Петро з Нінкою поставили гарний, дорогий паркан. А Ганна тут же поставила ще дорожчий і вищий. Ганна з Михайлом обшили будинок модною дошкою, а Нінка зараз же замовила якусь ще моднішу обшивку. Але все це – мовчки. Усміхалися одна одній. Хоч і косились вже недобре. А потім справа дійшла до межі між городами, де була смуга завширшки з метр, що вкрилася бур’яном.
– І передай своєму Пашку, щоб близько до мого Кольки не підходив! Якщо самі на велосипед не заробили, то не треба чужий ламати!
– А нам вашого велосипеда й не треба! Ми своєму Пашку мопед купимо! І велосипед ваш він не ламав! Це ви якийсь дешевий хлам купили!
Баби верещали так, що з сусідніх дворів люди виходили. Неподалік стояли двоє чоловіків. Курили, спостерігали.
Коли жінки почали не лише кричати, але й кружляти, наче ворони, вони переглянулися.
– Пішли?
– Та вже пора.
Кожен схопив свою й потягнув додому. Це було непросто, бо дружини виривалися, дряпались і рвалися назад у бій.
Михайло, чоловік Ганни, спритно закинув її собі на плече. Вона від несподіванки замовкла, і він встиг сховатися в дворі. У Петра все йшло складніше. Нінка була жінкою в тілі, і Петро, обхопивши її за талію, тугнув її до хати задом.
Колись Ганна й Ніна були найкращими подругами ще з першого класу, завжди разом. Потім поїхали в місто, навчилися, повернулися й вийшли заміж. Знайшли хороших чоловіків – непитщих, працьовитих. Ось не минуло й кількох років, як поставили нові хати. Так уже вийшло, що теж поруч. І почалося…
Петро з Нінкою поставили гарний, дорогий паркан. А Ганна тут же поставила ще дорожчий і вищий. Ганна з Михайлом обшили будинок модною дошкою, а Нінка зараз же замовила якусь ще моднішу обшивку. Але все це – мовчки. Усміхалися одна одній. Хоч і косились вже недобре.
А потім справа дійшла до межі між городами, де була смуга завширшки з метр, що вкрилася бур’яном.
Якось, коли обидві копалися в городі, Ганна крикнула Нінці:
– Нін, насіння скоро полетить. Скосити б треба бур’ян.
Нінка випрямилася, витерла піт з чола й відповіла:
– І не кажи, Ганю, потім полоти замучаєшся.
– То що, паркан ставити не будете? Я думала, ви від усіх триметровим відгороджуватиметеся.
– Хочемо, звісно. Але що виходить? Ми гроші витратимо, паркан поставимо, а ви ним користуватиметеся? Ні, вже краще ви ставте паркан. Чи грошей нема? Так я позичити можу.
– Забери собі. Ще знадобляться. А мені бур’ян не заважає. Дуже навіть добре. Нехай собі вище росте, щоб цікаві сусідки не розглядали, що в мене росте краще, ніж у них.
Ганна впирає руки в боки й набирає повні груди повітря.
– А що в тебе там таке краще-то? В городі такий самий бур’ян, як на болоті!
– Краще! Можу восени, до речі, подешевше продати овочів.
– Це де ж це ти в мене бур’ян розгледіла? Де я тебе питаю? «Продати»! Твоїми овочами й отруїтися можна! Ти ж зроду не знала, чим і що підгодовувати треба!
Сварка розпалювалася все дужче. Баби вже давно забули, з чого почали. Тепер вони просто лаялися.
Чоловіки сиділи у човні на річці.
– Здоров, Мишко.
– Здоров, Петре. О, огірків із помідорами із парника взяв.
– Оце діло! А я про закуску й не подумав.
– Лихо, лихо… І не розумію, через що такий скандал. Вони ж подругами були, а тепер – змагання влаштували.
– І я не тямлю. Усе в обох є. А почалося все, коли їх обох завідуючими призначили.
– Точно! Моя якось питала, хто важливіший: завідуюча їдальнею чи завідуюча клубом.
– Ото ж бо воно… І що тепер робити? Аж до абсурду доходить. Моя мені заявляє: «А не хочеш на північ на заробітки поїхати?» Я аж поперхнувся. Кажу: «Куди? У нас усе є!» А вона: «Та не все, не все. Рік попрацював би – і машину б купили. Сусіди б з розуму зійшли від заздрощів».
– Ні, ти розумієш? Готова рідного чоловіка хто зна куди відправити, аби тільки ще раз посваритися.
Петро зітхнув, налив.
– Мишку, треба щось робити.
– А що робити? Чув, як через той бур’ян лаялися? Я своїй кажу: «Та я скошу. Тобі ж легше буде город полоти». А вона: «Ні! Не чіпай! Нехай Нінка косить!» А моя те саме. Я косу взяв – вона мало не в бійку. «Не чіпай! Бо будуть розглядати, що в нас і як!» А я кажу: «Та кому ти потрібна?»
Вони позітхали, повигадували якісь варіанти, але відразу ж їх відкидали. Все не те. Дружини їхні плани розвіють за секунду.
Пляшка вже добігала кінця, коли на велосипеді примчав Пашко.
– Тату! Дядьку Петре! Там мамки знову сварються! Андрій їх рознімає, але не впорається!
– Рознімає? Вони що, вже й б’ються?
– Ні, не зовсім, але вже, мабуть, скоро.
Петро й Михайло схопилися й кинулися бігом. Крики жінок почули ще здалека, прискорили крок. На паркані вже висів народ, спостерігав і посміхався.
І Ганна, і Нінка в городі верещали. Чоловіки – туди. Ну, звісно. Знову через ту саму грядку бур’яну. Справа була в насінні, яке в когось на город посипалося. Чоловіки були злі, що їм не дали спокійно посидіти. Нерви все псували.
Баби справді були готові перейти в рукопашну, але поки лише обкидали одна одну травою.
– А ну замовкли! Обидві! – гримнув Михайло.
Ганна з переляком подивилася на нього. А Нінка кинулася до Петра:
– Ти що мовчиш?! Чого? Не чув, як на твою дружину кричать?!
Петро похмуро глянув на неї.
– Погано чула. Замовкни.
На секунду встановилася тиша, а потім Ганна й Ніна з подвоєною силою почали верещати. Тільки тепер не лише одна на одну, а й на своїх чоловіків, бо ті – «непутящі».
Михайло перший узяв Ганну на руки, за ним Петро – Нінку. Діти з обох боків допомагали. Двері в будинок відчинили.
– Петя, годі!
– Відчиняй!
– Тату, я сказав – під підлогу!
Нінка верещала, ніби її різали:
– Зміюка! Ти що робиш?! Ти проти мене?! Ти на їхньому боці?!
Петро взявся за кришку льоху.
– Заспокойся поки, потім поговоримо.
Він закрив кришку, пересунув на неї важке крісло, сам вийшов на вулицю, дістав косу й рушив до бур’яну. Там уже Михайло свою точив. Глянув на нього.
– Моя в льосі, а моя під підлогою. Ну що, узявся?
За годину вони скосили весь бур’ян. Так світло й красиво в городах стало. Ще півгодини винесли його з города. Потім змайстрували лавки, поставили стіл якраз на тому місці, де ріс бур’ян. Принесли наливки, огірків, сала.
Сіли й повернулися до дітей:
– Ну, йдіть, випускайте.
Налили й стали чекати.
Нінка з’явилася перша. Тремтіла, йшла повільно, підійшла, стала. За пару хвилин з’явилася Ганна. Та взагалі зубами дріб відбивала. Підійшла до Михайла, теж мовчки зупинилася.
Першим заговорив Петро.
– Ось що, баби. Дивилися ми, дивилися, як ви перед селом соромитеся, як одна одну з’їдаєте, й вирішили: нам це не потрібно. Я вирішив, а Мішка мене підтримав. У вас же все має бути однаково? Ну, не дай бог, від одної чоловік піде, а від другої – ні.
Нінка гикнула.
– Петя, ти що таке говориш?
– А то й говорю: «Годі! Набридло». Одружився, думав – ти розумна жінка, а ти – дурнувата. Ось скажи мені, що ви з Ганькою поділити не можете? Усе ж є й в однієї, й в другої.
Нінка мовчки хлипала. Ганна штовхнула чоловіка.
– Міш, а що цей Петько несе? Ти ж тут ні до чого!
– То й кажу: «Живіть самі, як знаєте. Можете щоранку замість сніданку битися. А нам це набридло. Поїдемо в місто, знайдемо собі нормальних і спокійних, щоб жити, а не як у жерлі вулкана варитися».
Баби переглянулися. Ох, як же хотілося одна одній сказати: «Це через тебе!» Але промовчали, знову вп’ялилися очі в стіл. Чоловіки не звертали на них уваги, розмовляли між собою, наливали, випивали.
Потім Нінка подивилася на Ганну.
– Ну що, Ганю, давай присядемо, теж хльопнем. За наше звільнення!
– А давай. Скільки років ми вже з тобою не сиділи? А раніше як веселитися вміли! Все село до ранку не спало.
Михайло й Петро крадькома переглянулися, усміхнулися. Їхній план працював. Тільки б баби надто не зраділи, що залишилися одні. А то ж вони й образитися можуть. Тоді доведеться посваритися. А сваритися страшенно не хотілося.
Нінка крикнула:
– Андрію, ану неси но закуску й вина – найкрасивішу пляшку!
Андрій стрілою шмигнув у будинок. Ганна повернулася до своїх:
– А ви чого стоїте? Давайте теж додому – і закусити, і вина!
За п’ять хвинів стіл буквально ламався. А коли баби побачили, що вино, яке принесли з обох домівок, однакове, розсміялися:
– Ой, Нінко, ну й дурні ми з тобою!
Нінка, тримаючись за голову, реготала:
– Ой, Ганю, не кажи!
Петро й Михайло з подивом спостерігали, як вороги, ще вранці, п’ють вино й, обіймаючись, про щось пошепки розмовляють.
– Ні, не зрозуміємо ми жіночої натури, – крякнув Мишко. – Як не намагайся – все марно.
– Згоден. А ще мені здається, що якщо спробувати їх зрозуміти, то можна з’їхати з глузду. На роз-два.
Нінка підвела на них очі.
– О, мужчинки наші ще тут.
Ганна теж на них подивилася. Михайло мимоволі зігнувся.
– Ой, не кажи… Мабуть, ще не вигадали, яку принцессу знайти.
– А може, принцеси, які нашим принцам підходять, уже скінчилися? Таким простушки не підійдуть.
Петро буркнув:
– Та годі вам. Спеціально ми…
– Спеціально не спеціально, а слово – не горобець.
Михайло стукнув кулаком по столу, але Ганна тут же стукнула у відповідь.
– Ти мені тут не стукай! Тоді не подобалось, що ми з Нінкою сваримося, тепер не подобається, що ми вам доброї дороги бажаємо! Що взагалі розсілися? Корови скоро прийдуть, не бачите? Дружини зайняті.
Петро й Михайло швидко встали й пішли. На дорозі видихнули.
– Не баби, а біси якісь.
– Твоя правда. Я, мабуть, подою корову сам.
– Я теж так зроблю. І спати ляжу. Посидять, розійдуться.
Михайло усміхнувся.
– Та нічого, ми з ними впораємося. А план наш таки спрацював.
Петро усміхнувся.
– Хай би тільки перемир’я прижилося. Ну а ми з тобою потерпимо трохи.
Вранці чоловіки прокинулися від гомону в городі. Звичково швидко натягнули штани й кинулися рознімати. Вибігли й зупинилися в розгубленості.
Ганна, Ніна й діти перекопали ту межу, що залишилася після бур’яну, і зараз усі разом висаджували туди квіточки.
– Ой, Нін, спробувала вчора твої мариновані помідорки – дуже сподобались. Даси рецепт?
– Звісно, Ганю! У мене там, до речі, ще дуже хороший рецепт кабачків. Нікому не даю. Тобі дам.
– Ой, дякую! А ти, якщо треба, кропу на маринади – приходь, рви скільки хочеш.
– І тобі дякую! Якось я цього року весь кріп виполола. Думала, ще виросте, а ні.
Михайло й Петро переглянулися, потім перехрестилися в жарт і, навшпиньках, намагаючись навіть травинки не зачепити, повернулися до будинків. У них ще ціла година була, щоб подрімати. Баби там, напевно, надолужать. А голова після вчорашнього була важкуватою.
Але обоє думали, що якби довелося повторити все заради того, щоб дружини помирилися – вони б без проблем це зробили. Це ж для користі справа.
