“Пані Галина сказала, що я ганьблю весь під’їзд”, — прошепотіла Соломія, дивлячись у вікно. Я відчув, як моя стіна спокою, яку я так довго будував, руйнується. Соломія була готова боротися за наше щастя, але я навіть не був упевнений, чи я хочу боротися, чи просто пливти за течією
Я повернувся до цієї квартири після п’яти років відсутності. Це був наш перший дім, куплений у кредит, який ми з Оксаною виплачували разом, місяць за місяцем, із двома зарплатами вчителів. Місто Дніпро, стара хрущовка на лівому березі, де запах вологих стін змішувався з ароматом кави, яку ми варили щоранку.
Тоді здавалося, що ми назавжди. Тепер я сидів тут один. Кредит закритий, шлюб розірваний. Порожнеча мала свій звук — тихий гул холодильника, скрип дерев’яної підлоги, далекі голоси сусідів за стіною. Я не знав, що відчуваю більше: полегшення чи тугу. Мабуть, і те, і інше.
Оксана і я були разом чотирнадцять років. Ми не сварилися, не розходилися з гучними бурями. Просто одного дня зрозуміли, що між нами залишилися лише звички. Раніше я чекав її з уроків, вона приносила додому зошити учнів, а я готував вечерю. Ми говорили про все — від погоди до планів на відпустку.
Але з часом розмови ставали коротшими, а мовчання — довшим. Я не помітив, коли ми перестали бути “ми”. Ми подали на розлучення спокійно, майже по-дружньому. Суддя запитала, чи впевнені ми. Ми кивнули. Я повернувся до квартири, а вона залишилася в іншому районі, у новому житті.
Перші місяці самотності були дивними. Я звик до тиші, але вона була іншою. Не такою, як коли Оксана їздила до батьків у Кременчук.
Тоді я знав, що вона повернеться. Тепер тиша була густою, ніби стіни вбирали кожен звук. Я прокидався о третій ночі, слухав, як капає кран, і думав, що, можливо, так і має бути. Кава вранці, робота в школі, вечір із телевізором, який бурмотів сам до себе. Я не шукав змін. Але вони прийшли самі.
Її звали Соломія. Вона жила поверхом вище, у квартирі з вицвілими шпалерами і вічно гудячими трубами. Їй було двадцять сім, на дванадцять років молодше за мене.
Я помітив її, коли вона тягла важкі пакети з супермаркету. Її темне волосся спадало на очі, а вона намагалася одночасно відкрити двері під’їзду і не впустити картоплю. Я підійшов, запропонував допомогти. Вона посміхнулася — легко, ніби це було найприродніше у світі.
— Дякую, — сказала вона тихо. — Замок тут іноді вередує.
— Та бачу, — відповів я, тримаючи двері. — Може, його час поміняти?
Вона засміялася, і в мене всередині щось ворухнулося. Ніби я раптом згадав, як це — відчувати себе живим.
Наступного дня я побачив її знову. Вона йшла з роботи, у тонкому пальті, хоч надворі вже кусався листопадовий вітер. Я стояв біля поштових скриньок, перевіряючи рахунки, і вона зупинилася.
— Ти завжди тут стоїш, як охоронець? — пожартувала вона.
— Тільки коли знаю, що хтось із пакетами з’явиться, — відповів я, і ми обидва засміялися.
Так почалися наші розмови. Спочатку короткі, на сходах чи біля ліфта, який вічно ламався. Вона розповідала про свою роботу — вона була дизайнеркою, працювала віддалено, створюючи логотипи для маленьких фірм.
Я ділився історіями про учнів, які забували формули, але пам’ятали кожен мем із TikTok. Ми не говорили про щось серйозне, але ці зустрічі стали моїм маленьким ритуалом. Я чекав, коли почую її кроки на сходах. І одного разу вона постукала у мої двері.
— Приготувала борщ, — сказала вона, тримаючи пластиковий контейнер. — Зробила забагато. Не люблю, коли їжа пропадає.
Я запросив її зайти. Вона сіла за стіл, ніби завжди тут була. Ми їли борщ, пили чай, і вона розповідала про своє дитинство у маленькому селі під Кам’янцем-Подільським. Я слухав і розумів, що не хочу, щоб вона йшла. Коли вона зібралася додому, я сказав:
— Якщо ще раз наготуєш забагато, знаєш, де мене знайти.
Вона посміхнулася і кивнула. Двері зачинилися, але я відчув, що щось у квартирі змінилося. Вона більше не була такою порожньою.
З часом наші зустрічі стали частішими. Я перестав замикати двері, коли знав, що Соломія може зайти. Вона приносила рецепти — то пиріг із яблуками, то млинці. Я діставав стару сковорідку, і ми готували разом. Її квартира була маленькою, захаращеною книжками і рослинами в горщиках.
Моя — акуратною, але безликою. Ми ніби створювали спільний простір, де було місце для нас обох. Вона залишала у мене свої сережки, я — свою куртку в неї. Наші речі перепліталися, як і наші вечори.
Сусіди почали помічати. Я бачив, як пані Галина з другого поверху косо поглядала, коли ми разом спускалися сходами. Одного разу вона пробурмотіла щось про “непристойність” і “різницю у віці”. Я зробив вигляд, що не почув, але в середині мене щось стиснулося. Соломія лише знизала плечима.
— Нехай говорять, — сказала вона. — Їм завжди потрібна нова тема.
Але я відчував, як погляди сусідів стають важчими. На базарі, куди я ходив по овочі, тітка Люба, яка продавала картоплю, якось запитала:
— То це правда, що ти з тою молодою з п’ятого живеш?
— Ми просто сусіди, — відповів я, хоч знав, що це не зовсім правда.
— Сусіди, кажеш, — хмикнула вона. — Ну, дивись, Тарасе. Люди всяке говорять.
Я не відповів. Але її слова засіли в голові. Я почав думати, чи не роблю я помилки. Соломія була молодшою, жила у своєму ритмі — Zoom-дзвінки, вечірні прогулянки, плани поїхати на фестиваль у Львів. А я? Я був учителем математики, який любив тишу і старі книжки. Що я міг їй дати? Я боявся, що вона одного дня зрозуміє, що я для неї — лише тимчасовий притулок.
Одного вечора ми сиділи у мене на кухні. За вікном гуділа вулиця, а в квартирі пахло свіжозвареною кавою. Соломія сиділа, підібгавши ноги, у моєму старому светрі, який був їй завеликий.
— Знаєш, — сказала вона, дивлячись у чашку, — іноді я думаю, що люди бачать тільки те, що хочуть. Для них ми — або скандал, або помилка.
Я кивнув. У середині мене щось стискалося, але я не знав, як це сказати.
— А для тебе це що? — спитав я тихо.
Вона подивилася на мене, і в її очах було щось, що я не міг розшифрувати.
— Для мене це… дім, — відповіла вона. — Не квартира. Не стіни. Просто відчуття, що я не сама.
Я не знав, що відповісти. Але в ту мить я зрозумів, що не хочу її втрачати. Ми сиділи мовчки, і це мовчання було комфортним, як теплий плед у холодний вечір.
Наступного дня ми пішли на прогулянку. Дніпро гуділо вечірнім життям: машини, вуличні музиканти, запах шаурми з кіосків. Ми йшли вздовж набережної, і Соломія взяла мене за руку.
Я здивувався, але не відсмикнув. Її долоня була теплою, і я відчув, як напруга в середині мене відпускає. Люди поглядали, але я перестав звертати на це увагу. Ми зупинилися біля річки, дивилися, як вода відбиває вогні міста.
— Я ніколи не думала, що найсміливіше, що я зроблю, — це просто бути собою, — сказала вона, не відпускаючи моєї руки.
Я посміхнувся. Уперше за довгий час я не відчував себе чужим у власному житті.
Але не все було так просто. Через тиждень пані Галина знову перестріла Соломію на сходах. Я не чув розмови, але коли Соломія зайшла до мене, її обличчя було блідим. Вона сіла на диван, обхопивши себе руками.
— Вона сказала, що я ганьблю весь під’їзд, — тихо сказала вона. — Що її син такого б не зрозумів.
Я відчув, як у середині мене все закипає. Хотілося піти до пані Галини і сказати, щоб вона займалася своїм життям. Але замість цього я сів поруч із Соломією.
— Може, нам варто бути обережнішими? — сказав я. — Щоб не давати їм приводу.
Вона подивилася на мене, і в її погляді не було подиву. Тільки спокій, який здавався важчим за будь-які слова.
— Ти не мій тягар, Тарасе, — сказала вона. — Ти мій вибір.
Мені стало соромно. Не за нас, а за те, що я дозволив словам сусідів зачепити мене. Я взяв її за руку.
— Тоді дозволь мені бути твоїм вибором, — сказав я. — І нехай говорять, що хочуть.
Вона посміхнулася, але я бачив, що її щось турбує. Ми більше не говорили про це, але я відчував, що щось змінилося. Ми продовжували проводити вечори разом, готувати, дивитися серіали, але я помічав, як вона іноді замислюється, дивлячись у вікно. Я боявся запитати, чи не передумала вона. Чи не стала я для неї тягарем.
Минуло кілька місяців. Наша квартира — моя чи її, вже не мало значення — наповнилася дрібницями. Її горщик із фікусом стояв на моєму підвіконні, мої книжки лежали на її столі. Сусіди все ще шепотілися, але ми навчилися не звертати уваги. Одного вечора ми сиділи на дивані, слухаючи, як за вікном іде дощ. Соломія поклала голову мені на плече.
— Як думаєш, що буде далі? — спитала вона тихо.
Я не знав, що відповісти. Уперше за довгий час я не боявся майбутнього, але й не міг його уявити.
— Не знаю, — відповів я. — Але я хочу дізнатися. А ти?
Вона не відповіла, лише міцніше стиснула мою руку. Ми сиділи в тиші, і я зрозумів, що ця тиша більше не лякає. Вона була нашою.
Чи зможемо ми залишатися собою, попри погляди інших? Чи вистачить нам сміливості не ховатися? І що буде, якщо одного дня хтось із нас захоче більшого — або меншого? Я не знав відповідей. Але вперше я був готовий шукати їх разом із нею.
