Марина стояла біля вікна, мимоволі помішуючи охололе какао. Ложечка тихенько брязкала об стінки чашки. Звичка, що залишилася з тих часів, коли вона намагалася заглушити тишу порожньої квартири. Жовтневий вечір повільно опускався на район, запалюючи вогні у панельних дев’ятиповерхівках.
У такі моменти самотність відчувалася особливо гостро, коли у сусідніх вікнах миготіли тіні сімей, що збиралися на вечерю, а в неї був лише шелест фіранки та цокання старих годинників.
П’ятнадцять років тому, у такий самий вечір, Сергій вийшов за хлібом.
— Я миттю! — кинув він тоді, накидаючи потерту шкірянку.
Його останні слова вона пам’ятала донині, як і запах його улюбленого одеколону, змішаний з тютюновим димом. Маленька Олеся тільки-но заснула після довгого плачу. Зуби, що прорізувалися, не давали спокою ні вдень, ні вночі. Марина тоді раділа хвилинній передишці, не підозрюючи, що ця передишка розтягнеться на півтора десятиліття.
У булочній на розі, куди пішов Сергій, тепер був цілодобовий супермаркет. Марина часто проходила повз, мимоволі сповільнюючи крок. Її щоразу відвідувала абсурдна думка: а раптом він просто застряг у якійсь часовій петлі й одного дня вийде з буханкою хліба, дивуючись, чому вона така збентежена.
Дзвінок у двері пролунав несподівано, змусивши Марину здригнутися. Чашка гойднулася, і кілька крапель чаю впало на підвіконня. Вона повільно підійшла до дверей, звично глянула у вічко й завмерла. На майданчику стояв він, у тій самій шкірянці, тільки тепер значно потертій від часу. Сивина на скронях, зморшки біля очей, але погляд той самий — ціпкий і трохи самовпевнений, яким він колись підкорив її серце на інститутській вечірці.
— Здрастуй, Мариш, — голос хрипкий, пропахлий цигарками, зовсім не такий, яким вона пам’ятала його у своїх мріях. — Впустиш?
Вона мовчки відступила убік, дозволяючи йому увійти. Від нього пахло дешевими цигарками й осінньою сиротою. Зовсім не той аромат, що зберігався в її пам’яті.
У маленькому передпокої, де п’ятнадцять років тому він востаннє поцілував її й сплячу доньку, Сергій завмер. На стіні висіли фотографії. Ось Олеся у першому класі з величезними білими бантами, які Марина зав’язувала тремтячими від хвилювання руками. Ось вона на випускному, у дев’ятому, з довгою косою й маминими зеленими очима, але з батьківською посмішкою в куточках губ.
— Документи на поділ квартири в мене з собою, — почав він діловито, але знітився, побачивши на тумбочці свіжий букет польових квітів. У вазі стояли ромашки, такі самі, які він приносив їй щоразу навесні, збираючи їх на лузі за залізничною колією. — Ти все ще любиш ромашки?
— Це Олеся принесла. Вона часто ходить на луг за залізничною колією, як ти колись.
Марина завмерла, наче ці слова завдавали фізичного болю. Кожна фраза, кожен спогад були наче гострий уламок, що впивався в серце.
У квартирі мало що змінилося. Ті самі шпалери у дрібну квіточку, куплені ще разом, коли вони, молоді й щасливі, сперечалися, який відтінок краще пасуватиме для їхнього сімейного гнізда. Старий сервант з кришталевими келихами — весільний подарунок від його матері, яка давно пішла з життя, так і не дізнавшись, куди подівся її єдиний син. Тільки тепер на стінах з’явилися грамоти за перемоги в олімпіадах з математики, кілька медалей за спортивні досягнення. Все Олесине. Кожна нагорода — як сходинка в житті, яку він пропустив.
— Я маю право на свою частку, — ніби вибачаючись, промовив Сергій. Його пальці теребили потертий край папки з документами. — Мені потрібно десь жити.
— А де ти жив ці п’ятнадцять років? — тихо запитала Марина.
І в цьому питанні був увесь біль самотніх ночей, усі сльози в подушку, усі невимовлені слова й усі нездійснені мрії про щасливу родину.
Вхідні двері клацнули. З тренування повернулася Олеся. У передпокої почувся знайомий дзвін ключів, шелест спортивної сумки, звук кроків — такий рідний, що в Марини стиснулося серце.
— Мам, уявляєш, мене взяли до збірної інституту! Тренер сказав… — дзвінкий голос обірвався на півслові.
У дверному прорізі стояла висока дівчина з довгою русою косою, у спортивному костюмі, з рум’янцем від осіннього вітру на щоках. Сергій повільно повернувся. Їхні очі зустрілися — однакові, сірі, з тією ж іскоркою, що переслідувала Марину у дзеркальному відбитті доньки. Усі ці роки.
Олеся поблідла, мимоволі стискуючи в руках потерту спортивну сумку. Таку саму він колись подарував Марині, коли вони разом ходили в походи.
Час ніби зупинився. У повітрі повисла важка, густа тиша, що порушувалася лише цоканням старих годинників — свідків того далекого вечора, коли їхнє життя поділилося на «до» й «після».
— Тато… — пролунало як питання, хоча сумнівів бути не могло. Олеся бачила ці очі щоранку у дзеркалі, цю манеру тримати голову трохи набік, цю посмішку, від якої у мами завжди тремтіли руки, коли вона перебирала старі фотографії.
Сергій ступив уперед, але Олеся відсахнулася, притулившись до стіни. Спортивна сумка з глухим стуком упала на підлогу. З неї викотився тенісний м’ячик — жовтий, потертий.
— Ти все ще його зберігаєш? — здивовано запитав Сергій, нахиляючись за м’ячиком. — Я подарував його тобі на перший день народження.
— Не чіпай! — Олеся різко нахилилася, перехоплюючи м’ячик. — Мама сказала, що це єдине, що ти мені залишив, крім прізвища й кольору очей.
Марина тихо зітхнула. Цей м’ячик — їхня маленька таємниця. Коли Олесі виповнилося сім, і вона вперше серйозно запитала про батька, Марина дістала його зі старої коробки з речами. З того часу донька носила його з собою на кожне тренування. Талісман, що допоміг їй стати чемпіонкою області з тенісу.
— Я багато що можу пояснити, — почав Сергій, але Олеся перебила його жорстким, зовсім не дівочим тоном.
— Пояснити п’ятнадцять років? Може, почнеш з того вечора, коли пішов за хлібом? Який сорт вибирав так довго: «Бородинський» чи «Нарізний»?
У її голосі дзвеніла сталь — та сама, що допомогла Марині вижити в перші роки самотності. Сергій сіпнувся, наче від ляпаса. Він не очікував зустріти у п’ятнадцятирічній дівчині таку силу — свою власну силу, повернену проти нього.
— Сядемо? — тихо запропонувала Марина, показуючи на кухню. — Чай ще гарячий.
Це була брехня. Чай давно охолов, але звичка пропонувати чай у складних ситуаціях в’їлася в неї за роки роботи шкільним психологом. Скільки дитячих травм і сімейних драм розчинилося у чашках з ромашковим чаєм у її кабінеті.
Вони сіли за старий кухонний стіл, що зберіг сліди їхнього минулого життя. Ось тут Сергій випадково перекинув чорнильницю, коли заповнював документи на їхню першу квартиру. Там подряпина від Олесиної пірамідки, яку вона тягала по столу, ледь навчившись ходити.
— А я не одразу поїхав з міста, — несподівано почав Сергій, дивлячись у вікно. — Два тижні жив у Вітька Смирного. Пам’ятаєш його, мого однокурсника, який був у тебе закоханий на першому курсі?
Марина гірко усміхнулася.
— Він приходив через місяць після того, як ти зник. Сказав, що ти поїхав на заробітки й просив не шукати.
— Брехав.
Сергій зім’яв у руках паперову серветку.
— Я просив його збрехати що завгодно… Я тоді… я потрапив у халепу. Мариш, пам’ятаєш фірму, де я підробляв бухгалтером?
Олеся слухала, втупившись очима в батька. Вона знала цю історію з уривків розмов дорослих, з випадково підслуханих телефонних розмов, з маминих кошмарів, коли та кричала вночі: «Не підписуй, Сергію, не треба!»
— Там була афера з податками. Велика афера, — Сергій говорив тихо, але кожне слово било, як молот. — Мені запропонували підписати документи, обіцяли відсоток, а потім… потім я дізнався, що насправді мене обрали крайнім, і в мене було два шляхи. Або сісти років на десять, або…
— …або втекти, кинувши дружину з немовлям, — закінчила за нього Олеся. — Дуже мужнє рішення, тату.
Вона вимовила останнє слово з такою отрутою, що Сергій поморщився. Марина мимоволі простягнула руку до доньки, але та відсторонилася.
— А знаєш, що сталося потім? — Олеся встала, підійшла до серванта й дістала стару газетну вирізку. — «Величезне шахрайство у компанії «Синтез». Організатори затримані». Через півроку після твоєї втечі всіх взяли. А ти навіть не спробував дізнатися.
Сергій поблід, узяв газету тремтячими руками.
— Я не знав. Я був уже в Казахстані, працював на будівництві. Потім Узбекистан, Киргизія… Я посилав гроші через Вітька…
— Брешеш! — Олеся вдарила долонею по столу. — Дядька Віті не стало дванадцять років тому. Інфаркт. На поминках його дружина віддала мамі конверт із грішми. Усіма, що ти присилав. Мама віддала їх у дитбудинок. Кожну копійку.
Марина мовчала. Вона пам’ятала той день: заплакану Люду, дружину Віктора, конверт із пачкою потертих купюр і запискою: «Прости, що мовчав. Він взяв з мене слово».
— А тепер ти повернувся ділити квартиру, — Олеся усміхнулася. — Знаєш, тату, а я ж шукала тебе в соцмережах, через знайомих. Навіть детективу хотіла заплатити, коли виграла свої перші змагання. А мама…— Вона зніяковіла, глянувши на матір.
Марина сиділа, стиснувши пальці, й дивилася на свої руки. На безіменному пальці все ще біліла смужка від обручки. Вона зняла її лише три роки тому, коли зрозуміла, що більше не може жити минулим.
— Мама чекала тебе п’ять років. Не знімала кільце, не відповідала на залицяння, навіть танцювати на весіллях подруг відмовлялася. А потім… — Олеся підійшла до матері, обійняла її за плечі. — Потім вона почала жити. Знаєш, як її називають учні? «Наша фея». Бо вона вміє робити так, що чужий біль стає меншим.
Сергій сидів, приголомшений цим потоком слів. У його кишені лежали документи на поділ квартири — чисті, готові до заповнення. Він привіз їх як зброю, як спосіб повернути хоч щось із минулого життя. А виявилося…
Несподівано в двері подзвонили: два короткі, один довгий. Олеся здригнулася, а Марина підвела голову.
— Це Андрій Петрович, — сказала вона тихо. — Він завжди заходить ввечері, перевіряє, як ми. Заходьте, Андрій Петрович!
Марина поспішила в передпокій, але Олеся випередила її, розчинивши двері. На порозі стояв підтягнутий чоловік років шістдесяти з акуратною сивою бородою. У руках — пакет із продуктами й знайомий згорток у газетному папері. Свіжий номер шахового огляду.
— Як моя улюблена учениця?.. — Він знітився, побачивши незнайомця за столом. Його погляд миттю змінився. Тепла усмішка змінилася настороженістю.
— Це Сергій, мій колишній чоловік, — тихо сказала Марина.
Андрій Петрович повільно поклав пакет і журнал.
Той самий Сергій, що пішов за хлібом? — У його голосі з’явилися сталеві нотки.
Я прийшов вирішити питання з квартирою, — Сергій підвівся з-за столу, мимоволі осмикуючи куртку.
— Ось як.
Андрій Петрович пройшов на кухню.
— Знаєте, я був директором школи тридцять років, і п’ятнадцять з них спостерігав, як Марина Сергіївна сама виховує вашу доньку без копійки допомоги. Бачив, як вона підробляла репетиторством ввечері, щоб оплатити Олесі тенісні тренування. Як не спала вночі, коли дівчинка хворіла…
— Андрій Петровичу, не треба, — спробувала зупинити його Марина.
— Треба, Мариночко, дуже треба, — він повернувся до Сергія. — А ще я бачив, як щороку першого вересня вона здригалася, вишукувала вас у натовпі батьків, як ховала сльози на шкільних святах, коли інші батьки дарували донькам квіти.
Сергій стояв, похиливши голову. Кожне слово Андрія Петровича било точно в ціль, руйнуючи стіну самовиправдань, яку він будував п’ятнадцять років.
— Знаєте, що я пам’ятаю найбільше? — продовжував директор, поклавши руку на плече Олесі. — Як ця дівчинка в третьому класі написала твір «Мій тато» — про те, як її батько — секретний агент, що виконує важливі завдання, і що одного дня він повернеться, і вони знову будуть разом.
Олеся відвернулася до вікна, ховаючи зрадницькі сльози. Марина мимоволі потяглася до доньки, але та зупинила її жестом.
— Так, я був неправий, — голос Сергія тремтів. Він дістав із кишені папку з документами й повільно розірвав її навпіл. — Я не маю права ні на що. Ні на цю квартиру, ні на ваше життя.
— Нарешті ти сказав щось розумне, — Олеся повернулася, і в її погляді читалася та ж непохитність, з якою Марина колись відхиляла всі спроби подруг познайомити її з хорошими чоловіками. — Знаєш, тату, я справді чекала тебе. Кожен день, кожен клятий день п’ятнадцять років. А тепер… тепер просто йди.
— Можливо, з часом… — почав Сергій, але Марина похитала головою.
— Ні, Сергію, часу більше немає. Ти забрав його ще тоді, у той жовтневий вечір. Іди.
Сергій повільно надів куртку, затримавшись біля фотографії в передпокої. Його пальці тремтіли, коли він торкнувся знімка, де маленька Олеся задуває свічки на торті. П’ять років. Рожева сукня, два хвостики з бантиками. Свято, яке він пропустив.
— Я буду приходити щотижня. Буду чекати на лавці біля під’їзду.
— Не треба, — голос Олесі був тихим, але твердим. — У тебе були тисячі нагод прийти раніше. Тепер уже пізно.
Двері зачинилися за ним м’яко, майже беззвучно. Марина притулилася до стіни, відчуваючи, як підкошуються ноги. П’ятнадцять років очікування, надій, болю — усе закінчилося. Тепер справді закінчилося.
Андрій Петрович мовчки дістав чашки й заварив свіжий чай. Він робив це щочетверга останні десять років — з того часу, як взяв Олесю до шахового гуртка й побачив у дівчинки той самий упертий блиск у очах, що й у матері.
— Ну що, гросмейстер? — Він простягнув Олесі свіжий номер шахового огляду. — Подивимося твій улюблений дебют.
Олеся кивнула, нишком витираючи сльози. Зрештою, життя триває. У неї є мати, яка ніколи її не підведе. Є Андрій Петрович, який щотижня приносить свіжий хліб. Той самий «Бородинський», який вона так любить. Є теніс, шахи, інститут, є майбутнє. А минуле… минуле нехай залишиться в минулому — разом із «нарізним» хлібом, який так і не купив батько у той далекий жовтневий вечір.
