Переписка у телефоні чоловіка розкрила усі карти — я навіть не шукала доказів, вони самі “стрибнули” мені в очі. Там, серед сотень ділових повідомлень, було одне від якоїсь Оксани: — Коханий, ти не забув про нашу поїздку?
У той рік я вирішила, що подарунок для Матвія, мого чоловіка, мусить бути справді особливим, не таким, як завжди. Не черговий светр, не якийсь гаджет, а щось, що символізувало б наш спільний шлях. Я довго мізкувала над цим, відчуваючи дивне хвилювання, ніби це був якийсь рубіж у нашому житті.
Наша історія, така звичайна і, здавалося б, міцна, почала давати тріщини. І я хотіла своїм подарунком якщо не склеїти їх, то принаймні змусити нас обох подивитися правді у вічі. Коли він відкрив коробку, його вираз обличчя був таким, що я зрозуміла — це справді стало нашим останнім спільним Різдвом у тому форматі, до якого ми звикли.
Матвій і я одружилися, коли мені було двадцять три роки, а йому — двадцять п’ять. Це було у місті, де ми обоє навчалися, але самі ми походили з маленьких містечок. Усе починалося, як у казці. Ми зустрілися на дні народження спільної знайомої, і відтоді не розлучалися.
Він був уважним, турботливим, і мав ту особливу іскру в очах, яка змушувала моє серце битися швидше. Наші перші роки шлюбу були наповнені студентським мінімалізмом і максимальною кількістю сміху. Ми винаймали малесеньку квартиру, де постійно щось ламалося, але ми не зважали.
Кожна несправність була приводом для чергового жарту чи імпровізованої вечірки з друзями. Я тоді працювала помічником бухгалтера в невеликій фірмі, а Матвій тільки-но відкрив свою справу, пов’язану з ремонтом комп’ютерної техніки.
— Соломіє, ти уявляєш, сьогодні отримав велике замовлення! Треба перевстановити системи у цілій компанії. Це наш шанс! — казав він одного вечора, витираючи руки від машинного мастила.
— Це чудово, Матвійку! Я дуже за тебе рада. Давай я допоможу тобі скласти список необхідного обладнання. Мої таблиці тобі точно знадобляться, — відповідала я, щаслива бачити його ентузіазм.
Я завжди була його опорою, його тихою гаванню. Всі наші заощадження ми вкладали у його справу. Я вірила в нього беззастережно.
З часом його бізнес почав розростатися. Він найняв кількох працівників, орендував більший офіс. Ми змогли купити собі власне житло — двокімнатну квартиру в новобудові. Це було наше гніздечко, яке ми довго і ретельно облаштовували. Я тоді перейшла на роботу з дому, займаючись перекладами текстів, що давало мені більше свободи і можливість підтримувати наш дім у порядку.
Але разом із фінансовим благополуччям і постійною зайнятістю Матвія, у наші стосунки почала вповзати холодна тінь. Він затримувався на роботі, поїздки у відрядження стали частішими. На мої запитання про його справи, він відповідав коротко і часто роздратовано.
— Знову пізно? У нас же сьогодні був запланований похід у кіно, — казала я, зустрічаючи його біля дверей.
— Соломіє, ну що ти, як дитина? Я не можу покинути справи. У мене там важлива зустріч була з партнерами, ми обговорювали новий проєкт. Це гроші, наше майбутнє, ти розумієш? — відповідав він, кидаючи ключі на тумбочку.
— Я розумію. Але ж ми майже не бачимося. Ми давно не розмовляли нормально, — намагалася я достукатися до нього.
— Я втомлений. Давай не зараз. Я завтра все тобі розповім, — і він йшов у ванну, ніби ховаючись від нашої розмови.
Це завтра зазвичай так і не наставало. Наші вечори зводилися до спільної вечері в тиші, коли він читав новини на телефоні, а я намагалася вдавати, що мене не зачіпає його відстороненість. Зникала та іскра, зникала близькість. Навіть наші спільні друзі почали помічати, що щось не так.
Одного разу моя подруга Марта, яка завжди була прямолінійною, запитала мене:
— Соломіє, що сталося між вами? Ви з Матвієм тепер наче сусіди. Ви ж колись були такі закохані!
— Я не знаю, Марто. Робота, напевно. Він дуже багато працює. Каже, що це заради нас, — зітхала я.
— А мені здається, щось інше. Він змінився. Я бачила його в місті минулого тижня, у кав’ярні, не самого. — Вона замовкла, ніби вагаючись, чи варто говорити далі.
— З ким? — моє серце пропустило ляп.
— З якоюсь жінкою. Молодою, у яскравому пальті. Вони сиділи дуже близько, і сміялися. Це було, ну, ти розумієш, — вона відвела погляд.
Ці слова вкололи мене. Я намагалася заперечувати, шукати виправдання:
— Може, це його ділова партнерка? Вони ж можуть обговорювати справи у кав’ярні.
— Можливо. Але він тримав її за руку, коли вона вставала, щоб вийти. І погляд у нього був такий, як колись на тебе, Соломіє, — тихо промовила Марта.
Після тієї розмови я почала помічати дрібниці, які раніше ігнорувала. Постійні дзвінки, які він переривав, коли я заходила в кімнату. СМС-ки, які він швидко видаляв. Його телефон, який раніше лежав де завгодно, тепер завжди був при ньому і на беззвучному режимі. Я почувалася, як детектив у власному домі. Це принижувало, але я не могла зупинитися.
Одного вечора, коли Матвій спав, я наважилася взяти його телефон. Я знала, що він має свій власний код, але якось у розмові він сам прохопився, що це наша річниця знайомства, 1610. Мої руки тремтіли, коли я вводила чотири цифри. Телефон розблокувався. У його месенджері, під вигаданим іменем Клієнт Сергій, я знайшла листування з жінкою. Не з Сергієм, а з якоюсь Оксаною. Це була гірка правда, про яку я знала, але до останнього відмовлялася вірити.
Я прочитала лише кілька повідомлень. Про спільну поїздку до сусідньої області, про те, як йому добре з нею, про те, що він втомився від свого буденного життя. І про те, що він скоро має все вирішити. Сльози текли по моєму обличчю, але я стримувала ридання, щоб не розбудити його.
Я поклала телефон на місце, витерла очі і вийшла на балкон, щоб вдихнути холодного нічного повітря. У той момент я відчула не тільки біль, але й прояснення. Я зрозуміла, що цей шлюб уже закінчився. Залишилася лише формальність, декорація.
Я не стала влаштовувати сцен, кричати чи звинувачувати. Я вирішила зробити це інакше. По-своєму, тихо, але остаточно. Різдво наближалося, і я знала, що це буде ідеальний час. Всі очікують радості, подарунків, дива, а я готувала інше.
Протягом наступних тижнів я поводилася як завжди. Готувала вечері, прикрашала дім гірляндами і ялинковими іграшками. Я навіть спекла його улюблене імбирне печиво. Матвій, здавалося, був здивований моєю спокійною поведінкою. Він став трохи уважнішим, ніби відчуваючи провину.
— Соломіє, ти така турботлива. Я знаю, я останнім часом не дуже хороший чоловік. Обіцяю, після свят усе налагодиться. Я розгребуся зі справами, — казав він, намагаючись обійняти мене.
— Я сподіваюся, що налагодиться. Я хочу, щоб все було добре, — відповідала я, відсторонюючись під слушним приводом, наприклад, що мені треба перевірити, чи не пригорає вечеря.
Тим часом, я тихенько займалася своїми справами. Я зібрала всі необхідні документи. Звернулася до юриста, якого мені порадила Марта. І що найважливіше — я підготувала той самий особливий подарунок.
У вечір перед Різдвом ми, за традицією, прикрашали ялинку. Я поставила на програвач платівку з різдвяними піснями. Матвій був у доброму гуморі. Він навіть допомагав мені розплутувати гірлянди, що він робив нечасто.
— Пам’ятаєш, як у перший рік ми купили ту маленьку облізлу ялинку на розпродажі? А ще забули купити кульки, і прикрашали її мандаринами та цукерками, — згадав він, усміхаючись.
— Пам’ятаю. Це був дуже веселий вечір, — я теж усміхнулася, але ця усмішка була гіркою.
Ми поклали подарунки під ялинку. Підготували келихи для глінтвейну. Наша квартира виглядала ідеально, як з рекламного проспекту. Але всередині було порожньо.
Настав Різдвяний ранок. Снігу не було, але було ясно і морозно. Ми снідали разом, і атмосфера була незвично напруженою. Матвій подарував мені срібну підвіску, про яку я давно мріяла.
— Це дуже гарно, Матвійку, дякую, — щиро подякувала я, розглядаючи витончену роботу.
— Тобі пасує, Соломіє. Ну, а тепер моя черга, — він радісно потягнувся до ялинки і взяв свій подарунок.
Мій подарунок був у великій, гарно упакованій коробці. Я спеціально вибрала папір із зображенням північних оленів і прикрасила його оксамитовою стрічкою. Матвій з цікавістю почав розривати пакувальний папір.
— Ого, яка велика. Соломіє, ти мене інтригуєш. Сподіваюся, це не величезна праска, — пожартував він.
— Відкривай і побачиш, — сказала я, відчуваючи, як мої долоні стають вологими.
Він підняв кришку і заглянув усередину. У коробці лежала лише одна річ, загорнута в прозорий целофан. Це була папка. Сіра, звичайна офісна папка на гумці. Матвій вийняв її, здивовано на мене дивлячись.
— Що це? Якісь документи? Ти ж знаєш, я не люблю працювати у свята, — його голос звучав уже не так радісно.
— Відкрий, Матвійку. Це найважливіше, що я підготувала для тебе цього року, — мій голос був рівним і спокійним, що ще більше його насторожило.
Він відкрив папку. Перше, що він побачив, був офіційний бланк, на якому було надруковано: Повідомлення про розірвання шлюбу. Далі лежали копії інших документів: витяг з реєстру про спільне майно, пропозиція щодо його поділу, складена моїм юристом, і копія листування з тією жінкою, яку я роздрукувала і долучила як доказ подружньої невірності, щоб пришвидшити процес.
Матвій довго мовчав. Його обличчя почервоніло, потім зблідло. Він наче не вірив своїм очам. Нарешті він підняв голову. Його погляд був сповнений здивування і чогось схожого на образу.
— Соломіє, що це, чорт забирай, таке? Це якийсь жарт? — його голос був тихим, але я відчувала в ньому внутрішнє тремтіння.
— Це не жарт, Матвій. Це мій подарунок. Наш подарунок на останнє Різдво. Я давно все знаю. І не хочу більше продовжувати цю імітацію сім’ї. Нам потрібно розлучитися, — відповіла я, дивлячись йому прямо в очі.
— Але… чому ти зробила це саме зараз? У Різдво! Це ж..! — він кинув папку на диван, і документи випали з неї, розсипавшись по підлозі.
— А коли мені треба було це зробити? Коли ти повернешся з чергового відрядження? Ти обіцяв, що все налагодиться, але нічого не налагодиться, Матвій. Ти більше не тут, — я показала рукою на його серце. — Ти вже давно поїхав. А я не хочу бути просто тією, хто чекає і вдає, що все добре. Я теж маю право на справжнє життя.
— Це була помилка! Я знаю, я винен, Соломіє! Але ж це можна виправити! Я її покину! Це було безглузде захоплення! — він підійшов до мене, намагаючись взяти мене за руки.
— Захоплення, яке триває майже пів року? Я бачила ваше листування. Ти обіцяв їй вирішити все. Так от, я вирішила. За нас обох. У документах є пропозиція щодо квартири та бізнесу. Я прошу лише половину від усього, що ми нажили. Якщо ти підпишеш ці документи, все пройде швидко і без зайвого шуму, — я відійшла від нього, зберігаючи дистанцію.
— Ти думаєш тільки про гроші? Я думав, ти мене любиш! А ти мені виставляєш ультиматум у Різдво! — він підвищив голос.
— Ні, я думаю про себе, Матвій. І про ту себе, яка була колись. Я хочу її повернути. А гроші — це лише справедливий розподіл того, що я допомагала тобі заробити. Ти знаєш, скільки ночей я не спала, допомагаючи тобі з паперами в перші роки? Я вклала в цей бізнес не тільки час, але й свої заощадження. І мої нерви. Я не вимагаю багато, лише половину того, що належить мені по праву, — я витримала його звинувачуючий погляд.
Він сів на диван, схопивши обличчя руками. Здавалося, світ навколо нього перевернувся. Замість святкової вечері, яку я планувала, у нас була розмова, що поставила крапку в нашому десятирічному шлюбі. Нарешті він підвів очі. У них не було ні гніву, ні злості, лише якась порожнеча і розчарування.
— Ти не дала мені жодного шансу, Соломіє. Ти просто вирішила все сама, — сказав він, його голос знову став тихим.
— Ти мав багато шансів. Ти їх не використав. Ти зробив свій вибір, коли почав писати їй про те, як тобі зі мною нудно. А тепер я зробила свій вибір. І я не шкодую про це, — відповіла я, відчуваючи дивну суміш полегшення і смутку.
Я зібрала розкидані папери і поклала їх назад у папку.
— Коли ти будеш готовий, зателефонуй моєму юристу. А поки що, я з’їду до Марти на кілька днів. Ти можеш залишитися тут і все обдумати. З Різдвом тебе, Матвій, — я поклала папку на стіл, взяла свою невелику сумку, яку заздалегідь приготувала, і пішла до дверей.
Він не намагався мене зупинити. Він лише сидів на дивані, дивлячись на папку, наче на чудовисько. Я вийшла з квартири. На сходовій клітці я зробила глибокий вдих. Холодний, чистий, вільний. Я відчувала себе спустошеною, але водночас легкою. Це був кінець, але і початок.
Коли я вийшла на вулицю, я побачила, як Марта під’їжджає на своїй маленькій машині. Вона вийшла, щоб обійняти мене.
— Ну що? Як він? — запитала вона обережно.
— Він у подиві. Але він усе зрозумів. Я йому вручила папку, — я намагалася усміхнутися, але це була лише тінь усмішки.
— Ти моя смілива дівчинка. Все буде добре, Соломіє. У тебе тепер нове життя, — сказала Марта, відкриваючи багажник.
Ми поклали мою сумку, і я востаннє подивилася на вікна нашої квартири. У ній горіли вогні, але я знала, що це вже не мій дім. Ми від’їхали.
За кілька днів, які я провела у Марти, я відчула, як до мене повертається сила. Я знову почала малювати, чим не займалася багато років. Я планувала свою нову орендовану квартиру і нове життя. Матвій зателефонував мені лише раз. Його голос був тихий і винуватий.
— Соломіє, я… я все підпишу. Я зрозумів, що ти права, — сказав він.
— Добре. Зв’яжися з моїм юристом, — відповіла я, без емоцій.
За два тижні ми офіційно розлучилися. Все пройшло швидко і тихо, як я і планувала. Я отримала свою половину, і цього було достатньо, щоб почати нове життя.
Зараз, озираючись назад, я розумію, що той подарунок був найкращим, що я могла зробити для нас обох. Це була не віддача, а звільнення. Я звільнила його від обов’язків, які він вже не хотів виконувати, і звільнила себе від нещасливого шлюбу.
Чи правильно я вчинила, зробивши такий подарунок на Різдво? Чи повинна я була дати йому ще один шанс, як він просив? Або мій вчинок був єдиним способом по-справжньому і остаточно поставити крапку в історії, яка вже давно була написана?
