Настала пізня осінь. Всі городники-любителі з садового товариства почали роз’їжджатися по своїх теплих міських квартирах. Лише Тетяна Іллівна нікуди не поспішала. Вона проводжала своїх сусідів сумним поглядом. В один осінній холодний ранок пролунав стук у двері її будиночка.
– Іллівно, привіт, – в будинок увійшла сусідка Ольга Іванівна. – Ти додому збираєшся?
– Так, напевно… – невпевнено відповіла господиня будиночка.
– Сьогодні в обід за мною син приїде, давай ми тебе додому підвеземо, – запропонувала сусідка.
– Я пізніше поїду, – тихо відповіла Тетяна Іллівна.
– Чому?
– Та мені тут спокійніше.
– Іллівна, ти при своєму розумі? – обурилася Ольга Іванівна. – Скоро холоди настануть, а у тебе будиночок літній. Ще не вистачало, щоб ти застудилася. У нашому віці це небезпечно.
– Небезпечно – це нерви витрачати. Так що мені краще тут, ніж удома.
– Так, сусідко, розповідай, що трапилося.
Тетяна Іллівна пройшла на кухню і заварила два горнятка ароматного трав’яного чаю.
– Іди, сядь за стіл, Ольго Іванівно, розмова наша буде довгою, – тихо промовила господиня. Вона сіла за стіл і надпила з горнятка.
– Мого чоловіка Богдана, царство йому небесне, не стало, коли моїй дочці було п’ять років. Стався прикрий випадок на роботі. Ти не уявляєш, як я побивалася. На дев’ятий день ледь дурниць не накоїла – так хотіла до нього. Вже на підвіконні стояла.
– Господи, Тетяно… – злякано промовила сусідка.
– Так, тільки вчасно в кімнату дочка моя, Оленка, вбігла. Побачила мене, стала посеред кімнати і каже: «Мамо, ти що, вікна миєш?». А я нічого відповісти не можу, лише головою киваю. Оленка як засміється. Каже: «Мамо, давай я тобі допоможу».
– Виходить, Оленка – твій ангел-охоронець.
– Так, дочка мене просто врятувала, – погодилася Тетяна Іллівна. – Так і стали ми жити одна для одної.
Оленка росла чудовою дівчинкою: слухняною, чуйною, доброю.
Я працювала на двох роботах, щоб ми ні в чому не мали потреби. З одної роботи бігла на іншу, тому поверталася пізно. Оленка після школи робила уроки, прибирала в квартирі, а до мого приходу готувала гарячу вечерю.
– Молодець, дівчинка, – похвалила Ольга Іванівна.
– Так, що є, то є, – сумно зітхнула Тетяна Іллівна. – Але все хороше, коли-небудь закінчується.
Два роки тому моя Оленка вийшла заміж за Артема. Вже не знаю, чим він їй сподобався: непоказний, ніс картоплею, думки своєї сформулювати не вміє. Але це вибір доньки, я їй не суперечила.
Перший час молоді у мене жили. Спочатку мирно та гарно, а потім почалися претензії з боку зятя. То голосно розмовляю, то рано встаю, то ногами човгаю по квартирі. Дістав він мене своїми причіпками. Я тоді не хотіла з ним лаятися, і втекла на дачу. Літо пролетіло непомітно. Повернулася додому, коли холоднішати стало. Ось тоді-то Артем і показав себе у всій красі. «Мам, і чого вам на дачі щось не жилося?» – заявив він мені.
Оленка за мене заступається, каже, що холодно вже на вулиці. А він у відповідь так нахабно посміхається і каже: «Треба було дров побільше заготовити та обігрівач купити. Зиму і пережили б». Оленка на нього шикає, мовляв, не говори так до мами. Сяк-так весни дочекалася. Втомилася від його причіпок.
– Зрозуміло, – тихо сказала Ольга Іванівна, задумавшись про щось. – Тому ти не поспішаєш додому.
– Так, – сумно відповіла Тетяна Іллівна. Хоча вона шалено скучила за дочкою, яка за все літо змогла вирватися до матері лише три рази. Воно й зрозуміло: дім, сім’я, робота.
– Іллівно, це твоя квартира! – несподівано різко сказала Ольга Іванівна. – І ти маєш повне право ходиш по квартирі, човгаючи ногами, голосно говорити. А якщо вашому Артему щось не подобається, нехай орендує квартиру.
– Оленку шкода …
– А вона тебе пошкодувала? – усміхнулася сусідка. – Значить так, збирайся. Виїзд о другій годині.
– Я не знаю…
– Зате я знаю! – твердо сказала Ольга Іванівна. – Тетяно, це твоя квартира. І ти повинна боротися за свої права, інакше сьогодні він вижене тебе з квартири, а завтра твою доньку. Такого майбутнього ти бажаєш своїй Оленці? – З цим сусідка вийшла з дому.
З одного боку, Тетяна була рада, що сьогодні поїде в свою теплу і затишну квартиру, а з іншого – бачити зятя і слухати його висловлювання …
Ближче до вечора Тетяна Іллівна зайшла в свою квартиру. До неї з кімнати вийшли Олена і Артем.
– Мамо! – зраділа Олена. Вона підійшла до Тетяни Іллівни і обняла її. – Я так за тобою скучила.
Тетяна Іллівна міцно обняла доньку у відповідь.
– Мамо, а ви що, вже з дачі повернулися? – запитав Артем.
– Так, там холодно …
– Але сніг же не лежить ще, – роздратовано знизав плечима чоловік.
– А чому я повинна мерзнути в неопалюваному будиночку, якщо у мене є квартира, та при тому ВЛАСНА? – сказала Тетяна Іллівна і подивилася прямо в очі зятю.
– Ви що, хочете разом з нами жити? – продовжував гнути свою лінію Артем.
– Я – ні, – різко сказала Тетяна Іллівна. Вона подивилася на дочку, яка стояла мовчки, опустивши очі.
До неї тільки зараз дійшло, що Ольга Іванівна мала рацію. Якщо вона сама не постоїть за себе, то щастя їй не бачити.
– Це моя квартира, тому саме ви бажаєте жити зі мною, а не я з вами. З цього дня порядки тут встановлюю я. Хочу – гучного розмовляю, хочу – мовчу. Словом, що хочу, те й роблю. Це зрозуміло?
– А з якого дива б це ви тут командували? – упер руки в боки Артем і грізно подивився на тещу.
– Напевно, тому, що це моя квартира, і я тут господиня! – вперше за ці два роки Тетяна Іллівна почувалася вільною і щасливою. – А якщо кому не подобається, то я не тримаю.
– Ви що, власну дочку з дому виганяєте? – здивувався чоловік.
– Ні, просто даю зрозуміти, що я не дозволю більше витирати об мене ноги! – жінка пройшла в свою кімнату.
– І речі свої заберіть звідси. Швидко!
Артем зрозумів, що теща не жартує. Зараз у них з дружиною було туго з грошима, то їм довелося виконувати всі умови Тетяни Іллівни. І, як не дивно, Артем швидко засвоїв урок, хто в домі господар, і більше не обмежував жінку і не ставив їй умови, чому Тетяна Іллівна була надзвичайно рада.
Фото ілюстративне.
