— Пані Олено, позичте мені тисячку, я скоро поверну, — кинув Тарас, розвалившись на нашому дивані в моїй піжамі. Наш зять, чоловік доньки, оселився в нашій квартирі в Черкасах і жив за наш рахунок, поки Оля закривала очі на його бездіяльність. Сьогодні я зрозуміла, що пора це припинити.
Мій чоловік Андрій завжди казав: «Олено, не лізь, це їхнє життя». Але я вже не могла мовчати. Одне діло — любити свою дитину і хотіти їй щастя, а інше — дивитися, як твій зять, чоловік твоєї доньки, сприймає твою квартиру в Черкасах як безкоштовний готель. І знаєте що? Коли я повернулася з роботи і побачила, як Тарас, наш зять, сидить у моїй улюбленій піжамі, наминаючи голубці, які я готувала на сімейну вечерю, щось у мені тріснуло.
Я завжди була в сім’ї тією, хто тримає все під контролем. Перевіряю квитанції за газ, пам’ятаю, коли треба привітати тітку Любу з іменинами, хоч і не бачила її років десять. Але в кожного є межа. Тарас мою перейшов. Не просто раз чи два — він робив це щодня, як професіонал із випрошування.
А наша донька Оля, його дружина, лише зітхала: «Мамо, він старається, просто йому не щастить». Вона його кохала. Закривала очі на все. А ми з Андрієм? Ми просто дивилися, як наша двокімнатна хрущовка перетворюється на його особистий курорт.
Спочатку я намагалася бути терплячою. Тарас одружився з Олею рік тому, і ми раділи за неї — гарний хлопець, із дипломом юриста, обіцяв золоті гори. Але минув місяць, другий, а він усе «шукав себе». Роботу втратив ще до весілля, але Оля казала: «Він знайде щось гідне». От тільки гідним він вважав лише диван у нашій вітальні та мої котлети.
— Андрію, це ненормально, — сказала я якось увечері, коли Тарас знову залишив брудний посуд у раковині. — Йому тридцять два, а він живе, як студент на стипендії.
— Оля його любить, — зітхнув Андрій, гортаючи газету. — Не можемо ж ми їх вигнати.
— Не виганяти. Але хоч щось він може робити? Хоч сміття винести?
— Мамо, не починай, — втрутилася Оля, яка щойно зайшла на кухню. — Тарас у пошуку. Йому потрібен час.
— Час? У нього алергія на роботу, а не брак часу, — пирхнула я.
Оля насупилася, а Тарас, почувши це, лише посміхнувся з дивана і ввімкнув голосніше телевізор. Родина ж? Свекруха Галина казала: «Він хороший хлопець, просто треба підтримати». Підтримати! Наші заощадження танули, а холодильник порожнів швидше, ніж я встигала його наповнити.
— Пані Олено, позичте мені тисячу до п’ятниці, — попросив якось Тарас, стоячи на кухні в Андрієвих капцях. — Є одна справа, скоро поверну.
— Яка справа? — спитала я, чистячи картоплю.
— Знайомий пропонує бізнес із вантажними перевезеннями. Хороші гроші, — відповів він, сьорбаючи мою каву.
— То спочатку запусти той бізнес, а тоді поговоримо, — сказала я спокійно.
— Та ну, не будьте такою. Оля б мені дала.
— Оля працює в школі за копійки. А ти що робиш? — не витримала я.
Він образився, пішов до кімнати й щось бурмотів Олі. Вона ввечері підійшла до мене:
— Мамо, не дави на нього. Він і так переживає.
— А ми не переживаємо? — відповіла я. — Ти бачила рахунок за світло? Він цілими днями грає в ту свою приставку.
Андрій лише знизав плечима. Оля дивилася на мене, як на ворога. А Тарас? Він продовжував їсти мої голубці, носити Андрієві шкарпетки й залишати крихти на дивані.
Одного разу я поклала п’ятсот гривень у шухляду, щоб перевірити. Через день їх не було. Запитала Тараса — він лише знизав плечима:
— Не бачив.
Я кипіла. Але найгірше сталося, коли я повернулася з роботи й побачила, як він наминає мої голубці, приготовані для сімейного свята. У середині мене щось обірвалося.
На Великдень ми зібралися в свекрухи в селі під Черкасами. Борщ, паски, крашанки — усе, як годиться. Тарас сидів за столом, нарікаючи на «важкий ринок праці».
— Знаєш, Олю, я шукаю, але зараз для юристів нічого немає, — зітхав він, наминаючи котлету.
— А що ти шукав? — спитала я, наливаючи собі узвар. — Ти ж місяць тому обіцяв піти на співбесіду в ту фірму.
Він зам’явся. Оля кинула на мене сердитий погляд.
— Мамо, не треба, — сказала вона тихо.
— Ні, Олю, треба, — відрізала я. — Тарасе, ти живеш у нас, їси за наш рахунок, а роботи не шукаєш. Оля тебе захищає, але я не можу мовчати. У тебе тиждень. Або знаходиш роботу, або шукаєш нове місце для життя.
Тиша. Свекруха Галина відкрила рота, але я додала:
— А якщо хтось думає, що я сувора, у нас є розкладне крісло. Забирайте Тараса до себе.
Оля заплакала. Тарас кинув виделку й вийшов. Андрій дивився в тарілку. А я відчула полегшення.
Того вечора я сіла за стіл із блокнотом. План був чіткий.
Крок перший: знайти Тарасові роботу.
Я зателефонувала подрузі Марині, яка працювала в логістичній компанії.
— Марино, є вакансії для людини, яка не любить рано вставати? — спитала я.
— Є місце на складі. Платять одразу, умови нормальні. Якщо справиться, можуть взяти на постійку, — відповіла вона.
— Ідеально. У мене є кандидат.
Наступного дня я залишила записку біля Тарасової тарілки: «Співбесіда. Завтра. 14:00. Не підеш — пакуй речі».
— Це що, ультиматум? — пробурмотів він.
— Це від людини, яка платить за твою електрику, — відповіла я.
Він пішов, але повернувся розлючений:
— Це не робота, а каторга! За копійки тягати коробки!
— Бачиш, вибір за тобою, — сказала я. — Але це лише початок.
На іменини свекрухи зібралася вся родина. Я чекала, коли Тарас знову почне скаржитися.
— Ринок жахливий. Для юристів роботи немає, — почав він, тягнучись до голубців.
— А ти точно шукав? — спитала я. — Твій «знайомий» із фірми сказав, що ти не прийшов на співбесіду.
Тиша. Оля дивилася на мене зі сльозами.
— Мамо, досить! — вигукнула вона.
— Ні, Олю. Тарасе, у тебе тиждень. Або робота, або нове житло. Я не можу більше дивитися, як ти використовуєш нас.
Свекруха спробувала щось сказати, але я перебила:
— Якщо я несправедлива, забирайте його до себе. У нас є зайвий матрац.
Тарас встав і вийшов. Оля побігла за ним. Андрій мовчав.
Через тиждень Тарас з’їхав. Оля поїхала з ним. Сказала, що я зруйнувала їхнє життя. Тарас знайшов якусь роботу — здається, вантажником, але я не впевнена. Родина обурювалася, але ніхто не запропонував їм притулку. Андрій сумував, але зізнався, що скучив за спокоєм у домі.
Я пишалася собою, але в середині мене щось гризло. Оля перестала зі мною розмовляти. Я чула, що вони з Тарасом знімають маленьку квартиру, але чи надовго? Чи правильно я вчинила, поставивши ультиматум? Чи варто було дати Тарасові більше часу? І як мені повернути доньку, не втративши себе?
