— П’ятнадцять тисяч! — Олексій різко вдарив долонею по столу. Чашка з вихололим чаєм підскочила, але, на диво, не перекинулася. — Ти серйозно? Це, по-твоєму, зарплата? На ці копійки неможливо нормально жити!
Катерина сильніше стиснула кружку в руках, намагаючись не дивитися на чоловіка. Вона знала: якщо їхні погляди зустрінуться, вибухне сварка, яка і так повторювався щовечора останні кілька тижнів. Вона глибоко вдихнула, намагаючись зберегти залишки спокою.
— Це випробувальний термін, Олексію. Лише один місяць. Потім зарплата підніметься мінімум до двадцяти. Я ж попереджала, — її голос тремтів, але вона намагалася звучати впевнено.
Олексій єхидно розсміявся, міряючи кроками маленьку кухню.
— Казала вона! А сенс? На ці гроші ми навіть продуктів нормально не купимо. Про нормальне життя годі й казати. Я гарую на роботі, як проклятий, а ти? Що ти? Нуль користі!
— Я стараюся, — тихо промовила Катерина. — І що я маю бачити? Твоє «стараюся» в кишеню не покладеш! — Олексій зупинився біля вікна, розвернувся, і його очі блиснули роздратуванням. — Це смішно, Катю. Ти думаєш, що через два місяці все само зміниться? Що на тебе посиплеться золото?
— Ні, я знаю, що доведеться чекати, — Катерина поставила чашку на стіл так, що вона дзенькнула. — Але це робота з перспективою. Я виросту там.
— Перспектива… — Олексій пирхнув, стискаючи кулаки. — Перспектива для кого? Для тебе чи для нас? Ми зараз їмо найдешевші макарони, заощаджуємо на кожному кроці, а ти мрієш про кар’єрний ріст.
Кожне його слово звучало як вирок. Катерина намагалася пояснити, але щоразу, коли починала говорити, Олексій перебивав її, перераховуючи їхні витрати: комунальні, кредити, проїзд. Його голос ставав дедалі різкішим, і від цього постійного тиску Катерина відчула таку втому, ніби вона вже відпрацювала зміну на заводі.
— Може, нам тоді просто розлучитися? — тихо, майже пошепки, запитала вона.
Олексій завмер. Здавалося, ці слова зачепили щось глибоко всередині, але за мить його обличчя розпливлося в холодній, майже неживій посмішці. — Чудова ідея. Я вже теж про це думав.
Катерина встала з дивана й почала збирати речі у стару спортивну сумку. Рухи були механічними: футболки, джинси, косметичка. Олексій мовчки спостерігав за нею, не роблячи жодного кроку назустріч, ніби все, що відбувалося, було для нього лише нудною виставою.
— Передавай мамі, що тепер вона може бути задоволена, — кинула Катерина на порозі й вийшла, гучно ляснувши дверима.
Наступного ранку вона повернулася за залишками речей, поки Олексій був на роботі. Забрала книги, документи, залишивши йому весь посуд і спільні фотографії. Вона відчувала дивне полегшення. Це був кінець того, що тягнуло її вниз багато років.
Розлучення пройшло швидко. Квартира була орендована, машина — на Олексієві. Грошей у обох майже не було, ділити — нічого. І це було на краще. Катерина зняла маленьку кімнату в комуналці на околиці міста. Дванадцять квадратних метрів, спільна кухня, сусідка-пенсіонерка, що по-старечому човгала в капцях по коридору.
Але це був її простір. Тільки її.
Спочатку було важко. Майже всі гроші йшли на оренду та скромну їжу. На новий одяг чи дрібниці для затишку не залишалося нічого. Після роботи вона просто падала на ліжко, втома тиснула на плечі, але всередині оселилося п’янке відчуття свободи. Біль від розриву та старих образ поступово вщухав, звільняючи місце для енергії.
На роботі Катерина стала «тією самою» співробітницею: брала ініціативу, додаткові завдання, проходила курси підвищення кваліфікації. Через чотири місяці їй справді відчутно підняли зарплату, а згодом — довірили важливі проєкти, які ще приносили додаткові відсотки. Повільно, крок за кроком, вона вибудовувала свій новий світ.
Минуло майже п’ять років. Катерина дивилася у дзеркало й не впізнавала ту розгублену дівчину з кухні. Перед нею стояла впевнена, спокійна жінка. Зарплата зросла в рази, квартира тепер була хоч і орендована, але стильна й затишна. Робота приносила задоволення, а стосунки з людьми стали здоровими — без тиску та докорів.
І раптом минуле нагадало про себе. Увечері у двері задзвонили — довгий, наполегливий дзвінок. Катерина здивовано підняла голову, вона нікого не чекала. Коли вона відчинила, на порозі стояв Олексій. Він виглядав інакше: сивина на скронях, нові зморшки, ледь сутулий силует. Але очі залишилися тими самими — такими, що завжди щось шукають і оцінюють.
— Привіт, — сказав він. — Можна увійти?
Катерина завмерла, внутрішньо напружившись, але пропустила його. Олексій зайшов у передпокій, озирнувся й пройшов далі, відверто оцінюючи інтер’єр.
— Непогано влаштувалася, — усміхнувся він. — Чув про спадок від тітки Віри.
Катерина схрестила руки. — Звідки ти дізнався мою адресу?
— Світ тісний, спільні знайомі розповіли. Подумав, треба зайти, побачитися. Ми ж колись були близькими людьми.
Він сів на її диван так по-господарськи, ніби ніколи й не йшов. — Квартира, спадок… Знаєш, тепер ти нам знову підходиш.
Катерина відчула, як усередині закипає холодний гнів. Усі образи минулого повернулися в одну мить.
— Нам? — тихо перепитала вона.
— Так, — він усміхнувся. — Мені й мамі. Зараз із грошима туго. Мамі допомога потрібна. Разом нам було б простіше. Ти ж розумієш.
Катерина зробила крок вперед. — Я нічого не розумію, Олексію. П’ять років тому я була для тебе «нулем». А тепер, коли в мене є гроші, я раптом «знову підходжу»?
Олексій замився, але Катерина продовжувала рівним, крижаним голосом:
— П’ять років тому ти обрав гроші замість мене. Зараз ти знову обираєш гроші. Тільки тепер ці гроші — мої. І це твоя проблема, а не моя.
— Ми могли б спробувати знову… — почав він.
— Ні, — відрізала Катерина, відчиняючи двері. — Бо ти не змінився. Ти все той же меркантильний егоїст. Я не пошкодую про своє рішення. Йди.
Наступні дні пройшли у дивному мареві. Олексій пішов, але почалася «облога». Спочатку була коробка від кур’єра: всередині книга з менеджменту та блокнот із запискою: «Це знадобиться, щоб стати ще кращою. Олексій». Катерина дивилася на це з гіркотою. Він намагався показати, що підтримує її ріст, який колись топтав ногами.
Потім була звістка від подруги Лєни:
— Марин… ой, Катю, Олексій заходив до твоєї мами. Казав, що хоче допомогти, що в нього труднощі.
«Труднощі», — повторила про себе Катерина. Серце забилося швидше. Вона розуміла: він повертається не заради кохання, а шукає «подушку безпеки».
Останньою краплею став конверт під дверима. Всередині — банківська виписка з невеликою сумою і записка: «На випадок, якщо буде важко. Олексій». Це було верхівкою маніпуляції — прикинутися благодійником, маючи за душею лише борги й бажання отримати доступ до її спадку.
Вони зустрілися в маленькому кафе на околиці. Катерина прийшла першою. Вона знала: сьогодні цю книгу треба закрити назавжди. Олексій прийшов вчасно, зі своєю звичною самовпевненою манерою. — Рад, що ти погодилася. Я просто хочу пояснити…
— Пояснити що? — Катерина підняла брову. — Що тоді ти поводився як меркантильна істота, а тепер хочеш повернутися до «вигідної» версії мене?
— Це не так! — він намагався виглядати щирим. — Я зрозумів помилки. Зараз у мене труднощі, мама, кредити… Разом нам було б легше.
— Легше кому, Олексію? Тобі? — Катерина глибоко вдихнула. — П’ять років тому ти називав мою зарплату копійками. Ти принижував мене, змушував почуватися тягарем. Тепер у мене є все. І ти думаєш, що це твій шанс?
— Я можу змінитися! — вигукнув він.
— Ти вже показав, що не здатний цінувати людей. Ти цінуєш лише ресурси. Ти прийшов не тому, що сумував за мною. Ти прийшов, бо тобі потрібне моє майно, мій спадок і моя стабільність.
— Ти пошкодуєш! — кинув він наостанок, коли зрозумів, що грошей не буде. Його обличчя знову стало тим самим — злим і роздратованим, як п’ять років тому на кухні.
— Ні, — спокійно відповіла Катерина. — Я пошкодувала б лише тоді, якби впустила тебе назад.
Він вийшов. За його спиною залишилася порожня вулиця. Катерина залишилася за столиком, відчуваючи, як з кожним подихом з неї виходить напруга, що накопичувалася роками.
Вдома вона поставила чашку чаю на підвіконня. Тиша більше не тиснула — вона була легкою, як вранішній туман. Перед нею було життя, побудоване власними руками. Вона відкрила ноутбук: нові плани, нові проєкти. Тепер вона сама обирала свій шлях.
