Перше, що мене запитала Орися, було: “Ти, мабуть, дружина Василя. Я… я теж думала, що колись стану офіційною дружиною”. Виявилося, що їхні стосунки тривали сім років. І що та дівчинка – Катруся – рідна донька мого чоловіка. Потім я розповіла їй, що з Василем одружена вже 20 років, що у нас дорослий син Роман, і він уже мешкає окремо з нареченою. Ми домовилися не ворогувати, а об’єднатися проти людини, яка обох нас водила за носа довгий час. І нам це вдалося.
Мене звати Андріана, і я ніколи б не подумала, що моє “подружнє щастя” виявиться банальною ілюзією. Я була впевнена, що ми з Василем – ідеальна пара, яка пройшла вогонь, воду і десяток ремонтів у квартирі. Хоча я найбільше цінувала тільки спокійні вечори з гарячим чаєм, виявилося, що спокій давно зрадив мене.
Колись давно я прочитала фразу “Мій чоловік 20 років брехав мені в очі. Замість того, щоб впадати у відчай, я дала п’ятірку його коханці, і ми разом завдали йому неприємностей”. Тоді я лише пирхнула і подумала – ну це точно не про мене.
Я ж не з тих, хто хапається за радикальні заходи чи, боронь Боже, об’єднується з коханкою чоловіка. У мене був Василь – наче зітканий із суміші лагідності, терплячості й доброти. Він працював від ранку до ночі, інколи їздив на “відрядження”, та й тільки. Що може бути підозрілого в тому, що чоловік старається для родини?
Перші дзвіночки пролунали рік тому, коли я випадково натрапила на листування Василя в месенджері. І там, серед повідомлень друзям, було кілька дуже теплих і зворушливих реплік, адресованих якійсь Орисі. Я тоді змусила себе повірити, що це, мабуть, просто приятелька. “Гаразд, – заспокоювала я себе, – у кожного можуть бути друзі протилежної статі”.
Але час минав, і фрази “У мене термінове відрядження” почастішали. Василь став дивитися на мене трохи відсторонено, ніби щось постійно зважував у голові. Тільки от я все списувала на стрес та роботу. Та одного разу я поїхала у справах до сусіднього міста і… побачила його там у кав’ярні.
Поруч сиділа приваблива жінка, а навпроти них – дівчинка років десяти. Спочатку я подумала, що вони обговорюють якісь робочі моменти, але, придивившись до Василя, зрозуміла – він виглядає надто домашнім. Як батько, що веде сім’ю на смачненьке морозиво.
Я вирішила не влаштовувати сцену прямо на місці. Натомість я сховалася за колонною, проковтнула образу й розгубленість і вирішила почекати. Коли вони вийшли, підслухала кілька слів Василя, звернених до малої – “Квітко моя, потім поїдемо на ярмарок, гаразд?”. Мене трясло від люті, бо прозоро стало зрозуміло – це не просто “приятелька”.
Тієї ж ночі я не могла заснути. Моторошно здавалося уявляти, що десь поруч існує ще одна родина Василя, а я всі ці роки була лише запасним аеродромом. Наступного дня я поставила йому пряме запитання. Він знітився, почав плутано виправдовуватися: “Ти все неправильно зрозуміла, Андріано” – але я бачила, що за плечима Василя висить мішок невиправних брехень.
Я вирішила не чекати доки він вивернеться. Знайшла у соцмережах Орисю, написала їй. Усі фрази були прості й конкретні – “Ми з тобою маємо поговорити. Якщо ти його коханка, хочу знати правду”. Вона відповіла за пів години – “Добре, зустріньмося”.
Я відчувала, що моє життя поділене на “до” і “після” однієї лише розмови з незнайомкою. В обумовлений день ми сиділи в кафе на Подолі, на моїй улюбленій терасі. Перша ж фраза Орисі здивувала мене – “Ти, мабуть, дружина Василя. Я… я теж думала, що колись стану офіційною дружиною”.
Виявилося, що їхні стосунки тривали сім років. І що та дівчинка – Катруся – його рідна донька. Сім років. Я була безмовною хвилину, потім розповіла їй, що я з Василем одружена вже 20 років, що у нас дорослий син Роман, і він уже мешкає окремо з нареченою.
У голові крутилися усілякі кумедні і водночас злі думки – як можна було шукати собі додаткову “сім’ю” і стільки років обманювати нас обох? Проте я спіймала себе на відчутті, що не хочу злитися на Орисю. Насправді ми обидві – обдурені, і ця ситуація настільки абсурдна, що мені самій захотілося пожартувати.
– Слухай, – сказала я, – може, дамо одна одній “п’ятірку” і зробимо щось, аби Василь не знав, куди сховатися?
– Ідея шикарна, – усміхнулася Орися. – Я вже давно хотіла сказати йому все, що думаю, але не наважувалася.
– Тепер ми об’єднаємося. Не бійся, – підморгнула я.
Ми зійшлися на тому, що найперше маємо влаштувати з ним відверту зустріч у присутності обох, без оцих “Та ти мене не так зрозуміла”. Коли настав день Х, Василь, побачивши нас удвох, ледь не втратив дар мови. Він намагався пригадати, чим заслужив таку “привітну делегацію”.
– Василю, – почала я спокійно, хоча душа палала, – ми з Орисею більше не згодні, щоб ти грав на дві сторони. Тобі це подобалося?
– А ти, – перебила Орися, – планував так іще років десять жити, доки Катруся виросте?
Він затинався, повторював щось на кшталт “Я не хотів нікому робити боляче”, “Просто так склалося”. Як воно “склалося”, ми вже знали надто добре. Я не відчувала до нього ні краплини жалю – тільки розчарування та полегкість від того, що нарешті правда вийшла на поверхню.
Мій шлюб із Василем, в якому я бачила безпечну гавань, тріснув, наче старе люстерко. Я не знаю, чи зможу колись знову довіряти чоловікам так, як довіряла йому. Але принаймні тепер у мене відкриті очі. І є іронічний бонус – я знайшла в особі Орисі не тільки “конкурентку”, а й людину, яка розділяє мій біль і розуміє мене, як ніхто інший.
Найчастіше мене питають – “А навіщо ти з нею приятелюєш? Адже це вона жила з твоїм чоловіком”. А я відповідаю: “То ж не вона була мені невірна. Ми обидві повірили в його казки”. Сьогодні мені здається, що ми скоріше співучасниці його обману, а не вороги.
Я почала рухатися далі. Повернулася на роботу з новими силами, записалася на курси йоги, зустрілася з давніми друзями, з якими давно не мала часу поговорити. Орися теж облаштувала власне життя без постійних принижень і запитань “Чому він іще не розлучається?”.
Тепер, коли я дивлюся назад, у мене виникає багато думок: чи все можна було помітити раніше? Чи варто було довіряти настільки сліпо? І що робити з почуттям провини перед нашим сином, який теж постраждав від цієї ситуації?
Можливо, у вас, читачі, зовсім інша думка. Може, хтось вважає, що варто було зберегти шлюб за будь-яку ціну або не тягнути Орисю до спільної розмови. Чи навпаки – розповісти про це всьому світові й добитися справедливості в суді? Що б ви зробили, опинившись на моєму місці? І чи бачите ви якийсь позитив у такій непростій історії?
Хотілося б почути ваші думки. Як бути з довірою, коли її зруйновано? Як почати життя заново, не застряючи в болі й образі? Чи варто давати другим шансам право на існування? Мені справді цікаво, якими ви бачите відповіді на ці питання і як би ви порадили вчинити. Адже історія досі триває, і, можливо, ваша точка зору допоможе мені та іншим жінкам знайти правильний шлях уперед.
