Перша самостійна поїздка після розлучення виявилася не такою, як я думала…
Це мало бути незабутнє свято… Воно й справді було, але з зовсім інших причин, ніж я очікувала.
Я ставилася до цього першого самостійного від’їзду після свого розлучення як до ліків від неприємних відчуттів, пов’язаних із розлученням. Тому я детально спланувала свою подорож до Португалії. Давно читала про цю країну, і мріяла побувати там. Вибрала такий період, щоб уникнути сезонних натовпів та спеки. Я придбала все необхідне для поїздки і почала готуватися до подорожі.
У день від’їзду, викликала таксі і поїхала в аеропорт. Дивилася на натовп, що метушиться і намагалася вгадати, хто з цих людей може бути моїм потенційним попутником. Нарешті, на табло відобразилась реєстрація на рейс до Лісабону. Процес реєстрації проходив досить швидко. Нарешті дійшла черга до мене. Я впевнено простягнула службовцю паспорт та квиток. Йому щось не сподобалося, тому що він повернув паспорт і сказав:
– У вашого паспорта закінчується термін дії. Ми не можемо вам дозволити виліт.
Від несподіванки, я навіть не знала що сказати. Не могла повірити, що це справді відбувається зі мною. Як я могла не перевірити цього?
Я зачаровано дивилась на свій паспорт. Мені знадобився деякий час, щоб прийти до тями і зрозуміти, що відбулося. Мене попросили відійти вбік і не затримувати чергу реєстрації.
Я сіла на одне із крісел у терміналі, і на мене перестали звертати увагу. Лише перехопила декілька співчутливих поглядів моїх потенційних попутників, і зрозуміла, що відпустка моєї мрії провалилась з тріском.
Я підвелася і, тягнучи за собою валізу, важким кроком покинула термінал. Дійшовши до автобусної зупинки, сіла у автобус і занурилася в похмурі думки. Повернулась у реальність лише на кінцевій зупинці, на вокзалі. Я зовсім не хотіла туди їхати. Але раптом мені спала на думку геніальна думка: “Я не дозволю собі зіпсувати відпустку! Оскільки я приїхала сюди, і у мене відпустка, я зможу відпочити деінде”.
Поклавшись на фортуну, я вирішила, що поїду першим потягом, що відправляється. Перевірила розклад. Виявилося, що я можу поїхати до Трускавця через двадцять хвилин. Без проблем купила квиток і моє місце виявилось в майже порожньому купе. Крім мене в ньому був лише чоловік. Він люб’язно допоміг поставити мій багаж на полицю і поринув у читання.
Я тупо дивилась у вікно. Лише десь за півгодини мій супутник відклав газету й завів розмову.
— Ви у санаторій? – запитав він.
– Ні, я їду просто так, — відповіла я.
— До родини? – продовжив чоловік.
— Ні, — усміхнулася я ввічливо. — Насправді… не знаю.
Я, мабуть, заінтригувала його, бо він подивився на мене і грайливо посміхнувся.
– Ви втекли з дому?
– Ні, просто… у мене закінчився термін дії паспорта, і я пропустила свою мандрівку, — відповіла я, вже дещо роздратовано, бо на мене нахлинув спогад про подію в аеропорту. У мене з’явились сльози на очах і чоловік простягнув мені хустинку.
— Можете поплакати. Це допомагає.
Не знаю, чи це було підбадьорення, чи навпаки, але я справді почала плакати. Знадобився деякий час, щоб заспокоїтися, щоб вибачитися за ці емоції.
Побачивши його ніжний, допитливий погляд, я відчула, що можу розповісти йому, що насправді зі мною сталося. Він слухав, не перебиваючи коментарями на кшталт «Як ви могли не звернути увагу?!». Здавалося, йому справді шкода мене.
– Сподіваюся, що зможу на місці зняти невелику кімнату без жодного оголошення, – закінчила я свою розповідь.
Чоловік кивнув.
– Звичайно. Це весна. У цю пору року в місті ще не так багато людей, – запевнив він мене. — Ви дуже добре зробили, що вирішили поїхати в невідомість в такій ситуації.
Можливо, ця відпустка зовсім не пройде даремно.
– Трускавець, тихе спокійне місто. Довкола багато чого цікавого. Люди їдуть сюди з цілої країни, щоб попити “Нафтусю” – ця вода має лікувальні властивості. Я їду в санаторій, – сказав він.
– Я теж не в захваті від цієї ситуації, але що не робиться, то на краще, – відповіла я. Сподіваюся, що місто насправді таке, як ви описали і мені буде чим зайнятися.
І ми почали жваво розмовляти. Чоловік виявився приємним співбесідником і складав враження ерудованої людини. Розмова виявилася настільки захопливою, що час минув непомітно. І якось так вийшло, що ми почали називати один одного по імені. Його звали Микола.
Прощаючись на вокзалі, ми обмінялися номерами телефонів. Микола пообіцяв зателефонувати, коли влаштується у своєму санаторії. Я йому нічого не обіцяла, бо не знала, чи зможу взагалі швидко знайти собі житло.
Однак, як і передбачав мій новий друг, у мене з цим не було проблем. Вже при виході з вокзалу мені зустрілась жінка, яка запропонувала зняти у неї помешкання. Гарний будинок, тихий район, недалеко від центру.
Освіжившись після подорожі, я вийшла трохи прогулятись містом. Незважаючи на те, що це було задовго до “сезону”, по місту вже зустрічався натовп, який складався переважно з пар трохи старшого віку.
Погода була така собі, дув холодний вітер. Я знову пошкодувала, що замість того, щоб грітися на сонечку десь у Португалії та насолоджуватися блакиттю моря, я мерзнула у провінційному, хоч і курортному містечку. Мій легкий одяг підходив для теплих вечорів, але не для весни.
Після прогулянки в парку, мені було зовсім холодно. Щоб трохи зігрітися, я сховалася в невеличкому кафе, де смачно пахло. Поївши, відчуваючи втому, я повернулася до помешкання і пішла спати. Телефон розбудив мене від дрімоти. Телефонував Микола. Він поцікавився як у мене справи та запропонував зустрітися наступного дня. Я з радістю погодилась.
За кавою я дізналася, що у Миколи теж були життєві негаразди. Він був удівцем, і важкі роки, коли дружини нездужала, наклали відбиток і на його здоров’ю теж. Тож його направили в санаторій.
Ми бачилися щодня. По обіді вирушали на довгі прогулянки. Нам подобалися затишні місця, куди інші курортники не доходили. Коли була погана погода, ми ховалися в кафе й довго розмовляли.
Коли моє перебування в Трускавці добігало кінця, я почала відчувати, що Микола мені так сподобався, що мені не хотілося розставатись. Мабуть, і йому, бо коли настав час прощатися, він сором’язливо запитав, чи можемо ми продовжити наші відносини на відстані. Мене це прохання задовольнило, але я не дозволяла собі надто багато ілюзій. Курортні відносини зазвичай тривають поки не зникнуть спогади. Тому я підійшла до справи раціонально і не очікувала, що Микола виявиться таким наполегливим.
Одразу після повернення я подала заявку на отримання нового закордонного паспорта. На роботі, коли запитали про враження, я загадково відповідала: “Було весело”, а відсутність засмаги пояснювала використанням сонцезахисного крему. Виявилося, що я помилилася щодо Миколи: звістки від нього почали регулярно приходити.
Микола ж з гумором описав пригоди санаторного життя, жартівливо звинувачуючи мене за те, що я покинула його на самотніх жінок, які прагнуть чоловічого товариства. Потім були розмови по скайпу, переписування у вайбері. Потім дедалі частіші відвідини – його до мене, в Києві, і мої до нього у Вінницю. Ми щораз сильніше зближувались і дедалі важче переносили розлуку. Нас веселили ті самі речі і дратували ті самі ситуації.
Ми почали планувати спільну подорож. Так минув рік. І я знову чекаю в аеропорту. Цього разу з дійсним документом і Миколою поруч. Ми їдемо на відпочинок до Португалії. Двотижневий, бо, як сказав Микола, я заслуговую на гідну компенсацію за це потенційне торішнє перебування. Хоча, якби я тоді полетіла, то не зустріла б його…
