— П’ятниця вечір, шкварчать котлети, а на порозі — «непрохане щастя». Коли свекруха вирішує прилаштувати сина-гульвісу за ваш рахунок, у хід ідуть і «серцеві напади», і звинувачення в жадібності. Але Тетяна Петрівна — бухгалтер зі стажем, і вона знає: у сімейному бюджеті на нахлібників місця немає.
Тетяна Петрівна стояла біля плити й з тихою, майже мовчазною ненавистю дивилася на стару чавунну пательню. Олія шкварчала, вибухаючи дрібними гарячими бризками, що вкривали щойно вимитий кахель неохайним шаром жиру. Котлети — домашні, але з більшим вмістом хлібного м’якуша, ніж вимагала професійна гордість господині — вперто не бажали вкриватися золотистою скоринкою.
— Газ вони там розбавляють, чи що? — пробурмотіла вона під ніс.
У цьому місяці квитанція за газ прийшла з такою сумою, ніби Тетяна не котлети смажила, а опалювала невеликий ангар для дирижаблів. Вісімсот гривень плюсом до звичайного тарифу. Звідки? Вона зітхнула, звично поправила пасмо сивіючого волосся, що вибилося з-під пластмасового «крабика», і перевернула лопаткою найпухкішу котлету. Спина відгукнулася у районі попереку. Це був «привіт» від сидячої роботи в бухгалтерії та нескінченних дачних грядок, на яких вона вбивалася все літо заради трьох відер огірків та ілюзорного почуття виконаного обов’язку.
У вітальні — хоча яка це вітальня, вісімнадцять метрів хрущовського планування з протертим килимом — бубнів телевізор. Йшло нескінченне ток-шоу. Люди з надутими губами та порожніми очима з’ясовували, хто від кого народив, поки ведучий вигукував результати тестів на батьківство.
— Вітю! — крикнула Тетяна, не обертаючись. — Хліб купив?
Тиша. Лише з екрана долинув черговий виск аудиторії.
— Вікторе! — гаркнула вона гучніше, перекриваючи шум витяжки, яка гула, як злітаючий «Боїнг», але тягнула ледь-ледь.
На порозі кухні з’явився чоловік. Віктор був у розтягнутих на колінах трико та майці, яка пам’ятала ще часи перебудови. Він повільно жував яблуко, дивлячись на дружину очима людини, яка давно навчилася мімікрувати під шпалери.
— Чого кричиш, Таню? Купив я хліб. І батон, і чорний. Дарницький подорожчав, до речі. На три гривні.
«На три гривні», — подумки переддражнила його Тетяна. У них усе життя подорожчало на три гривні, а зарплату Віктору востаннє індексували, коли долар ще був по 25 гривень. Вголос вона сказала лише: «Сідай вечеряти. Руки мив?»
Дивлячись на сутулу спину чоловіка, Тетяна відчула звичну суміш роздратування та жалю. Віктор був непоганою людиною. Не пив (майже), був «рукастим» (он, полицю в передпокої прибив, криво, але сам). Проте він був м’яким. Як той самий хлібний м’якуш у її котлетах. З нього можна було ліпити що завгодно: чоловіка, сина або килимок для ніг. І його мати, Зінаїда Іванівна, все життя ліпила з нього саме останнє.
Телефон на підвіконні завібрував, повільно рухаючись по клейонці. На екрані висвітилося: «Мама Віті». Тетяна замерла з лопаткою в руці. Дзвінки від свекрухи у п’ятницю о восьмій вечора ніколи не віщували нічого доброго. Зазвичай це означало одну з трьох речей: або у неї піднявся тиск і треба негайно приїхати (хоча тонометр лежить поруч на тумбочці), або вона побачила в новинах дефіцит солі, або щось сталося з Олегом.
Олег. Молодший брат Віктора. Улюблений «синочок», пізня дитина, мамина радість і вічний головний біль усієї родини. Сорок два роки, ні дружини, ні стабільної роботи, ні совісті. Зате з боргами, амбіціями невизнаного генія та унікальною здатністю вляпуватися в брудні історії.
— Вітю, мама дзвонить, — сухо мовила Тетяна.
Віктор здригнувся, витираючи руки вафельним рушником із плямою від вишневого варення, яку не брав жоден відбілювач. Він взяв трубку, і його обличчя миттєво набуло винуватого виразу.
— Так, мамо… Привіт… Вечеряємо… Що? — він кинув швидкий, переляканий погляд на Тетяну. — Прямо зараз? Але ми… Та ні, не спимо… Добре. Чекаємо.
Він поклав телефон на стіл так, ніби це була граната з висмикнутою чекою.
— Що сталося? — запитала Тетяна, викладаючи котлети в миску. Жир стікав на паперову серветку, утворюючи неохайні жовті плями.
— Мама їде. І Олег із нею. Маринка його вигнала. З речами.
Тетяна навіть не розлютилася. Вона відчула лише глуху, важку втому. Дев’ята година вечора. У неї в планах був серіал, гаряча ванна з сіллю та тиша.
— Вітю, у нас двокімнатна квартира. Прохідна кімната і спальня. Куди ми його покладемо? — Тетяна сперлася руками на стіл, дивлячись чоловікові в очі.
— Мама каже… у нас є варіанти. Квартира твоєї тітки. Однокімнатна.
Тетяна повільно витерла руки об передник. Квартира тітки. Це була її «подушка безпеки». Там жили квартиранти — молода родина з дитиною. Вони платили п’ятнадцять тисяч на місяць. Ці гроші йшли на ліки Віктора від холестерину, на комуналку за обидві квартири та на ту саму відпустку, в яку вони не їздили вже три роки.
— Ти пропонуєш вигнати людей на вулицю заради Олега? — голос Тетяни став небезпечно тихим.
— Мама сказала, що в такій ситуації про гроші думати соромно, — пробурмотів Віктор, цитуючи свіжопочуту проповідь.
У двері подзвонили. Наполегливо. Довго. З претензією. Так вміла дзвонити лише Зінаїда Іванівна.
У квартиру ввірвався запах дешевих парфумів «Конвалія» та стійкий аромат перегару. Олег поважав «пиво по акції». Свекруха в бордовому пальті з поїденим міллю коміром стояла посеред передпокою, притискаючи до грудей сумку. Поруч притулився Олег із картатим баулом з дев’яностих. На ногах у нього були різні шкарпетки: одна чорна, інша темно-синя. Тетяна помітила це відразу — професійна звичка бухгалтера помічати деталі.
— Ой, синку! — заголосила свекруха. — Горе яке! Рідного брата на вулицю, як собаку!
Уся процесія рушила на кухню. На п’яти з половиною метрах стало тісно, як у ліфті в годину пік. Олег плюхнувся на табурет і відразу потягнувся до миски з котлетами.
— Є що пожерти, Таню? Бо Маринка, стерво руде, навіть повечеряти не дала.
— Значить так, — почала Зінаїда Іванівна, займаючи «командну висоту» на чолі столу. — Ситуація критична. Олегу жити ніде. До себе я його взяти не можу — у мене тиск, мені спокій потрібен. А він хропе і курить. Тож вирішено: він переїжджає у квартиру вашої тітки.
— Вона не пустує, — Тетяна схрестила руки. — Там живуть люди. У нас договір.
— Договір! — пирхнула свекруха. — Папірець. Скажеш людям: форс-мажор. Дамо тиждень на виселення — і нехай котяться.
— А гроші? — запитала Тетяна. — Хто нам компенсує п’ятнадцять тисяч на місяць? Ми втрачаємо дохід, плюс комуналка п’ять тисяч. Хто платитиме?
Зінаїда Іванівна подивилася на невістку так, ніби та щойно запропонувала з’їсти щось непристойне.
— Гроші! Все ви міряєте грошима, Тетяно. А де душа? Де співчуття? Вітю, що ти мовчиш? Скажи своїй дружині, нехай забезпечить брата житлом. Вона ж у нас багата. Тітка квартиру залишила, кришталь, меблі… Ми ж знаємо, ти тоді гробові тітки собі прикишенювала, там мільйони були!
Тетяна відчула, як кров приливає до обличчя. Гробові. Тітка залишила на книжці дванадцять тисяч карбованців. На ці гроші Тетяна купила вінок і оплатила половину автобуса до цвинтаря. Решту — пам’ятник, оградку, поминки — вони з Віктором платили з власної кредитки.
— Мільйони, значить? — тихо промовила Тетяна. Вона повільно підійшла до столу, взяла тарілку з котлетами й прибрала її в холодильник. — Вечерю закінчено. Ресторан закрито.
— Ти чого? — оторопів Олег. — Я не наївся!
— А це, Олежку, дієта. Для талановитих і безробітних. А тепер слухайте мене уважно: ніякого виселення квартирантів не буде. Ніякого переїзду Олега в мою квартиру не буде.
Зінаїда Іванівна схопилася за серце.
— Ах так! Убивця! Валідол! “Швидку” мені! Вітю, вона мене довела!
— Не треба Швидку, — Тетяна дістала телефон. — Я зараз поліцію викличу. У мене в квартирі сторонні особи, які вимагають майно та погрожують. Стаття «Вимагання». Наш дільничний дуже любить такі справи.
Олег поперхнувся чаєм і почав задкувати до виходу. Свекруха, миттєво зцілившись від серцевого нападу, схопила сина за рукав.
— Ноги моєї тут не буде! Прокляну! — кричала вона вже з під’їзду.
Коли двері захлопнулися, у квартирі запала звеняча тиша. Віктор сидів, обхопивши голову руками.
— Таню… ти справді хотіла поліцію викликати? — Ні. Але вони про це не знають.
Наступного дня Тетяна Петрівна взяла відгул. Вона не пішла відпочивати. Вона вирушила в «АТБ» у сусідньому районі, де працювала Марина, колишня дружина Олега.
Вони сиділи в маленькій підсобці, що пахла картоном. Лєна пила дешеву каву, і її руки тремтіли.
— Тетяно Петрівно, не пускайте його! Він не просто так пішов. Він у борги вліз. Триста тисяч. Мікрозайми. Набрав у п’яти конторах, хотів «біткоїни» купувати, а сам усе програв в онлайн-казино. Колектори мені вже двері розмалювали. Я за доньку боюся. А свекруха каже: «Ти дружина, ти й плати, продай дачу батьків».
Тетяна повернулася додому з важким серцем. Ситуація була гіршою, ніж вона думала. Триста тисяч — для Олега це була сума з іншої галактики.
Ввечері Віктор приніс ще одну новину:
— Мама дзвонила. Сказала, якщо ми Олега не пустимо, вона дарчу на свою квартиру на нього напише. Прямо завтра.
Тетяна замерла. Це був ва-банк. Логіка камікадзе: «Згорю сама, але і вам життя зіпсую». Якщо Зінаїда Іванівна перепише квартиру на Олега, той програє її за тиждень. І тоді на порозі Тетяни з’являться вже два бомжі.
У суботу вранці Тетяна і Віктор стояли біля дверей свекрухи. Тетяна поставила на стіл трилітрову банку солоних огірків — «приманку».
— Зінаїдо Іванівно, чули новину. Вирішили квартиру на Олега переписати. Шляхетно! — бадьоро почала Тетяна.
Свекруха, яка чекала сварки, розгубилася. — Так… ось документи дивлюся.
— Тільки от що я подумала, — Тетяна сіла навпроти. — Олег же у нас людина азартна. Тільки-но квартира стане його — колектори її через суд заберуть. Триста тисяч боргу самі не випаруються. Ви в курсі, що Марині двері вже розмалювали? Ви залишитеся на вулиці. А я вас до себе не візьму — у мене характер кепський, самі знаєте.
Свекруха зблідла. Олег у дверях почав щось мекати про те, що він «відіграється».
— Є інший варіант, — Тетяна присунула до себе папери. — Дарчу писати не треба. Ми з Віктором даємо Олегу роботу. Нашу дачу треба до зими підготувати. Паркан упав, баня потребує ремонту, грядки перекопати. Олег їде туди жити на місяць. Електрика є, дрова є, їжу ми привеземо. Зв’язку там майже немає, спокус — теж. Платимо тридцяь тисяч за місяць. Це піде на погашення відсотків. А ви, мамо, будете спокійні.
Зінаїда Іванівна подивилася на сина. Страх залишитися без даху над головою виявився сильнішим за сліпу любов.
— Поїдеш, Олеже. Тетяна діло каже. І пити кинеш. А квартиру я… притримаю.
Минув місяць. Тетяна Петрівна сиділа на своїй кухні, пила чай із жасмином і дивилася, як перший сніг вкриває місто.
На дачі Олег витримав три тижні. Паркан він поставив криво, баню не полагодив, але перекопав весь город. Тетяна вдалася до хитрощів: сказала йому, що покійний дід колись зарив там скарб із монетами. Ця ідея так захопила Олега, що він працював як одержимий. Скарбу він, звісно, не знайшов, але землю підготував ідеально. Потім йому стало нудно, і він втік до міста, але грошей у нього не було, а Зінаїда Іванівна, налякана перспективою бомжування, тепер тримала ключі від своєї квартири в сусідки.
Віктор став частіше мовчати, але в його очах з’явилася нова емоція — щось схоже на повагу до жінки, яка змогла втримати цей хибкий сімейний баланс.
Тетяна Петрівна взяла ручку і відкрила свій бухгалтерський блокнот. На чистій сторінці вона написала: «Квартиранти — стабільні. Дебет — 25 000. Кредит — спокій».
Вона нарешті могла прийняти ту гарячу ванну з сіллю. Битва за територію була виграна не криками, а математикою та знанням людських слабкостей. Протиріччя закінчилося, і вперше за довгий час Тетяні не хотілося ні на кого кричати.
