Марія з посмішкою слухала переливи пташиного співу. Вона дуже любила бродити лісом саме рано-вранці. І саме тому, що птахи ніби хотіли заспівати все й одразу.
Вона обперлася на стовбур берези, поставила кошика біля ніг. «Як же добре».
Коли Маша вирішила переїхати з міста сюди, всі її знайомі крутили пальцем біля скроні. Молодий лікар, яка навіть толком не встигла попрацювати, гарненька, розумна. І раптом — бажання поїхати в якусь глушину, вивчати трави. Та й як можна в селі вивчати трави? Там ні інститутів, ні професорів.
Маша лише посміхалася, але не могла ж вона всім пояснити, що буде не трави вивчати, а використовувати їх.
Приблизно півтора роки тому в самому тому будинку, куди вона збиралася, Марія знайшла книгу — величезну, стару, написану від руки чорнилом.
Цей будинок дістався їй у спадок від бабусі, з якою вона бачилася дуже рідко. Бабуся була мамою тата, а тата вже давно не було. Мама не забороняла їм спілкуватися, але й не змушувала навідувати бабусю. Але навіть за рідкі зустрічі Марія пам’ятала її — ласкаву, завжди смачно пахнучу квітами, коротше — добру й радісну.
Мама п’ять років тому вийшла заміж, переїхала до іншої країни. Вони вмовляли Машу поїхати з ними, але вона не погодилася.
Перегортаючи книгу, Марія зрозуміла, що перед нею — справжній скарб. Вона боялася її, боялася того, що там написано, бо коли відкривала книгу, вона наче ставала іншою.
Дівчина зітхнула. Ще день-два — і все. Гарна погода, бабине літо закінчиться, почнуться дощі, холоди.
Сьогодні вона востаннє цього року вийшла по трави. Їх залишилося вже зовсім небагато — лише ті, що силу свою набирали восени.
— Дік!
Маша покликала собаку, і тут же кущі затріщали. Поруч із нею спинився здоровенний пес. Язик звисав, собака важко дихала. Вона потріпала його за вуші, і пес, наче підкинутою пружиною, почав стрибати навколо неї.
— Ну все, досить вже, скачеш, як м’ячик.
А вночі почалася справжня буря. Вітер свистів. Дощ ляскав так, що здавалося — шибки в будинку повибиває. Маша навіть Діка додому впустила, щоб не так страшно було. Але пес не додав їй сміливості, бо при кожному пориві вітру згортався біля неї й поскулював.
На ранок усе стихло. Вийшла на вулицю, зітхнула. Подвір’я було завалене поламаним гіллям. В одному місці перекосився паркан. На сараї дах підірвало.
Справ з’явилося стільки, що нудьгувати точно не доведеться.
Дік насторожився й гавкнув, дивлячись крізь паркан.
— Що там?
Пес не звертав на неї жодної уваги. Підійшов ближче до паркану, прислухався й голосно загавкав. Якщо Дік чув якихось звірів, теж гавкав, але зовсім не так, а якось інакше. А от зараз лай його був із підвиванням.
— Може, якийсь мандрівник?
Маша швидко відчинила хвіртку.
— Дік, ходімо!
Пес рвонув поперед неї. Вона ледь встигала за ним. Недалеко від будинку, за кущами, Дік спинився й почав гавкати так, наче з’їхав з глузду.
— Та що ж там таке?
Маша розсунула кущі й кинулася вперед. На мокрій землі лежала жінка. Одяг її був брудним, і незнайомка не подавала ознак життя.
Маша швидко оглянула її. Дихає, але вся льодяна. Мабуть, нічна непогода застала її вже тут.
— Гей, гей, ви мене чуєте?
Жінка промимрила щось незрозуміле, і Маша зрозуміла — йти вона навряд чи зможе. Побігла додому за ковдрою, перекотила жінку на неї й потягла до будинку. Дік, коли зрозумів, що робить господиня, намагався, допомагав їй зубами. Легесенько впоралися.
Вона зняла з жінки мокрий одяг, закутала її в теплу ковдру. Дивно, як вона тут опинилася? На руках виявилися синці, наче від мотузки, чи ще чогось.
Маша бачила, що врятована незнайомка заспокоїлася, задихала рівніше, схоже, зігрілася. Дівчина прополоскала одяг, розвісила, глянула на мокру сумку й відкрила її — документи, якісь папери. Маша просто вийняла все, щоб просохло, і повернулася до гості. У тієї починався гарячковий стан, і, схоже, справи були не дуже добрі, бо температура піднімалася стрімко.
Маша просиділа коло неї всю ніч, поїла з ложки відваром, розтирала. А на ранок, коли зовсім вимоталася, жінці стало трохи легше. Ганна відкрила очі.
— Ви хто?
— Я Маша. У лісі вас знайшла недалеко від мого будинку.
— А хто ще знає, що я тут?
Було видно, що жінка неймовірно боїться.
— Ніхто не знає, не хвилюйтеся. Мій дім майже в лісі, і місцеві до мене майже не заглядають. А чого ви так боїтеся?
Жінка попросила пити, потім заговорила.
— У мене зовсім недавно не стало чоловіка, і року не минуло. У нас свій бізнес, але весь він був записаний на чоловіка. Не з якихось там підступних мотивів. Він дуже хороша людина був, а просто тому, що так було зручніше. Ніхто ж не чекав, не гадав.
І є в нас син. Дуже довгий час дітей не було. Потім, коли мені вже майже сорок стукнуло, я нарешті завагітніла. Така важка вагітність і пологи тяжкі. Ми ледь не втратили його. Я й сама провела два місяці в лікарні, але все закінчилося добре. Ми з Олексієм души в ньому не чаяли. Це ж наш хлопчик, наша кровинка.
Коли Стасик підріс, стало зрозуміло, що ми якось надто сильно його розбалували. Він не слухався, прирікався, вчитися не хотів. А ми все сподівалися, що це мине, що просто перехідний вік, але ставало тільки гірше. Льоша намагався з ним поговорити, пояснював, що так жити не можна, і, зрештою, просто заблокував синові картку.
Ви не уявляєте, що сталося зі Стасом. Він був схожий на кого завгодно, тільки не на людину. Кинувся в бійку на батька, і в Льоші не витримало серце.
Жінка замовкла, потім зітерла сльозу з щоки.
— Ми залишилися удвох. Перший час Стасик затих, все більше перебував вдома. Я думала, його пригнобило те, що він зробив. Прогнати його я не могла. Все-таки син.
А коли прийшов час мені вступати в спадщину, він став таким самим, як і колись. Хіба що — набагато гіршим. Вимагав, щоб я все переписала на нього. І знаєте, в якийсь момент я зрозуміла, що він може мене позбутися.
Мені вже нічого не було потрібно. Було страшно. Я повкидала в сумку документи з сейфа чоловіка й ледь встигла сховати сумку на собі, як син увійшов. Він усміхався, але посмішка його не була доброю. Це була посмішка хижака.
— Мам, ми так давно нікуди не ходили разом. Поїдемо, посидимо в кафе.
І було так дивно чути від Стаса такі слова. Я розгубилася, погодилася.
Звичайно, ні в яке кафе він мене не повіз. Ми їхали довго, і я вже розуміла — мені кінець. Але Стас чи пожалів мене, чи вирішив не бруднити руки. Висадив у лісі, прив’язав до дерева й сказав: «Спасибі. Я знаю, де всі документи. Так що можеш не переживати. Я чудово впораюся і без тебе».
— Розумієте? Він поїхав, але не знав, що я все забрала. І як тільки виявить — повернеться. Він шукатиме мене й документи. Але я не можу звертатися в поліцію. Він же мій син.
Маша задумалася. Так, якщо така людина знайде матір у неї, невідомо, чим усе це закінчиться. Мабуть, потрібно все-таки до когось звернутися.
Їй одразу ж спав на думку місцевий Єгор. Познайомилися вони дуже цікаво. Маша жила тут уже рік. У неї було затишне місце, куди вона щоранку ходила купатися. Там нікого не було, бо вихід до того озера був тільки з лісу. І от вона вийшла з води, звичайно, без одягу, і — ніс до носа — зіткнулася з чоловіком у формі хакі та з карабіном на плечі.
Він дивився на неї з посмішкою, і дівчина не одразу зрозуміла, що роздягнена. Маша пискнула, схопила рушник.
— Ви що тут робите?
Чоловік підніс брову.
— А це що, приватна територія?
Коротше, зустріч вийшла ще та. Зважаючи на те, що чоловік був молодий, симпатичний, та й взагалі… Маша намагалася більше з ним не зустрічатися, але від односельців знала, що всі його поважають, що правильний він, що допоможе. І можливості, казали, у нього великі. Мовляв, військовим був, а сюди приїхав чи після поранення, чи після якоїсь іншої трагедії.
Маша підійшла до Ольги Павлівни. Гостя міцно спала. Ну, після її відварів вона не прокинеться ще мінімум години дві. Дівчина замкнула двері й суворо сказала Дікові: «Стерегти». А сама кинулася до Єгора.
Його будинок стояв за кілометри два від села. Чоловік здивувався, але виду не подав. Уважно вислухав і спитав:
— Вона зараз там сам-на-сам із Діком?
— Так.
— Гарний пес. Ходімо, розбиратимемося на місці.
Маша переглядала документи Ольги Павлівни, а Єгор розмовляв із нею. Гостя була слабка, не на всі питання відповідала. Нарешті Єгор повернувся до Марії.
— Так, історія, звичайно, так собі, і треба добре подумати, щоб зрозуміти, на що він здатний. Ви на що там так дивитеся?
— А ви самі погляньте. Мені здається, тепер можна дзвонити в поліцію.
— Треба їй сказати.
Вони присіли поруч із Ольгою Павлівною. Жінка подивилася стривожено.
— Щось трапилося? Він тут?
— Ні, його нема. Я викликав поліцію.
— Та я ж просила… Мій син…
— Він не ваш син.
Жінка завмерла.
— Я вас не розумію.
— Ось, почитайте. Ми це знайшли в документах, які ви взяли з сейфа чоловіка. Якщо ми правильно зрозуміли, ви не дивилися те, що берете, а просто скидали все в сумку. Тут є лист вашого чоловіка й документи.
Гостя читала й плакала. Чоловік розповідав, що в них народилася не жива дитина. Він добре знав, як Оля чекала на неї, тож не зміг вчинити інакше. Того дня в пологовому ще одна жінка народжувала. Дитина в неї була сьома, чоловік покинув. Коротше, вона збиралася від неї відмовитися. Йому вся та рокіровка не так уже й дорого коштувала. Лікар навіть задоволений був, що з документами на відмову не возиться, та й заробив заодно. Ну а в кінці чоловік просив вибачення й додавав справжні папери.
Ольга Павлівна опустила листа.
— Я все життя лаяла себе за те, що немає в моїй душі по відношенню до сина того самого палкого почуття. Я любила його, але мені завжди здавалося, що інші мами люблять своїх дітей більше.
У двері постукали, усі здригнулися. Дік став у стійку, а потім розійшовся гавкотом. Єгор відчинив. На порозі стояв молодий чоловік. Очі злі, губи тонкою лінією стиснуті.
— Мати моя у вас, вона не при собі. Їй лікування потрібне. Її в лікарні чекають.
Єгор визирнув.
— А де лікар?
— Який лікар?
— Ну, який супроводжуватиме її до лікарні й зможе діагноз підтвердити.
— А ти хто такий, щоб тобі щось підтверджувати? Віддай матір — і живи спокійно.
— На жаль, не можу. Жінка перебуває в небезпеці, і цю небезпеку для неї представляєте ви.
— Що ви несете? Говорю ж — вона не при собі. У неї манія переслідування.
Єгор усміхнувся, склав руки на грудях.
— Ні, вона просто не хоче нікуди з вами їхати.
Обличчя Стаса перекосилося.
— З дороги!
Він спробував відштовхнути Єгора, але тут на заваді став Дік. Стас відступив, потім повільно вийняв пістолет.
— Ну все, дістали ви.
І навів зброю на Єгора. Дік стрибнув, роздався постріл і одразу собачий виск. Маша закричала, кинулася до Діка. Єгор повалив Стаса, і в ту ж мить двір наповнився людьми у формі.
Маша, Єгор і Ольга Павлівна сиділи в коридорі великої й дуже дорогої ветлікарні. Ольга була ще слабка, але наполягла на тому, що поїде з ними. Неподалік стояв чоловік і докірливо дивився на неї. Це був їхній сімейний лікар, і він наполягав на терміновій госпіталізації.
До них вийшов чоловік у білому халаті.
— Ого, яке супроводження! Усе в порядку. Пару тижнів — і ваш друг буде як новенький. Вдало все вийшло. Поранення наскрізне, так що нічого життєво важливого не зачепило. Крові, правда, багато втратив, але це ми відновимо.
Маша розплакалася. Мабуть, далося взнаки напруження останніх кількох днів. Єгор обійняв її, витер сльози.
— Ну ти чого? Усе ж добре буде.
А Ольга Павлівна лагідно усміхнулася. Щось підказувало їй, що тепер у Маші й справді все буде добре — і буде кому паркан полагодити, і буде плече, на яке можна спертися.
— Ну що, давайте прощатися.
Маша встала, обійняла жінку.
— Якщо ви не проти, я вас відвідуватиму. Як не крути, а ви ж мене врятували. Чим би все могло закінчитися, одному Богові відомо. Та й нема в мене тепер, виходить, нікого, крім вас.
— Звичайно, приїжджайте, ми завжди раді вам будемо. І он того чоловіка теж беріть — який переживає за вас більше, ніж ви самі.
Ольга Павлівна поглянула на лікаря й усміхнулася.
— А що, можливо, скористаюся вашою порадою. Ми з Сьомою вже сто років знайомі. Він завжди робив мені купу компліментів.
Через рік Ольга Павлівна влаштувала Маші й Андрію гарне весілля, а як подарунок купила Маші невелику лабораторію.
