Іноді ми кидаємо всі сили на те, щоб зробити щасливими всіх навколо, і навіть не замислюємося над тим, що, можливо, варто було б зробити щасливим когось одного?
Мій друг Кевін Конрой, католицький священик, має життєве кредо: «Почни з бідних». Він працював проповідником-місіонером у Сальвадорі та Камбоджі. Це той чоловік, який отримує чеки, що їх виписують американці для допомоги дітям, котрі потребують їжі, книжок, медичного обслуговування.
Я познайомилася з ним 1986 року, коли влаштувалася працювати журналісткою і прагнула змінити світ. Та натомість мене засмоктали репортажі з засідань комітету зонування, присвячених висоті парканів на задніх подвір’ях у Лорейні, штат Огайо. Нудьга! А потім у газеті вирішили зробити серію матеріалів про бідняків. Я вхопилася за цю тему обома руками. Але де шукати цих людей? Усі, кого я зустрічала, одноголосно радили: «Поговори з Кевіном. Він знає всіх бідняків».
З отцем Кевіном ми обійшли весь Лорейн — залізничні шляхи, мотелі, кухні для бідних. І зустрічали там безліч бідних людей. Як я не помічала їх раніше?
Після цього він поїхав працювати на волонтерських засадах до Сальвадору, а потім — до Камбоджі. Він навчив мене, що ми ніколи не повинні забувати про те, що малі вчинки з любові — це і є служіння.
— Я живу у світі, де витрачають один долар на день, — каже Кевін. У Пномпені він працює в притулку «Маленькі паростки», де живуть діти, які стали сиротами через С Н І Д. Вони — всі 270 — мають позитивний статус. Найменшому виповнилося три роки, а найстаршому — вісімнадцять.
Коли Кевін поїхав звідти, щоб навідати своїх родичів у Клівленді, усі діти не могли стримувати емоцій. Вони боялися, що більше ніколи його не побачать. Адже в їхньому світі той, хто йде геть, більше ніколи не повертається. Коли ж йому треба було їхати до аеропорту, діти влаштували лотерею, переможець якої отримував право поїхати разом із ним.
Філософія Кевіна полягає в тому, що іноді можна дати людині рибу раніше, ніж вудку. Він зауважує: якщо ми не дамо їм рибу, ці недужі діти не проживуть стільки, щоб їх можна було навчити рибалити. Кевін вірить, що служіння бідним полягає в тому, що ти йдеш туди, де потрібний, але небажаний, і лишаєшся там доти, доки не станеш бажаним, однак тебе вже не потребуватимуть.
Одна з улюблених моїх історій про Кевіна — випадок, коли він вирушив до Гондурасу після потужного урагану, щоб відвезти туди гуманітарну допомогу. Протягом трьох днів після шаленого урагану Мітч організації активно збирали медичні препарати, аспірин, антибіотики, бинти та інші предмети першої допомоги. Люди стихійно несли все те до церков та аеропортів. Вони відчули велику потребу якось відреагувати на ситуацію.
Через п’ятиденний ураган у Гондурасі рівень води сягнув півтора метра. Це змінило країну і людей назавжди. Стихія забрала понад 19 тисяч життів.
Жителям Гондурасу потрібні були ліки, а не іграшки. Гігантська лялька їм була ні до чого, однак жінка в аеропорту наполягала на тому, щоб вони таки взяли іграшку з собою. Вона саме пакувала необхідне для постраждалих від урагану Мітч на кухні, коли її діти принесли зі спальні ляльку й поклали до інших речей. «Ні, — сказала їм жінка, — віднесіть її назад». Ця лялька належала їй із самого дитинства. І вона повинна була залишитися вдома.
Вона тричі відволікалась, і тричі діти нишком підкладали ляльку до пакунків. Коли жінка побачила її вчетверте, то стисла в обіймах і заплакала. Ляльці треба їхати!
Вона віднесла всі речі та ляльку до Марти Понс, президента Гондураської асоціації в Клівленді. Жінка притискала іграшку до грудей і розповідала Марті про те, як багато вона для неї важить, а також наполягала на тому, щоб лялька опинилася в руках дитини, якій вона справді потрібна.
Марта не планувала їхати до Гондурасу, однак приєдналася до групи, яка вирушала на п’ятиденну благодійну місію. Вона не була на батьківщині 23 роки. Кевін теж поїхав. Джордж Мюльгайм, парамедик із клівлендської пожежної частини, також вирішив поїхати туди після побачених кадрів у новинах. Як і решта, він відчував, що йому пощастило в житті, а тому хотів зробити щось хороше для інших.
Коли Кевін і Джордж зустрілися в аеропорту, вони й гадки не мали, що робитимуть із лялькою завбільшки з малюка, яка височіла серед валіз, коробок і наплічників з антибіотиками, фізрозчинами та іншими медичними товарами, що їх пожертвували в місцевих церквах і аптеках. Навіщо взагалі її брати?
Жінка, яка принесла ляльку, сказала: «Ви самі зрозумієте, кому її слід віддати».
«Навряд чи», — подумав Кевін, закотивши очі від цих «магічних штучок». Ця лялька з довгим білявим волоссям навіть із точки зору культури не пасувала б гондураській дівчинці.
Кевін мав опікуватися лялькою. Вона сиділа в нього на колінах у літаку. У салоні було багато фахівців зі швидкого реагування, людей в уніформі Червоного Хреста та навіть собак-рятівників. Коли вони прибули до Гондурасу, то посідали в різні автомобілі. Країна була настільки зруйнована, що в них пішов цілий день на те, щоб дістатися до місця призначення.
Кевін із лялькою та ще трьома волонтерами ледве запхалися до таксі, яке мало розміри «фольксваґена-жука». Вони тягли ляльку за собою, коли перебиралися через річку, засипану уламками скель і камінням. Піднімалися з нею на гору саморобною десятиметровою драбиною, що хиталася від кожного руху. І Кевін повсякчас здивовано запитував себе: навіщо вони тягають цю іграшку за собою? Кілька разів він навіть прошепотів сам до себе: «І що нам тепер робити з цією клятою штукенцією?»
Відповідь стала очевидною, коли вони побачили восьмирічну дівчинку, яка всім розповідала: «Хтось везе мені ляльку».
Поночі вони дісталися селища Хутіапа, де все ще не було електрики. Команда волонтерів збиралася відвезти гуманітарну допомогу до місцевих клінік і допомогти розподілити її для лікування недужих. Спочатку вони зайшли до церкви, і Марта розповіла священикові та двом ченцям про ляльку. І троє чоловіків одноголосно вигукнули:
— Кайла!
Кайла?
То була дівчинка з бідної родини, якій і до урагану жилося несолодко. А після того, як країна постраждала від стихії, вона сама зголосилася працювати в нашвидкуруч зведеному притулку. Коли на обід прийшло двісті людей, Кайла лишилася, щоб помити посуд. Вона лишилася там і наступного дня, коли відвідувачів було триста, і потім, коли кількість людей зросла до чотирьохсот.
Під час буревію родина Кайли втратила все, і їм довелося переїхати до родичів. У них майже нічого не було в глиняній хатинці, а тепер і та була зруйнована. Кайла була дуже бідна — у неї зовсім не було іграшок, не кажучи вже про ляльку. Інші дівчатка не хотіли з нею гратися, дражнилися й нехтували нею через її бідність.
А невдовзі після цього прикрого випадку Кайлі наснився сон: хтось везе для неї ляльку. Вона прокинулася дуже схвильованою і відразу описала іграшку матері. Дівчинка розповіла про ляльку дітям у недільній школі. А ще — священику в церкві.
— Одного дня в мене будуть гроші, щоб купити тобі таку ляльку, — пообіцяла їй мати.
— Ні! — заперечувала Кайла. — Хтось уже везе її для мене.
Побачивши іграшку, босонога дівчинка розплакалася. Саме таку ляльку вона бачила вві сні — з довгим волоссям, зібраним у хвостики з бантиками, у квітчастій сукні.
— Мамо, мамуню, я ж казала! — вигукнула Кайла.
Утриматися від сліз не зміг ніхто.
А Кевін був просто вражений.
— Ми думали, що наша місія — це доправлення медичних товарів. А можливо, вона була потрібна для того, щоб зробити цю дівчинку щасливою, — сказав він мені.
Іноді речі, які здаються тобі неважливими й не вартими уваги, здійснюють найглибший вплив. Неможливо зробити всіх щасливими, неможливо розв’язати кожну проблему. Але ти можеш зробити щасливою хоча б одну людину — і цього досить.
Регіна Бретт
