— Павло дав нам ключі від дачі ще два тижні тому. Тепер можемо приїжджати, коли захочемо, — усміхнулася свекруха.

— Павло дав нам ключі від дачі ще два тижні тому. Тепер можемо приїжджати, коли захочемо, — усміхнулася свекруха.

— Що? Ти справді дозволив своїм батькам господарювати на нашій дачі? — Катя застигла на порозі вітальні, приголомшено дивлячись на чоловіка.

Паша відірвався від телефону й безтурботно всміхнувся:
— А що тут такого? Вони ж просто хочуть допомогти.

Катя повільно поставила пакети на підлогу. Увесь її задум — зробити чоловікові романтичний сюрприз — розсипався в одну мить, щойно вона побачила знайому машину свекрів біля воріт їхньої дачі.

— Ми ж домовлялися, що це наш простір, — тихо сказала вона, стримуючи роздратування. — Місце, де ми відпочиваємо від усіх і всього.

З кухні долинув різкий голос Вероніки Романівни:
— Катрусю, ти приїхала! Яка приємна несподіванка!

Свекруха з’явилася у дверях із рушником у руках. На ній був кухонний фартух — точно не той, що Катя залишала тут.
— Добрий день, Вероніко Романівно, — натягнуто усміхнулася Катя. — Якщо чесно, я не очікувала вас тут побачити.
— Але ж Павло дав нам ключі ще два тижні тому. Тепер можемо приїжджати коли захочемо, — свекруха підійшла й обійняла невістку. — А ти, бачу, сюрприз готувала? Не вдалося?

Катя швидко глянула на чоловіка. Два тижні? І він не сказав їй ані слова?
— Так, хотіла зробити сюрприз, — стримано відповіла вона, намагаючись не зрадити тремтіння в голосі.

З двору долинув чоловічий сміх. Катя глянула у вікно й побачила свого свекра, Кирила Олексійовича, який жваво щось обговорював з незнайомим чоловіком, показуючи на дальній край ділянки.
— А це хто? — вона кивнула в бік вікна.
— А, це Михайло, старий друг Кирила, — як само собою зрозуміле відповіла Вероніка Романівна. — Він розбирається в будівництві, допомагає нам із проєктом лазні. Я поки накрию на стіл, ви ж із дороги, напевно, голодні.

Щойно свекруха вийшла, Катя різко повернулася до чоловіка:
— Павле, можна з тобою поговорити?

Вони вийшли на терасу. Весняне повітря пахло свіжо перекопаною землею.
— Чому ти не сказав мені, що віддав батькам ключі? — стримуючи емоції, запитала Катя. — І звідки взялася ця історія з лазнею? Ми ж домовлялися спочатку облаштувати будинок.

Паша знизав плечима:
— Вони самі запропонували допомогу. Мама хоче посадити квіти, тато загорівся ідеєю лазні. У чому проблема? Це ж і для них відпочинок.
— У чому проблема?.. Павле, ми п’ять років збирали гроші на цю дачу! — Катя знизила голос до напруженого шепоту. — Це мало бути наше місце. Не твоїх батьків, не їхніх друзів — наше.
— Не перебільшуй, — скривився Паша. — Батьки просто допомагають. У них більше досвіду.
— Справа не в досвіді! — Катя ледве стримувалася. — Справа в тому, що ти ухвалив важливе рішення, не сказавши мені жодного слова!

Їхню розмову перервав гучний голос свекра:
— Молодь, ідіть до столу! Вероніка вже все приготувала!

Катя глибоко вдихнула:
— Ми ще не закінчили цю розмову.

За вечерею Катя мовчала, намагаючись осмислити все, що відбувалося. Вероніка Романівна жваво розповідала про плани:
— Ось тут, де зараз пусто, думаю зробити кам’яний сад. А з іншого боку будинку — зону відпочинку з альтанкою. Я вже домовилася з Ганною Петрівною, вона приїде наступними вихідними, допоможе з плануванням. Вона добре тямить у ландшафті.
— Ганна Петрівна? — перепитала Катя. — А хто це?
— Моя давня подруга, — махнула рукою свекруха. — Вона три роки тому купила дачу на сусідній вулиці. Дуже талановита жінка.

Катя подивилася на свекра:
— А де ви плануєте будувати лазню, Кириле Олексійовичу?
— Там, у кутку, за яблунями, — із задоволенням відповів він. — Ідеальне місце — і близько до дому, і затишно.

Катя стиснула зуби. Саме там вона мріяла зробити куточок для читання — з лавкою і невеликим ставком.
— А ви не думали, що в нас можуть бути свої плани на цю частину ділянки? — обережно спитала вона.

Над столом зависла напружена тиша.
— Катю, ви з Пашею нічого конкретного не планували, — зрештою сказала Вероніка Романівна. — А місце пустує. Навіщо йому пропадати?
— Ми просто хотіли все добре обдумати, без поспіху, — Катя кинула погляд на чоловіка, сподіваючись на підтримку, але той спокійно накладав собі салат.
— Ми в вашому віці теж мріяли, — поблажливо усміхнулася свекруха. — А потім зрозуміли: поки немає чіткого плану, нічого не рухається. Правда ж, Кириле?
Свекор кивнув:
— Саме так. Можна мріяти вічно, але треба діяти. Я вже вибрав матеріали для лазні й домовився з хлопцями. За два тижні почнемо заливати фундамент.

За два тижні? У них уже все вирішено?
— А ще ми подумали, — продовжила Вероніка Романівна, — що добре було б зробити новосілля. Зібрати всю родину, показати, який у вас чудовий будинок.
— Новосілля? — перепитала Катя. — Коли?
— Наступними вихідними, звісно, — ніби само собою зрозуміло відповіла свекруха. — Я вже всім подзвонила. Тітка Валя з дядьком Миколою приїдуть, Люда з чоловіком і дітьми, ваші кузени, Паша…

Катя не витримала й підвелася з-за столу:
— Перепрошую, мені треба вийти.

Вона вийшла на ґанок, намагаючись заспокоїти серце. За кілька хвилин двері відчинилися, й вийшов Паша.
— Чого ти так різко пішла? — з легкою роздратованістю спитав він. — Мама образилася.
— Ти справді не розумієш? — Катя повернулася до нього. — Твої батьки повністю ігнорують нашу думку. Вони поводяться так, ніби цей будинок їхній!
— У них добрі наміри, — знизав плечима Паша. — І що поганого в новосіллі?
— Справа не в святі! — терпець Каті урвався. — А в тому, що всі рішення ухвалюються без нас. А це наш дім, Павле. Наш!

Ранок суботи почався з гуркоту машин у дворі. Катя прокинулася від різкого звуку дверцят і голосів. Вона підійшла до вікна й побачила біля дачі незнайомий мікроавтобус. З нього вийшла повненька жінка в яскравій сукні й упевнено попрямувала до будинку.

— Павле, ти знаєш, хто це? — спитала Катя, але чоловік лише знизав плечима, не відриваючись від телефону.

За хвилину постукали. На порозі стояла Вероніка Романівна разом із тією жінкою.

— Знайомтеся, це Ганна Петрівна, моя подруга, про яку я вчора казала, — жваво представила гостю свекруха. — А це наша невістка, Катя.

— Дуже приємно, — Ганна Петрівна окинула Катю оцінювальним поглядом. — Вероніка стільки про вас розповідала. Така молода, енергійна господиня!

— Доброго ранку, — стримано відповіла Катя.

— Ганна Петрівна допоможе з плануванням ділянки, — продовжила свекруха. — У неї чудовий смак, ви навіть не уявляєте. Її сад торік посів перше місце в нашому селищі.

— Цікаво, — сказала Катя. — Але ми з Пашею ще не визначилися, який стиль нам ближчий.

— Нічого страшного, — махнула рукою Ганна Петрівна. — Молоді зазвичай у цьому не тямлять. Довіртеся досвіду.

Катя стиснула губи. У цей момент у двір заїхала ще одна машина. З неї вийшли Кирило Олексійович, незнайомий чоловік і хлопець років двадцяти.

— А це ще хто? — тихо спитала Катя.
— Це Михайло і його син Антон, — відповіла свекруха. — Вони займатимуться лазнею. Антон щойно закінчив будівельний інститут — свіже бачення, знаєш.

Катя відчула, як у неї холоне всередині. Її дім за кілька годин перетворився на прохідний двір.

За годину на ділянці вже кипіла робота. Кирило Олексійович і Михайло щось вимірювали рулеткою, Антон креслив у блокноті, Ганна Петрівна з Веронікою Романівною ходили садом і жваво обговорювали майбутні клумби. Катя стояла осторонь, відчуваючи себе зайвою, коли раптом до воріт під’їхала ще одна машина. З неї вийшов літній чоловік із портфелем.

— Доброго дня, — звернувся він до Каті. — Я Микола Степанович, голова садового товариства. Мені потрібно поговорити з власниками будинку.

— Я власниця, — відповіла Катя. — Чим можу допомогти?

Чоловік здивовано підняв брови:
— Справді? Мені сказали, що власники — Кирило Олексійович і Вероніка Романівна. Ми вчора обговорювали підписання документів.

— Яких документів? — насторожилася Катя.
— Щодо перепланування спільної дороги, — пояснив він. — Кирило Олексійович запропонував використати частину вашої ділянки для розширення проїзду. Натомість товариство готове надати додаткові ліміти на воду.

Каті стало зле.
— Перепрошую, але сталася помилка, — твердо сказала вона. — Ми з чоловіком нічого такого не обговорювали й не погоджували. І не збираємося віддавати частину землі.

— Тоді перепрошую за непорозуміння, — знітився чоловік і пішов.

Катя одразу підійшла до Паші, який стояв поруч із батьком.
— Павле, нам треба поговорити. Зараз, — прошепотіла вона. — Ти розумієш, що відбувається? Твої батьки поводяться так, ніби вони власники. Вони кличуть чужих людей, планують будівництво, намагаються підписувати документи за нас!

— Можливо, він щось неправильно зрозумів… — невпевнено відповів Паша.

— Ні, це ти не хочеш зрозуміти, — різко сказала Катя. — Або ти з ними поговориш, або це зроблю я.

Увечері за столом зібралася справжня компанія. Розмови точилися лише про плани, і жодного разу ніхто не запитав Катю чи Пашу.

— І на новосілля запросимо не менше двадцяти людей, — урочисто оголосила Вероніка Романівна.

— А чому? — раптом спитала Катя.

Усі обернулися.
— Чому ви влаштовуєте новосілля в нашому домі без нашої згоди? — голос її тремтів, але вона не зупинилася. — Чому ухвалюєте рішення, плануєте перебудови й навіть намагаєтеся підписувати документи від нашого імені?

Запала гнітюча тиша.

— Катю, що з тобою? — ніяково сказав Паша. — Батьки ж хочуть як краще.
— Це не допомога, — похитала головою Катя. — Допомога — це коли питають. А це — вторгнення.

Вона встала з-за столу й пішла до спальні. Катя сиділа на ліжку, дивлячись у темряву. Руки тремтіли — не від страху, а від образи й виснаження. Вона вперше чітко усвідомила: справа вже не в лазні, не в клумбах і навіть не в новосіллі. Справа в тому, що її не чують.

Тихо постукали у двері.

— Можна? — обережно зазирнула Ганна Петрівна.

Катя мовчки кивнула.

— Знаєш, — сідаючи на край ліжка, сказала жінка, — я тебе дуже добре розумію. Тридцять років тому я була на твоєму місці. Моя свекруха так само щиро вірила, що знає краще, як нам жити.

Катя здивовано підняла очі.

— І що ви зробили?

— Спочатку боролася, — тихо усміхнулася Ганна Петрівна. — А потім зрозуміла одну річ: з такими людьми марно воювати напролом. Вони не бачать меж — не зі злості, а тому що звикли бути головними.

— То що ж робити? — втомлено спитала Катя.

— Поставити межі. Чіткі. І показати, що ти господиня. Спокійно. І дуже важливо — щоб чоловік був на твоєму боці.

Коли Ганна Петрівна вийшла, Катя ще довго сиділа мовчки. А потім підвелася.

У вітальні всі замовкли, коли вона зайшла.

— Я хочу сказати дещо важливе, — її голос був рівний. — Це наш дім. Мій і Павла. Ми вдячні за допомогу, але всі рішення тут ухвалюємо ми. Без узгодження — жодних будівництв, гостей і документів.

Вероніка Романівна зблідла.

— Ми ж хотіли як краще…

— Я знаю, — кивнула Катя. — Але “як краще” — це не означає “без нас”.

Паша мовчав кілька секунд, а потім несподівано встав.

— Катя права, — сказав він тихо. — Я помилився, що не поговорив із нею раніше. Ключі… плани… це було неправильно.

Свекор важко зітхнув.

— Мабуть, ми справді захопилися, — визнав він. — Забули, що це не наша дача.

Ранок неділі був напруженим, але іншим. Без гостей. Без рулеток. За сніданком домовилися:
• батьки приїжджають лише попередивши
• жодних рішень без згоди Каті й Паші
• лазню — не цього року
• новосілля — коли молоді будуть готові

Минув місяць. На ділянці з’явилася акуратна теплиця — Кирило Олексійович зробив її разом із Пашею, погоджуючи кожен крок. Уздовж паркану розквітли квіти — Вероніка Романівна займалася лише ними, і вперше не втручалася більше ні в що.

Одного вечора Катя сиділа на терасі з книжкою — саме там, де колись мала бути лазня. Паша сів поруч.

— Знаєш, — сказав він, — я тільки тепер зрозумів, що дім — це не стіни. Це коли тебе поважають.

Катя усміхнулася.

— А ще — коли ти не мовчиш.

І вперше від купівлі цієї дачі вона відчула, це справді їхній дім.

You cannot copy content of this page