять років, перш ніж я зрозуміла просту істину: нічого ніколи не зміниться. Навпаки, з кожним роком їхнє ставлення до мене лише погіршувалося. Вони більше не намагалися приховувати свою неповагу при сторонніх. Я стала їхнім улюбленим об’єктом для жартів за кожною сімейною вечерею. Лише свекруха залишалася єдиною, хто ставився до мене по-людськи.
Ми годинами розмовляли на кухні, коли інші були зайняті своїми справами. Марина Павлівна часто ділилася спогадами про молодість, про те, як їй самій було важко на початку сімейного життя.
— Справжня родина, Катю, — казала вона тихо, — це не ті, хто має спільне прізвище. Це ті, хто залишиться поруч, коли стане по-справжньому важко.
Я тоді ще не знала, наскільки пророчими стануть ці слова.
Хвороба Марини Павлівни прийшла раптово. Вона завжди була міцною жінкою, навіть у сімдесят два роки. Але одного жовтневого дня вона просто не змогла піднятися з ліжка.
— Щось не те зі мною, Катю, — прошепотіла вона.
Лікарі радили свекрусі постійний догляд. Зовиці й Дмитро поставилися до цього з байдужістю:
— Нехай Катя доглядає. Вона все одно сидить удома без діла.
Так я залишилася єдиною, хто доглядав за нею. Марина Павлівна багато спала, але коли прокидалась — завжди кликала мене:
— Ти тут, Катю? Не йди, будь ласка.
Я годинами сиділа біля неї, тримаючи за руку, читала вголос її улюблені вірші. Вона дивилась на мене з вдячністю.
— Ти єдина, хто справді піклується про мене, — казала вона. — Мої діти згадують про мене лише тоді, коли їм щось треба.
Одного березневого ранку свекруха відійшла у вічність. Вона лежала зі спокійною усмішкою, наче знайшла свій мир. В останню путь провели Марину Павлівну з розкішшю. Зовиці не пошкодували грошей ні на що. Вони приймали співчуття, розповідаючи всім, яка чудова була їхня мама. Я ж стояла осторонь у простій чорній сукні й лише я справді оплакувала Марину Павлівну.
— Тепер усе зміниться, — сказав мені Дмитро того ж вечора. — Мами більше немає, ніхто тебе більше не прикриє.
Його голос звучав серйозно і я зрозуміла — мої випробування тільки починаються.
Наступного дня зовиці почали шукати заповіт. Вони перевернули кабінет матері, спальню, навіть горище. За тиждень вони повернулися від нотаріуса, задоволені.
— Все в порядку, — оголосила Анна. — Заповіту немає, тож поділимо все порівну між мною, Оленою і Дмитром.
Мене це не здивувало — я нічого й не чекала. Мені було досить того, що я провела останні місяці поруч із людиною, яка мене щиро любила. Але тоді їхнє ставлення змінилося. Без Марини Павлівни всі маски злетіли.
— Слухай, — звернулася Анна до мене. — Тепер я господиня в цьому домі. Я диктую правила.
Правила були простими: я мала обслуговувати всіх трьох, не отримуючи нічого, крім даху над головою.
Спадок, гроші й нерухомість, діти хотіли поділити між собою. Анна планувала купити квартиру в центрі, Олена — відкрити салон краси, Дмитро — вкластися у стартап. А я перетворювалася на їхню прислугу.
За два роки шлюбу я майже забула, якою була колись. Мене тримали в домі лише як безплатну робочу силу. І тоді сталося диво. Після похорону минуло три місяці, прибираючи в кімнаті свекрухи, я натрапила на стару шкатулку. Вона стояла за валізою — я її ніколи раніше не бачила. Всередині були листи, фото, документи. І конверт із моїм ім’ям. Тремтячими руками я відкрила його.
Усередині було… справжнє заповітне розпорядження. Завірене нотаріусом. Все — дім, дача, вклади, цінні папери — Марина Павлівна залишила мені.
«Все моє майно я заповідаю Катерині Сергіївні Петровій, єдиній людині, яка виявила до мене справжню любов і турботу», — йшлося в документі.
Далі був припис, від якого у мене перехопило подих:
«Мої рідні діти показали себе егоїстами. Вони не заслуговують на мою спадщину. Катя — єдина, хто була поруч, коли я потребувала допомоги. Нехай вона отримає все, що заслужила своєю добротою».
Я стиснула документ, відчуваючи, як у мені прокидається сила, яку я вже давно в собі не відчувала. Але показати заповіт одразу — означало все зіпсувати. Я знала, що вони спробують його відібрати, якщо дізнаються. Тому я звернулася до нотаріуса — того ж, хто завіряв цей документ. Він підтвердив: це справжній заповіт, складений за всіма правилами. Ми одразу подали заяву, і за законом мав пройти час на розгляд та внесення змін у реєстр спадщини. Це мало зайняти кілька місяців.
А вдома все було як завжди. Мене продовжували ображати, змушували працювати за всіх. Але тепер кожен їхній наказ я слухала інакше. Я знала — це мій дім, це моя власність. Я вже не почувалася прислугою, я почувалася господинею, яка терпить лише тимчасово.
Минуло пів року, документи були готові, але я вирішила зачекати ще трохи — на особливий момент. І такий момент настав. Анна та Олена вирішили влаштувати вечірку з великою кількістю гостей. Вони наказали мені приготувати бенкет, як личить «служниці».
Я мовчки виконувала роботу, готувала, сервірувала стіл. І от я стояла з підносом біля стіни, поки гості хвалили Дмитра, Анну й Олену за «успішне життя». І тоді Дмитро, як завжди, підняв келих:
— За нас всіх, — сказав він з фальшивим голосом. — Мати залишила нам гарний спадок, і ми розпорядилися ним із розумом. І… за мою жінку, яка й досі нас обслуговує!
Гості розсміялися. Всі, крім мене. Я поставила піднос, відступила від стіни й вийшла в центр зали. Настав мій час.
— А тепер, — сказала я голосно, щоб усі почули, — я хочу виголосити свій тост.
Всі стихли, повернулися до мене — не звикли, щоб я говорила на людях. Я витягла зі складки плаття заповіт і голосно сказала:
— Цей дім, ці гроші, ця спадщина — моя. І ось тому доказ: справжній заповіт Мари́ни Павлівни, завірений нотаріусом. Шість місяців тому я подала заяву й чекала завершення перевірок. Тепер усе офіційно — я єдина спадкоємиця.
У кімнаті запала тиша.
Вони мовчали. Анна, Олена, Дмитро — всі зблідли, не знаючи, що сказати. Я залишила їх серед гостей, які вже шепотілися й кидали на них докірливі погляди. А вранці я викликала адвоката та офіційно повідомила: вони мають залишити мій дім. У них був тиждень, щоб забрати речі.
Дмитро обурювався, зовиці кричали, що підуть до суду, але адвокат лише посміхнувся:
— Подавайте на суд, якщо хочете осоромитися перед усім містом.
Через тиждень дім спорожнів. Я подала на розлучення і вперше почувалася вільною у власному житті. Продала дачу та частину цінних паперів, а за виручені гроші купила невелику, затишну квартиру у місті. Хотіла, щоб легше було діставатися на майбутню роботу.
Почала нове життя: знайшла роботу. Записалася на курси дизайну інтер’єру — я завжди мріяла про це, але раніше не наважувалася. Навколо з’явилися нові люди, добрі, щирі. І я більше не дозволяла нікому себе ображати.
Про минуле я не шкодувала. Воно зробило мене сильною. І кожного разу, дивлячись на своє доглянуте подвір’я, я згадувала Марину Павлівну й думала:
— Дякую, що вірили в мене. Я виправдала вашу довіру.
