Софія завжди вважала, що її життя — це тиха, але впевнена річка, яка тече своїм руслом, оминаючи великі пороги. Вона закінчила університет з червоним дипломом, швидко знайшла себе в журналістиці, а потім перейшла на фріланс — писала великі аналітичні статті для відомих онлайн-видань, співпрацювала з іноземними платформами, перекладала складні матеріали.
Робота приносила не тільки задоволення, а й солідний дохід. Кожного місяця на її рахунок падали суми, які дозволяли не лише комфортно жити, а й відкладати на майбутнє, допомагати рідним, планувати подорожі.
Віктор, її чоловік, був інженером-конструктором у великій компанії. Вони познайомилися ще в студентські роки, коли обоє мріяли про великі проєкти, про власну квартиру в центрі міста, про дитину, яка зростатиме в любові й достатку.
Софія завжди пишалася ним: він був талановитим, відповідальним, з тихим, але глибоким гумором, який розцвітав тільки для неї. Коли вони одружилися, вона саме починала розкручуватися як фрілансерка, а він уже мав стабільну посаду з хорошою зарплатнею.
Життя здавалося гармонійним: спільні вечері, прогулянки парком, плани на вихідні.
Але потім усе змінилося. Компанія Віктора потрапила під скорочення. Спочатку скоротили кількох колег, потім — цілий відділ. Віктор тримався до останнього, працював понаднормово, брав додаткові проєкти, але одного дня йому вручили повідомлення про звільнення.
Він прийшов додому блідий, з папером у руках, і довго не міг вимовити ні слова. Софія обійняла його, притиснула до себе й тихо сказала:
— Нічого, Вітьку. Ми впораємося. Я зараз добре заробляю, вистачить на все.
І справді вистачало. Софія взяла більше замовлень, працювала ночами, коли Вероніка спала, писала статті на складні теми — економіка, політика, технології.
Її тексти хвалили редактори, пропонували постійну співпрацю, підвищували гонорари. Вона купувала продукти, сплачувала комунальні, відкладала на іпотеку, яку вони мріяли взяти.
Віктор тим часом шукав нову роботу: розсилав резюме, ходив на співбесіди, проходив тести. Іноді йому дзвонили, запрошували на другий етап, але врешті відмовляли — то досвіду замало, то зарплатні очікування високі, то просто «ми обрали іншого кандидата».
Минуло пів року. Потім рік. Гроші Софії танулі повільно, але невпинно. Спочатку вони відмовилися від подорожей, потім — від ресторанів, потім почали економити на одязі й розвагах для Вероніки.
Дівчинка росла, потребувала нових речей, занять, а Софія дедалі частіше відчувала втому — від безсонних ночей за ноутбуком, від постійної тривоги, від того, що Віктор щоранку вставав з надією, а ввечері повертався з порожніми руками.
Він намагався не падати духом. Брав підробітки — ремонтував комп’ютери знайомим, допомагав з проєктами фрілансерам, навіть їздив таксистом у вечірні години.
Але це були крихти порівняно з тим, що потрібно сім’ї. Софія бачила, як він змінюється: тихий гумор зникав, на обличчі з’являлися зморшки, яких раніше не було. Він соромився, що не може утримувати родину, і щоразу, коли вона переказувала йому гроші на картку, відводив погляд.
— Софіє, я не хочу, щоб ти одна все тягнула, — казав він вечорами, сидячи на кухні з чашкою чаю.
— Ми разом, Вітьку. Разом усе витримаємо, — відповідала вона, хоч у грудях уже стискалося від утоми.
Одного вечора Віктор прийшов додому з новиною. Його колишній керівник подзвонив і запропонував посаду в іншому місті — не в центрі, а в промисловому районі, але з нормальною зарплатнею й перспективою.
Проблема була одна: житла там не надавали, а орендувати квартиру на нову зарплатню було б важко, особливо з іпотекою, яку вони планували.
— А може, поки що поживемо в мами? — обережно запропонував Віктор. — Квартира велика, місця вистачить. Я швидко встану на ноги, знайду щось краще, і ми знімемо своє.
Софія мовчала довго. Вона знала Марію Іванівну — свекруху, яка завжди тримала дистанцію, спілкувалася ввічливо, але з якоюсь холодною зверхністю.
Свекруха жила сама в просторій сталінці, яку отримала ще за радянських часів, і часто скаржилася, що їй самотньо. Софія не любила ідею переїзду до неї — це означало втратити незалежність, приватність, свій маленький, але власний простір.
Але дивлячись на Віктора, на його втомлені очі, на Вероніку, яка бігала по кімнаті з іграшками, вона кивнула.
— Гаразд. Поки що. На кілька місяців, поки ти не влаштуєшся.
Вони зібрали речі за тиждень. Софія попередила замовників, що тимчасово працюватиме в іншому режимі, Віктор подякував мамі по телефону. Марія Іванівна відповіла радісно:
— Нарешті! Давно пора сім’ї бути разом. У мене місця вдосталь, усе буде добре.
Перші дні в новій квартирі були терпимі. Марія Іванівна готувала сніданки, розпитувала про Вероніку, показувала старі альбоми з фотографіями Віктора-дитини. Софія працювала в маленькій кімнаті, яку їм виділили, старалася не заважати. Але дуже швидко все змінилося.
Свекруха почала з дрібниць. Спочатку зауважила, що Софія неправильно миє посуд — залишає розводи на склянках. Потім — що Вероніка надто голосно грається, а паркет старий, його можна подряпати. Потім — що Софія купує не ті продукти: то сир не той, то йогурти надто дорогі, то фрукти несезонні.
А головне — робота. Марія Іванівна не могла зрозуміти, як це Софія цілий день сидить за комп’ютером і називає це працею.
— Раніше люди на заводах працювали, руками, — казала вона за вечерею. — А тепер — стукають по клавішах і думають, що гроші самі падають.
Софія намагалася пояснити:
— Маріє Іванівно, я пишу серйозні статті. Мене читають тисячі людей. Це моя професія.
— Професія, — передражнювала свекруха. — Сидяча професія. Ось Вітька зараз на справжній роботі, на ногах цілий день.
Віктор мовчав. Він почувався винним — адже це через нього вони тут. І щоразу, коли мати починала, він лише зітхав і відводив погляд.
Софія трималася. Вона пам’ятала, як сама утримувала сім’ю, як підтримувала Віктора, як не скаржилася, коли працювала до третьої ночі.
Але з кожним днем у величезній квартирі ставало дедалі тісніше. Марія Іванівна ніби не помічала, скільки Софія зробила для родини, скільки витримала.
Навпаки — у всьому, що йшло не так, винною ставала саме вона.
Якщо Вероніка розливала сік — то тому, що мати погано доглядає. Якщо Віктор приходив втомлений — то тому, що вдома немає гарячої вечері (хоча Софія готувала, коли могла).
Якщо в квартирі пил — то тому, що Софія цілий день «грається в комп’ютері».
Софія відчувала, як у ній накопичується втома — не фізична, а глибша, душевна. Вона, яка роками тягнула родину на собі, яка не дозволяла собі слабкості, раптом стала винною в тому, що чоловік втратив роботу, що вони мусили переїхати, що життя стало складнішим.
Але найгірше було те, що Марія Іванівна говорила це не лише вдома. Вона розповідала подругам по телефону, скаржилася сусідкам, ніби Софія — чужа людина, яка прийшла й усе зіпсувала. І щоразу, коли Софія чула уривки цих розмов, у горлі стояв клубок.
Вона трималася заради Віктора. Заради Вероніки. Заради надії, що це тимчасово.
Але одного дня терпець увірвався. Саме того дня, коли Марія Іванівна увірвалася до кімнати з вимогою негайно накрити стіл для гостей…
— Відклади свої марні справи і негайно накрий на стіл для моїх гостей! Робота твоя почекає, а порядні люди чекати не зобов’язані! — дзвінкий, тремтливий голос Марії Іванівни увірвався до кімнати разом із запахом різких парфумів.
Софія здригнулася, і її пальці зісковзнули з клавіатури ноутбука, залишивши в тексті довгий ланцюжок безглуздих символів. Вона повільно повернула голову, відчуваючи, як у скронях починає пульсувати знайома тупа біль.
— Маріє Іванівно, я ж попереджала вас ще вчора, — намагаючись говорити максимально спокійно, промовила Софія. — У мене сьогодні здача проєкту. Велике замовлення, від якого залежить мій гонорар. Я фізично не можу кинути все за годину до дедлайну.
Свекруха, що стояла в дверях у своєму незмінному темно-синьому халаті з накрохмаленим комірцем, стиснула губи так сильно, що вони перетворилися на тонку білу смужку.
— Дедлайни в неї… Тьху, слово яке гидке, закордонне! — жінка сплеснула руками. — Раніше люди справою займалися, на заводах працювали, а тепер — сидять, в екран втупилися і думають, що це робота! Ти в моєму домі живеш, Софіє. Їси мій хліб, користуєшся моїм світлом. Невже так важко виявити повагу до матері свого чоловіка?
— Я сплачую за комунальні послуги і купую продукти на всю родину, — тихо, але твердо нагадала Софія.
— Ось! Знову ти мені своїми копійками в обличчя тицяєш! — Марія Іванівна театрально приклала долоню до серця. — Серце… Ох, як коле. Ольга Миколаївна та Тамара Федорівна прийдуть через сорок хвилин. Їм потрібен не твій звіт, а гарячий чай, свіжий пиріг і належна гостинність. Іди на кухню. Швидко!
Двері зачинилися з таким гуркотом, що на полиці задзеленчали сувенірні фігурки. Софія закрила обличчя руками. До здачі статті залишалося рівно дев’ятсот слів.
Але вона знала: якщо не вийде, Марія Іванівна влаштує «сцену» з викликом швидкої, і тоді роботи не буде взагалі.
Кухня зустріла Софію стерильною чистотою, яка завжди здавалася їй лякаючою. Тут не можна було залишити кухоль на столі чи крихту на обробній дошці — Марія Іванівна бачила все.
— Мамо, а чому ти плачеш? — Маленька Вероніка, що примостилася в кутку за табуреткою зі своїм альбомом, дивилася на матір великими переляканими очима.
— Я не плачу, сонечко, — Софія швидко стерла непрошену сльозу. — Просто в око щось потрапило. Що ти малюєш?
— Сумного котика, — дівчинка показала малюнок. — Він живе в коробці, бо у великій квартирі йому не можна стрибати. Бабуся сказала, що коти псують паркет.
Софія ковтнула клубок у горлі. У цій великій сталінці з триметровими стелями та дубовими дверима місця було багато, але повітря — катастрофічно мало.
— Знову ти за своє! — Марія Іванівна з’явилася в дверному отворі, наче привид. — Вероніко, прибери ці мазанини! Весь стіл розмалювала олівцями. А ти, Софіє, чого стала як укопана? Тісто на пиріг саме не заміситься.
— Я зараз усе зроблю, — відповіла Софія, дістаючи борошно.
— І дивись мені, — свекруха примружилася, — щоб пиріг був нормальний. Справжній, на дріжджах і вершковому маслі. А не та твоя вівсяна підошва, яку ти називаєш десертом.
— Маріє Іванівно, у Вероніки від надміру цукру та дріжджів потім болить животик, — спробувала заперечити Софія.
— Нісенітниці! У нас у роду ні в кого животи не боліли. Це ти її своїми дієтами довела до прозорості. Дитина має їсти ситно! Наріж ще ковбаски, зроби бутерброди. І сир бери той, що дорожчий, у маслянці.
— Але цей сир я купувала спеціально на сніданок Віктору…
— Син не збідніє! Гості — це святе. Давай, рухайся, помічнице.
Наступна година перетворилася на кулінарне пекло. Софія гасала між духовкою та обробним столом під безперервний потік зауважень.
— Ніж не так тримаєш!
— Хто так чистить яблука? Половину плоду в лушпиння викинула!
— Серветки склади трикутником, а не як у їдальні!
До приходу подруг Софія почувалася так, ніби по ній проїхав каток.
Гості — Ольга Миколаївна та Тамара Федорівна — нагадували Марію Іванівну, тільки в різних варіаціях. Одна була надмірно повною й гучною, друга — висохлою та підозрілою.
— Ой, Маріє, яка в тебе невістка слухняна! — проспівала Тамара Федорівна, сідаючи на стілець. — Усе на стіл подає, літає як метелик.
— Стараюся, вчу її, — велично відгукнулася свекруха, розливаючи чай із парадного сервізу. — Молодь нині, самі розумієте, ні до чого не пристосована. Якби не я, вони б тут мохом заросли й одними сухарями харчувалися.
Софія поставила перед ними тарілку з нарізаним пирогом. Руки трохи тремтіли.
— Мамочко, а можна мені шматочок? — тихо спитала Вероніка, що стояла біля стіни.
— Іди до себе в кімнату, Вероніко, — перебила Марія Іванівна. — Дорослі розмовляють. І пиріг тобі не можна, мама каже — животик заболить. Іди, іди.
Софія подивилася на доньку. Вероніка понуро опустила голову й вийшла. У цей момент усередині в Софії щось надломилося.
— Що ж ти, Софійко, присідай з нами, — солодкавим голосом сказала Ольга Миколаївна. — Розкажи, як робота твоя? Усе в цяцьки на комп’ютері граєш?
— Це не цяцьки, — рівним голосом відповіла Софія. — Я пишу тексти для великих видань. Це складна аналітична робота.
— Аналітична! — Марія Іванівна дзвінко розсміялася. — Скажеш теж! Скажи чесно: лінощі тобі на нормальну роботу ходити, от і ховаєшся за монітором. Вітька наш цілий день на ногах, гроші в родину несе, а ти… Ех.
— Віктор заробляє стільки ж, скільки й я, — відкарбувала Софія.
На кухні запала дзвінка тиша. Подруги свекрухи переглянулися.
— Яка зухвала дівчина, — прошепотіла Тамара Федорівна. — Маріє, як ти це терпиш? У своєму домі?
— Отак і живу, — зітхнула свекруха, театрально підносячи хустинку до очей. — Усе для них, усе найкраще… А у відповідь — одні докори. Софіє, принеси нам ще окропу. І варення з комори дістань, малинове. На самій верхній полиці стоїть.
Вечір того ж дня. Квартира нарешті спорожніла, але важкий дух дешевої пудри й старих пліток усе ще висів у повітрі. Віктор повернувся з роботи пізно, втомлений і насуплений.
— Мамо, привіт. Софі, що на вечерю? — спитав він, проходячи на кухню.
— Твоя дружина сьогодні цілий день відпочивала, — озвалася з вітальні Марія Іванівна. — Гостей моїх приймала, правда, з таким обличчям, ніби я її на тяжку працю відправила.
Віктор зазирнув у каструлю. Там було порожньо.
— Софі?
Софія сиділа на табуретці, дивлячись в одну точку. На її колінах лежав ноутбук. Замовник зняв завдання, бо вона не відповіла вчасно. Мінус значна сума з сімейного бюджету.
— Вечері немає, Вітьку, — тихо сказала вона. — Я не встигла.
— Як це не встигла? Ти ж цілий день удома була! — Віктор роздратовано сіпнув плечем. — Мама каже, ви пироги пекли.
— Ми пекли пироги для маминих подруг. Я працювала офіціанткою, кухаркою й цапом-відбувайлом. А свою основну роботу я провалила.
— Ой, почалося! — Марія Іванівна увійшла на кухню. — Знову вона за свої малюнки в інтернеті страждає. Вітьку, ти подивися на неї! Чоловік голодний з роботи прийшов, а вона трагедію розігрує.
— Мамо, зачекай, — відмахнувся Віктор. — Софі, ну справді, що ти заводишся? Важко було суп зварити, поки пиріг пікся?
Софія повільно встала. Вона подивилася на чоловіка так, ніби бачила його вперше.
— Важко. Важко жити в режимі постійного нагляду. Важко чути, як твою дружину принижують при сторонніх, а ти у відповідь просиш супу.
— Хто тебе принижував? — Марія Іванівна обурено сплеснула руками. — Ми просто розмовляли! Тамара ще сказала, що ти дуже… своєрідна.
— Досить! — Софія майже вигукнула. — Завтра ми їдемо.
У кімнаті запала тиша, порушувана лише цоканням старих настінних годинників.
— Куди це ми їдемо? — Віктор розгублено кліпнув. — Іпотеку ще не схвалили. Нам треба почекати щонайменше місяць. Куди ми підемо? На вокзал?
— На знімну квартиру, — відрізала Софія. — Я вже знайшла три варіанти. Завтра вранці їдемо дивитися.
— Софіє, це дурниця! — Віктор підійшов до неї, намагаючись узяти за руки. — Ми ж вирішили заощадити! Великі гроші на місяць на дорозі не валяються. Мама просто складна людина, до неї треба знайти підхід.
— Я не дипломат, Вітьку. Я — людина. І Вероніка — людина. Ти бачив її малюнки сьогодні? Вона малює котів у коробках, бо боїться поворухнутися в цьому домі! Ти хочеш, щоб твоя донька виросла з почуттям провини за те, що вона існує?
— Та ви збожеволіли! — гукнула з коридору свекруха. — Йти з такої квартири? У якусь комірчину? Вероніко, онучко, іди сюди, подивися, що мати твоя витворяє! Вона тебе в підвал хоче затягнути!
Вероніка вибігла з кімнати, притискаючи до себе плюшевого зайця.
— Мамо, ми справді поїдемо? — у її голосі була не тривога, а боязка надія.
— Так, — Софія присідала перед донькою. — У маленький будиночок, де ти зможеш бігати, стрибати й малювати хоч на шпалерах.
— І бабуся не буде лаятися?
Софія подивилася на Марію Іванівну, яка стояла, вчепившись у одвірок дверей.
— Ні, мила. Бабуся приходитиме до нас у гості. Іноді. Якщо ми її запросимо.
— Я не дозволю! — Марія Іванівна затремтіла від гніву. — Вітя, скажи їй! Це мій дім! Мій!
— Ось, — тихо сказав Віктор, дивлячись на заплакану доньку й рішучу дружину. — Це твій дім, мамо. А нам, здається, час шукати свій.
Минуло два тижні. Нова квартира була крихітною «двушкою» в старому панельному будинку. Шпалери в квіточку місцями відклеювалися, кран на кухні видавав дивні свистячі звуки, а з вікна було видно лише пиловий двір і дитячий майданчик.
— Мамо, дивись! — Вероніка з захватом розклала на підлозі великий ватман. — Я малюю сад! І тут буде справжній лев!
— Малюй, сонечко, — усміхнулася Софія, розставляючи тарілки в кухонній шафі.
На плиті весело підстрибувала кришка каструлі — варився простий гречаний суп. У повітрі пахло свіжістю й тишею. Жодних повчань, жодних «дедлайнів» у лапках, жодної «Червоної Москви».
Вхідні двері відчинилися, і увійшов Віктор із важкими пакетами.
— Фух, ну й затори, — він поставив пакети на підлогу й притягнув Софію до себе. — Знаєш, я сьогодні розмовляв із рієлтором. По нашій справі є рух, скоро виходимо на угоду.
— Це чудово, — Софія притулилася носом до його плеча. — Але знаєш… мені й тут добре.
— Мама дзвонила сьогодні п’ять разів, — зітхнув Віктор. — Каже, що в неї тиск, і що ми — нелюди, покинули її в порожній квартирі.
— І що ти їй відповів?
Віктор усміхнувся й дістав із кишені телефон.
— Я сказав, що ми приїдемо до неї в неділю. На дві години. З тортом. Але тільки якщо вона обіцяє не обговорювати твою роботу й виховання Вероніки.
— І що вона?
— Кинула слухавку. Але через п’ять хвилин передзвонила й спитала, який торт ми любимо.
Софія розсміялася. Це була маленька, але дуже важлива перемога.
Вона підійшла до вікна. Сутеніло. У сусідніх вікнах засвічувалися вогні, люди поверталися до своїх фортець. І хай їхня фортеця була тимчасовою, зі скрипучими підлогами й краном, що підтікає, вона була справжньою. Бо тут стіни не тиснули, а підтримували.
— Мамо, дивись, лев вийшов рожевим! — гукнула Вероніка.
— Рожевий лев — це найкращий лев у світі, — відповіла Софія.
Вона повернулася до ноутбука. До завершення роботи залишалося лише триста слів, і тепер вона точно знала, що допише їх у повній тиші, насолоджуючись кожною миттю своєї свободи.
Головна картинка ілстративна.
