Мій дім завжди був моєю фортецею, тихим куточком, де я могла сховатися від світу разом із чоловіком Богданом і нашим восьмирічним сином Максимом.
Але одного дня все змінилося — у нашу затишну двокімнатну квартиру на околиці міста, немов ураган, увірвалася сестра мого чоловіка, дев’ятнадцятирічна Анна.
Її поява перевернула наше життя з ніг на голову, і я навіть не уявляла, що за два тижні таких гостин я вже не впізнаватиму ні себе, ні свою оселю.
Я завжди пишалася тим, як ми з Богданом організували наше сімейне життя. Десять років разом, маленький син, тиха квартира — це наше багатство, наш маленький світ.
Я люблю чіткий розпорядок: вечеря о сьомій, Максим повертається з футбольної секції о восьмій, а я встигаю приготувати щось смачненьке. Але коли Анна, сестра Богдана, попросила пожити у нас “тижнів зо два”, я відчула, як усе, що я так дбайливо будувала, почало тріщати по швах.
Усе почалося з невинного прохання. Анна посварилася зі своєю мамою, Марією Іванівною, і заявила, що їй “нікуди йти”. Богдан, мій чоловік, не міг відмовити сестрі. “Вона ж рідна, Наталю, — сказав він м’яко, тримаючи мене за руку. — Тимчасово, обіцяю”.
Я погодилася, хоч і з важким серцем. У нас лише двокімнатна квартира: наша спальня і дитяча Максима. Анна мала спати на розкладному кріслі в дитячій, обіцяючи “не заважати”.
Я ще не знала, що ці обіцянки розтануть швидше, ніж морозиво на літньому сонці.
Перші дні я намагалася бути гостинною. Анна влетіла в наш дім, як яскравий вихор: рожева кофтина, джинси з дірками, волосся з новою синьою пасмою і сяюча усмішка.
Вона обійняла Богдана, чмокнула його в щоку і підморгнула мені: “Привіт, Наталю! Як життя?” Я відповіла стримано, але ввічливо. Вона одразу ж кинулася до холодильника, вигукнувши: “Ого, ви тут як у ресторані живете! Можна я сир візьму?”
Не дочекавшись відповіді, вона вже тримала шматок сиру і ложку.
— Бери, — сказав Богдан, а я лише зітхнула. — Тільки не все, гаразд?
Анна засміялася, сіла за стіл і почала розповідати про своє непорозуміння з мамою. “Вона мене дістала! — скаржилася вона. — “Аня, вчися!”, “Аня, не гуляй до ночі!”, “Аня, за квартиру треба платити!” Я ж не дитина, мені дев’ятнадцять! Хочу жити, а не тільки книжки гризти!”
Богдан кивав, а я відвернулася до плити, щоб приховати своє роздратування. “Не дитина” — це коли ти сам платиш за себе, а не скаржишся, що мама “контролює”.
Того вечора я ще сподівалася, що все минеться. Анна обіцяла бути “чемною”, допомагати по дому і не шуміти. Але вже на третій день я зрозуміла, що її обіцянки — лише слова.
Вона не прибирала за собою, залишала брудний посуд у раковині, розкидала одяг по квартирі і займала ванну щоранку на годину. Максим через це двічі запізнився до школи, а я ледве стримувалася, щоб не сказати зайвого.
— Аню, — постукала я у двері ванної, коли вона вже сорок хвилин стояла під душем, — Максимові до школи через п’ятнадцять хвилин.
— Уже закінчила! — гукнула вона, а вода продовжувала литися.
Я притулилася до стіни, відчуваючи, як втома накочується хвилями. Ми з Максимом лягли спати після опівночі, бо Анна до пізна хихотіла, розмовляючи по телефону зі своїм хлопцем Олегом.
Максим, сонний і похмурий, ледве протиснувся до ванної, коли Анна нарешті вийшла, загорнута в рушник.
— Я до обіду не повернуся, — повідомила вона, розчісуючи вологе волосся. — Ми з Олегом у кіно.
— А навчання? — запитала я, склавши руки.
— Та там лише пара фізкультури, — відмахнулася вона. — Обійдуться.
Вона випорхнула з квартири, залишивши за собою вологі сліди на підлозі. Я ледве стрималася, щоб не гукнути їй услід, щоб прибрала за собою.
Того вечора я сіла з Богданом у спальні й вилила йому все, що накипіло. “Вона не просто живе у нас, — сказала я. — Вона диктує свої правила! Ми всі під неї підлаштовуємося. Максим не висипається, я весь час прибираю її безлад. Поговори з нею, поясни, що так не можна”. Богдан зітхнув, але погодився. Наступного дня він спробував поговорити з Анною.
— Аню, — почав він обережно, — ти маєш поважати наш дім. Максимові потрібен спокій, у нього школа. Не можна гудіти до ночі по телефону і витрачати годину на душ.
Вона надула губи, очі заблищали від сліз. “Я так і знала, що я вам заважаю! — вигукнула вона. — Родний брат виганяє мене на вулицю!” Богдан запевнив, що ніхто її не виганяє, але попросив поважати наші правила. Анна лише фиркнула і пішла до дитячої, грюкнувши дверима.
З того дня почалася щось немислиме. Я перестала готувати для Анни, не прала її речі, розмовляла з нею лише за крайньої потреби.
Вона ходила з виглядом ображеної принцеси, зітхала, коли бачила мене, і скаржилася Богданові на “злу невістку”. Я навчилася не звертати уваги на її музику у ванній, на крихти на столі, на її нескінченні селфі. Але кожен день ставав випробуванням.
Одного спекотного дня я повернулася додому раніше — у офісі зламався кондиціонер, і нас відпустили. Квартира зустріла мене тишею.
Ні Анни, ні Максима, ні Богдана. Я видихнула з полегшенням, дістала з холодильника стейк, який заховала на дальній полиці, і вирішила влаштувати собі маленький свято.
Смажене м’ясо шипіло на сковорідці, кухня наповнилася апетитним ароматом. Я нарізала салат, застелила стіл серветкою, налила собі соку. Маленький момент для себе.
Аж тут двері грюкнули, і на кухню влетіла Анна. “Привіт, Наталю! Ого, як пахне! Що готуєш?” — вигукнула вона, зазираючи через моє плече.
Я відповіла коротко: “Обід”. Вона побачила стейк і облизнулася: “А мені шматочок?” Я стиснула зуби. “Це для мене”, — сказала я, не обертаючись.
— Знов собі одній м’ясо купила? — кинула вона з насмішкою. — Ну й дістався ж моєму братові скупердяйка!
Це була остання крапля. Я різко обернулася, тримаючи лопатку в руці. “Це ти за мій рахунок їсти надумала? — мовила я. — Ти ж студентка, а їси, наче після важкої зміни на заводі! Це мій дім, ти в гостях, а поводиться так, ніби я твоя прислуга! Магазин за рогом, сходи, купи собі їжу!”
Анна відсахнулася, її очі округлилися. “Чого ти так?” — пробурмотіла вона. Я не зупинялася: “Я втомилася терпіти твій безлад і твої нічні розмови! Максим через тебе спати не може, а йому в школу!” Вона схопила яблуко зі столу і вибігла до дитячої, грюкнувши дверима.
Я пішла за нею. “Я сказала — не грюкай дверима! Це не твоя кімната, це спальня мого сина!” У цей момент повернувся Богдан і застав нас у розпалі з’ясовування стосунків. “Що тут відбувається?” — запитав він, переводячи погляд із мене на Анну.
Я не стрималася. “Досить! — вигукнула я. — Або ти зараз дзвониш своїй мамі, щоб вона забрала свою доньку, або я сама це зроблю!”
Анна тут же почала розповідати, що я її терпіти не можу, що мені шкода їжі, що я зла. Я відповіла: “Мені шкода мого сина, який через тебе ходить у школу, сонний!”
Богдан спробував нас заспокоїти, але я була невблаганна. Я набрала номер Марії Іванівни.
— Добрий день, — сказала я, стримуючи тремтіння в голосі. — У нас тут ваша донька, гостює.
Свекруха зітхнула: “Вона сама пішла з дому. Нехай вибачиться і повертається”. Я передала ці слова Анні, але вона лише склала руки: “Це вона має перед мною вибачитися!”
Я повернулася до телефону: “Ваша донька відмовляється. Каже, що це ви винні”. Марія Іванівна відповіла, що не бігатиме за Анною. “Хоче — прийде сама”, — сказала вона. Я поклала слухавку і подивилася на Анну: “Чула? Збирай речі. Тобі тут більше немає місця”.
Анна почала говорити, що я не маю права її виганяти, адже це квартира її брата. Богдан тихо сказав: “Аню, краще йди. Ми й так довго тобі допомагали”. Вона зібрала сумки, кинула на прощання: “Ви ще пошкодуєте!” — і грюкнула дверима.
Коли вона пішла, у квартирі запанувала тиша. Я притулилася до стіни, відчуваючи, як напруга відпускає. Богдан запитав: “Може, ти трішки перегнула палицю. Зрештою, ти була надто жорсткою?” Я відповіла: “А ти не був занадто м’яким?”
Того вечора я прибрала всі сліди Анни: недоїдений йогурт, крихти, її речі. Пізніше прийшло повідомлення від свекрухи: “Анна вдома”.
Я видихнула. Тиша повернулася, і я зрозуміла, що готова захищати свій дім, навіть якщо це означає складні розмови. Але я також знала, що одного дня ми з Анною поговоримо і, можливо, знайдемо спільну мову. Просто не зараз.
Бути мамою для чужої доньки я не повинна, хай. навіть, то сестра мого чоловіка. Ну от скажіть, ви б терпіли подібну “гостю”?
Головна картинка ілюстративна.
