— Ти майже заміжня жінка, Соломіє, — Тарас знизив голос. — Ти маєш ночувати вдома. Я лише хотів тебе провчити.
— Заміжня? — перепитала вона. — Але ж ти навіть пропозиції не робив. А коли я натякала, вдавав, що не розумієш.
— Соломійко! Я повернулася! — голос Олени дзвенів від радості в телефонній слухавці.
— Оленко?! — Соломія ледь не впустила туш для вій. — Боже мій! Коли? Як мама?
— Приїхала вчора ввечері. Мама пішла на поправку, лікарі кажуть, що найгірше позаду, — у голосі подруги відчувалося полегшення. — Слухай, я так скучила! Можеш заїхати сьогодні?
— Звісно! — Соломія усміхалася, дивлячись у дзеркало на своє щасливе обличчя. — У мене зміна до восьмої, потім одразу до тебе. Господи, чотири місяці не бачились!
Закінчивши розмову, вона вийшла з ванної і побачила Тараса, який з цікавістю спостерігав за нею, спершись на дверний одвірок.
— Хтось дуже щасливий зранку, — усміхнувся він.
— Оленка повернулася! — Соломія кинулася до нього. — Уявляєш? Її мама йде на поправку.
— А я-то думав, що сьогодні ввечері в нас романтика з піцою та фільмом, — Тарас обійняв її, легенько торкнувшись носом її волосся. — Пахнеш, як цукерка.
— Я теж так думала! Але Оленка нарешті повернулася, ми чотири місяці не бачились. Її мама пішла на поправку, і вона так виснажилася за цей час, — Соломія розвернулася в його обіймах. — Спершу планувала заїхати на годинку, але потім подумала: працюю до восьмої, їхати півтори години туди, назад стільки ж. Який сенс заїжджати додому? Одразу до неї поїду.
— Мене кидають заради подружки, — театрально зітхнув Тарас, але його очі залишалися теплими. — Сподіваюся, ти хоча б згадаєш, що в тебе є хлопець, коли будете цвірінькати про своє, дівчаче.
— Зате завтра я вдома, — Соломія легенько торкнулася губами його щоки. — Цілий вихідний, придумаємо щось особливе.
— Ловлю на слові, — Тарас посміхнувся. — Ти ж не дуже пізно? Сумуватиму.
— Постараюся повернутися до півночі, але точно не обіцяю, — вона м’яко вислизнула з його обіймів і взяла сумку. — До вечора!
— Щасливо, — провів її Тарас до дверей і ніжно поцілував на прощання.
Соломія познайомилася з Тарасом чотири місяці тому на дні народження колеги. Високий шатен із лукавою усмішкою та уважним поглядом підкорив її з перших хвилин спілкування.
Їхнє знайомство розвивалося стрімко: побачення двічі на тиждень, потім — щоденні зустрічі, довгі розмови, збіг поглядів на життя, спільні мрії. Місяць тому Тарас переїхав до неї, і Соломія досі не могла повірити своєму щастю.
Його сорочки в шафі, його улюблена чашка на кухні, його одеколон у ванній — усе це наповнювало її однокімнатну квартиру новим змістом.
Іноді він бував трохи занудним – чекав її додому рівно о шостій, не сприймав її спілкування з друзями. Але Соломія вважала ці прояви милими — значить, дорожить, значить, боїться втратити.
З Оленою вони дружили з першого курсу університету. Почали із сусідства в гуртожитку, а закінчили міцною дружбою, яка витримала і сварки, і відстані, і різні життєві етапи.
Робочий день тягнувся безкінечно. Соломія виконувала звичні обов’язки машинально, періодично поглядаючи на годинник. О шостій вечора надіслала Тарасові повідомлення:
«Нагадую, що сьогодні їду до Оленки! Цілую, сумую!»
Відповіді не було, що трохи здивувало — зазвичай він відповідав одразу. Але Соломія вирішила, що він зайнятий або телефон розрядився, і повернулася до роботи.
— Соломійко! Господи, як я скучила! — Олена мало не розплакалась просто на порозі своєї квартири. — Яка ти стала! Закохана, сяюча!
— Ти теж змінилася, — Соломія уважно подивилася на подругу. — Схудла, але це й зрозуміло. Як мама?
— Добре, навіть до роботи повернулася, інакше б я від неї не поїхала. Я прямо відчуваю, як у мене плечі розправляються від того, що все налагоджується, — Олена потягнула подругу до кімнати. — Розповідай! Відтоді, як ти написала, що він переїхав до тебе, я мріяла про подробиці!
Затишна кухня Олени, чай із пирогом, який Соломія купила дорогою, обмін новинами — час летів непомітно. Соломія з захопленням розповідала про Тараса, про те, як ідеально вони пасують одне одному, як легко виявилося жити разом.
— Він навіть шкарпетки розкидає акуратно, уявляєш? — сміялася Соломія, розмішуючи цукор у третій чашці чаю. — І готує краще від мене.
Олена слухала, усміхаючись, але в якийсь момент запитала:
— А недоліки в нього є? Ну, такі маленькі, які навіть милими здаються?
— Правильний трохи, — знизала плечима Соломія. — Але це навіть приємно. Значить, дорожить.
— Правильний — це як? — обережно уточнила Олена.
— Та нічого особливого. На корпоративі затрималася — образився. З Іриною на виставку зібралася — брову підняв. Але все нормально, без сцен.
Поглянувши на годинник, Соломія ахнула — була вже майже північ. Вона швидко надіслала повідомлення Тарасові: «Засиділися, буду пізно». Відповіді знову не було.
— Напевно, вже спить, — припустила вона і повернулася до розмови.
Історії, спогади, плани на майбутнє — тепло дружнього спілкування огортало їх, і лише коли годинник показав початок другої, Соломія схаменулася:
— Боже, я й не помітила, як пізно! Мені пора, Оленко.
— Може, заночуєш? — запропонувала подруга. — Їхати через усе місто в такий час.
— Ні, Тарас хвилюватиметься, — Соломія похитала головою. — Викличу таксі.
Дорога в нічному місті зайняла менше часу, ніж удень. Світлофори блимали жовтим, порожні вулиці дозволяли таксисту розвивати хорошу швидкість.
Соломія, притулившись до вікна, усміхалася своїм думкам. Вечір з Оленою нагадав, як важлива справжня дружба, як вона витримує випробування часом і відстанню. А попереду — дім, де на неї чекає кохана людина.
Під’їзд зустрів її тишею і напівтемрявою — лампочка на другому поверсі не працювала. Піднявшись на свій поверх, Соломія дістала ключі й вставила в замок. Ключ зайшов, але не провернувся. «Дивно», — подумала вона і спробувала ще раз. Безрезультатно.
Вона натиснула на кнопку дзвінка. Тиша. Ще раз, довше — жодної реакції. Дістала телефон, набрала номер Тараса. «Абонент тимчасово недоступний».
Соломія опустила руку і лише тоді помітила складений учетверо аркуш паперу, засунутий у дверну ручку. Тремтячими пальцями вона розгорнула його. Усього три слова, написані знайомим почерком: «Ночуй, де була до цього часу!»
Першою реакцією було здивування. Потім — нерозуміння. Вона перечитала записку тричі, не вірячи своїм очам. Знову подзвонила у двері — швидше машинально, ніж свідомо. Було зрозуміло, що дзвінок просто вимкнений, як і телефон Тараса. Постукала. Тиша.
— Тарасе! — гукнула вона. — Відкрий! Що за дурниці?
Десь нагорі грюкнули двері, почулися кроки. Соломія здригнулася і мимоволі відступила до стіни. Сходами спускався незнайомий чоловік, явно ледь тримався на ногах.
Він обвів її каламутним поглядом і пройшов повз, але Соломія відчула, як мало не втратила свідомості. Друга година ночі, вона одна на майданчику.
Знову набрала номер Тараса. Знову «абонент недоступний».
Соломія притулилася до стіни, відчуваючи, як до очей підступають сльози. Як він міг? Як міг залишити її одну на вулиці вночі? Заблокувати двері її власної квартири?
Як він це взагалі зробив? Може, випадково залишив ключ у замку? Та ні, дзвінок і телефон він не міг вимкнути випадково. І записка. Ці думки пульсували в голові, поки вона викликала таксі назад до Олени.
— Соломіє? — сонний голос Олени в слухавці миттю став стривоженим. — Що сталося?
— Він мене не пустив додому, — її голос тремтів. — Заблокував двері зсередини і залишив записку: «Ночуй, де була».
— Що?! — вигукнула Олена. — Ти зараз де?
— У таксі, їду назад до тебе.
— Боже мій, Соломіє. Я зараз чайник поставлю. Приїжджай, звісно.
Олена зустріла її в домашньому халаті, з розпатланим волоссям і повними тривоги очима. Щойно Соломія переступила поріг, її накрило — сльози хлинули потоком.
— Як він міг? — схлипувала вона, сидячи на кухні з чашкою гарячого чаю. — Він мене на вулиці вночі залишив! У свою ж квартиру не пустив.
— Заспокойся, рідна, — Олена гладила її по спині. — Слава Богу, ти не на вулиці — тут, зі мною.
— Я не можу зрозуміти, — Соломія похитала головою. — Уранці все було добре, він був таким спокійним.
— Добре, що він зараз розкрився, а не потім, коли ви вже були б сім’єю, з дітьми, — тихо сказала Олена. — Ти розумієш, що це неприйнятно, правда? Це не просто образа. Це маніпуляція.
Соломія кивнула, витираючи сльози.
— Так-так, я просто приголомшена.
Вони проговорили ще годину, перш ніж Олена постелила їй на дивані. Соломія довго не могла заснути, прокручуючи в голові останні місяці їхніх стосунків.
Чи були якісь знаки? Чи пропустила вона щось важливе? Чому милий, турботливий Тарас перетворився на цю людину, готову залишити її одну вночі на вулиці?
Вранці рішення прийшло само собою.
— Я їду додому, — твердо сказала Соломія за сніданком. — І виганяю його.
— Я з тобою, — Олена вже наливала каву в термокружку. — Навіть не сперечайся.
До дев’ятої ранку вони були біля квартири Соломії. Ключ тепер провернувся в замку — Тарас розблокував двері. Соломія глибоко вдихнула і відчинила двері.
Тарас сидів на кухні з чашкою кави й гортав щось у телефоні. Побачивши Соломію з Оленою, він здивовано підняв брови.
— Явилась, — промовив він із кривою посмішкою. — І підкріплення привела.
— Збирай речі, — голос Соломії звучав несподівано твердо. — Я хочу, щоб ти з’їхав. Сьогодні.
— Чого? — Тарас розсміявся. — Ти зовсім, чи що? Де попало ходиш до ранку, а тепер мені вказуєш?
— Це моя квартира, — Соломія схрестила руки, — я вирішую, хто тут живе. І після вчорашнього я не хочу бачити тебе тут.
— Ти майже заміжня жінка, Соломіє, — Тарас знизив голос. — Ти повинна бути вдома. Я лише хотів тебе провчити.
— Заміжня? — перепитала вона. — Але ж ти навіть пропозиції не робив. А коли я натякала, вдавав, що не розумієш.
— Соломіє, — він спробував узяти її за руку, але вона відступила. — Я просто хвилювався. Не знав, де ти.
— Я попередила, що буду пізно. Надіслала тобі повідомлення.
— Я не бачив, — він розвів руками. — Телефон сів.
— І в квартирі не знайшлося, чим його зарядити. І так, зі мною справді могло щось статися, поки я одна грюкала у двері власної квартири посеред ночі в темному під’їзді в неспокійному районі.
— Не перебільшуй. Я ж розумів, що ти просто повернешся до Олени.
— Гаразд, — сказав він. — Тільки потім не прибігай, прощення не проси.
Раптово він розсміявся, змінюючи тактику:
— Соломійко, ну що ти, як маленька? Я ж пожартував. Просто хотів, щоб ти зрозуміла, як я сумую. Ми можемо це обговорити? — він глянув на Олену. — Може, ви нас залишите? Це наше особисте.
— Ні, — твердо відповіла Соломія. — Нічого особистого в нас більше немає. І такі жарти. Знаєш, мені не смішно було стояти вночі під дверима власної квартири.
— Та годі тобі! — Тарас сплеснув руками. — Я просто хотів тобі показати, як це неприємно — чекати і не знати, де твоя кохана людина.
— Я написала тобі повідомлення, — нагадала Соломія.
— Опівночі! — підвищив голос Тарас. — Я чекав тебе набагато раніше! Ти хоч розумієш, як це виглядає? Я, між іншим, вечерю приготував. Сидів чекав. Думав, ти хоча б подзвониш.
Але ж Соломія й не збиралася повертатися раніше півночі.
— Збирай речі, — повторила вона втомлено.
Він збирався мовчки, кидаючи речі в спортивну сумку. Соломія стояла біля вікна, дивлячись у двір, а Олена пильно стежила за Тарасом із коридору.
Від його колишньої чарівності не залишилося й сліду — кожен рух пронизував невдоволення.
— Усе, — оголосив він нарешті, застебнувши сумку. – Ти ще про мене згадаєш. Шкодуватимеш.
— Не думаю, — тихо відповіла вона. — До побачення, Тарасе.
Двері за ним зачинилися, і в квартирі запала тиша. Соломія безсило опустилася на диван.
— Не можу повірити, що це сталося, — видихнула вона.
Олена сіла поруч і обняла подругу за плечі.
— Мине, Соломійко. Зараз прикро, а потім ти зрозумієш, що тобі пощастило.
— Знаєш, — Соломія слабо усміхнулася, — мені вже зараз легше. Ніби щось важке з плечей звалилося.
Вони посиділи так деякий час, потім Олена підвелася і рішуче попрямувала на кухню.
— Так, — скомандувала вона. — Зараз ми заваримо чай, замовимо піцу і будемо планувати, як переставити меблі. Твоїй квартирі потрібні зміни.
Соломія кивнула, відчуваючи, як усередині розливається спокій. Записка «Ночуй, де була» лежала на столі — свідчення пережитого. Вона взяла її, зім’яла і викинула в смітник.
— Я стільки років мріяла про свій дім, — тихо сказала Соломія, — і нарешті зрозуміла, що дім — це не лише стіни. Це місце, де тебе поважають і люблять по-справжньому.
— Саме так, — кивнула Олена, наливаючи чай. — І такий дім у тебе обов’язково буде.
Соломія провела рукою по стіні, ніби заново знайомлячись зі своєю квартирою.
— Знаєш, я ж відчувала щось недобре, — зізналася вона. — Були моменти. Він міг різко відреагувати на дрібницю, а потім удавати, що нічого не сталося. Я списувала на втому, на те, що ми притираємося одне до одного.
— Людям властиво бачити те, що вони хочуть бачити, — м’яко сказала Олена. — Особливо коли закохані.
Телефон Соломії завібрував — повідомлення від Тараса: «Пробач, я погарячкував. Можна поговорити?»
Соломія показала екран Олені.
— Почалося, — зітхнула подруга. — Буде дзвонити, писати. Класика жанру.
— Звідки ти знаєш? — здивувалася Соломія.
— У моєї двоюрідної сестри був такий, — Олена знизала плечима. — Перевір краще, чи всі речі він забрав.
Соломія не відповіла на повідомлення. Натомість вона відкрила налаштування телефону і додала номер Тараса до чорного списку.
За вікном світило сонце, вітер гойдав фіранки, і нова глава життя вже починала свій перший день.
Головна картинка ілюстративна.
